Любов Тимченко навчалася вишиванню у бабусі

Любов Тимченко навчалася вишиванню у бабусі

Вона − директор Будинку культури в мальовничому селі Медведівка, що на Чигиринщині. Творча й позитивна, креативна й мудра Любов Тимченко − про улюблене хобі, роботу, що приносить задоволення та знайомство з чоловіком.

− Любове Юріївно, розкажіть про себе.
− Народилася я в Медведівці Чигиринського району. Тут закінчила школу, далі вступила в училище в місті Черкаси, здобувала фах швачки, а потім ще й закрійника. Потім повернулася до Медведівки, де працювала у швейній майстерні, а далі − завідувала майстернею в Суботові. Так склалося, що роботу залишила й поїхала з чоловіком у Туркменістан. Там у нас народилася дочка Олена.

− Як склалося життя далі?
− Чотири роки ми були в Туркменістані. Потім повернулися до Медведівки, я знову пішла працювати у швейну майстерню. Згодом у місцевому Будинку культури з’явилося робоче місце. Якраз тоді діяв колектив агітбригади, а я була його активною учасницею. Тодішній директор мені запропонувала працювати тут, але потрібно було навчатися. Тож вступила до Канівського училища культури на заочне відділення. І з того часу я працюю в Будинку культури, нині − директором. Я дуже люблю свою роботу, мені хочеться сюди приходити. Маю хороший колектив. Тому про пенсію і не думаю.

− Як познайомилися зі своїм чоловіком?
− У мене був кавалер, з яким ми зустрічалися три роки, але сім’ї він ще не прагнув. От коли йшов в армію, то сказав, що мене ніхто заміж не візьме, бо він усім хлопцям заборонив навіть підходити до мене. Приходжу на танці ввечері, а мене ніхто не запрошує й додому не проводить. От я й попрохала подругу, щоб познайомила мене з кимось. Вона погодилась і попросила свого знайомого Олександра, щоб він знайшов якогось кавалера. Одного вечора ми з Олею (так звали подругу) прийшли в кіно, і хлопці теж. Познайомили мене з Іваном, але якийсь він мені здався чужий. От увечері Олександр і каже: «Ти, Іване, йди додому, а цю дівку я проведу додому». Та так провів, що через місяць ми подали заяву до РАЦСу, потім одружилися, а ще через місяць після весілля він пішов у армію. От так Саша приводив мені кавалера, а згодом сам став моїм чоловіком (сміється − Авт.).

Любов Тимченко навчалася вишиванню у бабусі

− Розкажіть про своє захоплення. Звідки інтерес до вишивання?
− Бабуся вишивала багато, аж до старості. Мама теж, але менше, бо мала проблеми із зором. У мене інтерес до вишивання був великий. Бабуся вишивала, а я завжди дивилася. Одного разу бабуся вишивала картину, на якій зображували маки. От я й попросилась теж зробити кілька хрестиків. Звичайно, у мене вийшло не дуже гарно, але бабуся сказала, що випорювати не буде. То, каже, буде наука для тебе, щоб надалі хрестик клала рівно. Бабуся померла, а картина залишилась. Зараз вона висить у мене вдома. Нагадує про бабусю. Коли жила в Туркменістані, згадала, що я умію вишивати. Там на роботу я не ходила, тож треба було якесь заняття. Тоді вишивати стала для дитини. Спочатку − невеликі картинки. Коли знов приїхали до Медведівки, вишивала мало, бо не вистачало часу. А коли вже дочка підросла і поїхала на навчання, часу стало більше, і я знов згадала про хобі. Моя сусідка теж любить вишивати, у неї є багато журналів, схем вишивок. Одного разу вона показала в журналі схеми вишивок квітів на цілий рік, щомісяця треба було вишивати щось нове. Я вирішила, що вишию їх усі. Зараз у мене дуже багато картин, деякі в рамках на стінах висять. Та я ніколи не продаю свою вироби, бо поки вишиєш картину, навіть невелику, стільки душі в неї вкладеш. А от подарувати комусь із близьких можу. Крім того, я завжди пробую робити щось нове. Нещодавно почала вишивати стрічками. Колись купила книжечку про цю вишивку, подивилась, що технологія не складна. Подумала, обов’язково спробую. Часто на різні районні свята свої вироби й вироби дочки, яка в’яже крючком і займається декупажем, веземо на виставки. А цього року попросили показати якусь особливу техніку. І тут пригадала за вишивку стрічками. Почала створювати квіти. І скажу, що це набагато швидше, ніж вишивати звичайними нитками.

Любов Тимченко навчалася вишиванню у бабусі

− Який найяскравіший спогад із дитинства?
− Пам’ятаю, як я не хотіла ходити у дитячий садок. Три дні там усього була. Першого дня я потерпіла і їла манну кашу, другого дня − мене змушували вдень спати, а я не люблю цього. А на третій день я побачила, як дівчинка їсть грудочку землі. Це для мене було такою дивиною, й з того часу я сказала, що в цей садочок більше не піду. Пам’ятаю ще перший швацький досвід, коли взяла ножиці й відрізала від скатертини пацьорки. Мене, звичайно, покарали. Потім я порізала сантиметрову стрічку на маленькі шматочки, теж тоді перепало мені. Була в мене сусідка-подруга, хоч і старша від мене, та ми спілкувалися. Мама подруги шила й набирала часто тканину для суконь. Зберігали тканини у шухляді шафи, яку замикали на ключ. От одного разу мама моєї сусідки недогледіла, й шматочок тканини звисав із шухлядки. Ми, не довго думаючи, витягли тканини й зшили ляльці сукню, й так не однин раз. Словом, поки дійшли руки мами пошити сукню, то тканини майже було.

− Без кого чи без чого Ви б не змогли жити?
− Без свого чоловіка. Хоч він інколи й буває вередливим (сміється − Авт.), але завжди мені допомагає в усьому. Я б не змогла жити без своєї дочки, бо це моя підтримка в усьому: і вдома, і на роботі. І ще без вишивки. Коли довго не вишиваю, я − хвора. Як я могла раніше не вишивати, не розумію.

− Яке найбільше досягнення у житті?
− Я навчилася складати сценарії. Як тільки прийшла на роботу, мені доводилось писати сценарій для агітбригади. Це було складно, я дуже хвилювалась. Зараз уже розумію, чим почати захід, і як його закінчити. Мене не можна змусити придумати хід того чи іншого свята. Я можу довго виношувати у собі ідею, вишукувати матеріали, читати літературу, та все здається не тим. А потім настає певний момент, і в голові з’являється текст. Головне − встигнути все записати.

Любов Тимченко навчалася вишиванню у бабусі

− Про що мрієте?
− Головне, щоб не хворіти і ходити на роботу, бо це − життя. І щоб діти та чоловік теж були здорові. А все інше складеться.

− Якби могли повернути час назад, щось змінили б у житті?
− Ні. Мене все задовольняє, я багата тим, що маю. Люблю село, в якому народилась і живу. Люблю своїх рідних і близьких.

− Якби могли б зустрітися з відомою людиною, яка живе зараз чи колись жила, кого б Ви обрали?
− Хотіла б зустрітися з Катериною Білокур. Просто посидіти з нею, подивитися як вона малює. От вона творила душею. А ще з Леонардо да Вінчі − він непересічна особистість й жив мистецтвом.

− Чи вірите Ви в Бога?
− Так, але до церкви не ходжу. Бог у мене в душі. Не ходжу до храму, бо не відчуваю там атмосфери відповідної. Деякі батюшки споганили своєю поведінкою ту місію, яку мають нести, часто вони наживаються на релігії. Я вірю у справедливість і у вищу силу. І дуже уважно стежу за своїми словами.

− Чи любите читати? Яка найулюбленіша книга?
− Люблю класику – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл, «Ті, що співають у терні» Коллін Мак-Каллоу. Та зараз більше читаю потрібну літературу по роботі.

Олеся Зінченко

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x