Про гриби в Холодному Яру й дніпровське латаття, Сальвадора Далі й «95 квартал», чому Черкаси кращі від Львова та Одеси, а держслужбовці – найліпші психологи… Відверто про своє життя розповідає начальник Управління Пенсійного фонду України в м. Черкаси Павло Котик. 24 серпня він відсвяткує ювілей – 55-річчя.

– Павле Миколайовичу, де Ви навчалися й чому обрали цей фах?
– Навчався в Одеському інституті народного господарства, за фахом я – економіст. Довгий час працював безпосередньо за спеціальністю в системі фінансів: спочатку в обласній адміністрації в Департаменті фінансів, потім – у Черкаській міській раді теж у Департаменті фінансів. А потім очолив районне, а далі міське управління Пенсійного фонду.

– Економічна спеціальність, далі держслужба – хто надихнув чи порадив обрати таку спеціальність?
– Напевне, до цього привело життя. Коли закінчував школу, хотів бути архітектором, будівельником, спробував вступити до Київського інституту, та провалив іспити: зрештою, рівень освіти у місті й селі суттєво відрізнявся. Довелося повернутися додому, рік ходив на роботу, а далі – спробував долі в Одесі.
По закінченню інституту повернувся до Черкас: сам із Черкащини родом, тут уже жив старший брат, тож і собі вирішив бути ближче до сім’ї.

– Ви вже більше тридцяти років на держслужбі. На скільки ця робота складна чи цікава, власне, яка вона для Вас?
– І в департаментах фінансів, і нині в Пенсійному фонді робота і важлива, і дуже непроста. Там ми збирали гроші, щоб будувати дороги, утримувати дитячі садочки і таке інше. Тут же працюємо з однією з найнезахищеніших категорій населення – пенсіонерами.
І трапляється всяке. Частенько доводиться зустрічатися з ображеними, незадоволеними своїми статками людьми. Проблеми й поганий настрій вони приносять до нас. Завжди намагаємося заспокоїти людину й спробувати допомогти, розібратися з проблемами та вирішити негаразди. От наприклад, днями завітав онук бабусі-переселенки. Жінка перетнула кордон ДНР, а відтак їй призупинили нарахування пенсії. Вісімдесятирічна пенсіонерка, не розібравшись, що трапилося, одразу прийшла до нас зі скаргою. Засмучена, ображена, зі сльозами, вона нажалілася онукові, той на емоціях прийшов до Фонду й почав сварку. Переговоривши з нашими спеціалістами, заспокоївся, адже збагнув суть проблеми і що питання можна легко вирішити.
Коли людина розібралася з ситуацією та спокійна йде додому, коли вдалося допомогти, значить день минув не дарма.
– То Ви ще й психологи?
– Мусимо. Такі епізоди трапляються кілька разів на день. Тож намагаємося працювати оперативно і якісно, не створюючи черг. А відтак, одночасно прийом ведуть десять наших спеціалістів. До проблеми кожного відвідувача прислухаємося і підказуємо, як розібратися. Вважаю, це правильний і сучасний підхід.
– Розкажіть про свою сім’ю?
– Маю дружину, дорослу доньку. Із дружиною познайомилися в інституті, щоправда, вона навчалася не зі мною. Якось пішов із друзями на танці, де й побачив її. Зав’язалося спілкування, яке перейшло в серйозні стосунки. А через три роки вже побралися, я пішов у армію, вона мене чекала. Опісля народили доньку.

– Ваша донька теж обрала економіку?
– Так склалося. Не знаю, ким би вона могла працювати, але в сімнадцять років, коли закінчувала школу, ще не визначилася. Я порадив вивчати економіку. Зараз дочка працює на державній службі, у соцзахисті – моя колега.
– Що для Вас було важливим у вихованні доньки?
– Щоб виросла порядною, відповідальною людиною. А головне – щасливою. Вважаю, нам із дружиною це вдалося, задоволені спільною роботою.

– Розкажіть про свої захоплення.
– Насправді робота відбирає чимало часу. У вихідні з моїми дівчатами стараємося долучатися до активного відпочинку, тож коли випадає можливість вирушаємо на природу. Дуже люблю Чигиринщину, там розкішні краєвиди. Обожнюю збирати гриби. У селі, звідки я родом, лісиста місцевість. Тож років із дев’яти бігав там із кошиком.
…Та й навіть не в грибах справа. От просто поблукати лісом, подихати не міським повітрям, побути в тиші – хіба може бути щось краще й цікавіше? А після прогулянки робимо шашлики.
Коли тепло, полюбляємо вибиратися на Дніпро. Маю невеличкого гумового човна, на якому за гарної погоди можна попливти до островів. Улітку там цвіте розкішне латаття, дружина з донькою його обожнюють.

– Про що Ви мрієте?
– Шалених мрій, наприклад, злітати в космос, не маю. Здебільшого, це звичайні людські бажання й прагнення. За останні роки доводилося спілкуватися з багатьма, хто переїхав на Черкащину з Донбасу. Зараз розумію, як страшно повторити їхню долю. Тож мрію, аби вся та жорстокість нарешті припинилася, в країні був мир.
Хотілося, щоб більше цінували нашу роботу. Адже багато молодих людей «тікають» із держслужби через невисокі зарплати. Щоправда, зараз ситуація почала більш-менш вирівнюватися. Важливо, аби ця динаміка продовжувалася і надалі.
А для себе… у житті є все найважливіше. Задоволений, що воно склалося і складається саме так.

– Що Ви зазвичай робите перед сном?
– Сучасні технології вплинули на життя усіх людей. Тож, коли вже вмощуюся в ліжку, на коліна кладу планшет і включаю телевізор. Читаю новини або статтю з «Вікіпедії», а по телевізору, як правило, у цей час іде якесь кіно. А далі чекаю, що першим приколихає (сміється – авт.).
Так само техніка витісняє і звичайні друковані книжки. Маю чималеньку бібліотеку, але більшість книжок, перечитані, просто стоять на поличці. Зараз, якщо цікавить якась книжка, не купую, як раніше, а шукаю в Інтернеті.

– Що було найбільшим випробуванням у житті?
– Певне, рання смерть мами – вона пішла з життя у п’ятдесят вісім років. Я був молодим, утрату переживав важко.
– Якби була можливість зустрітися з відомою людиною, яка коли-небудь жила чи живе зараз на планеті, кого б обрали?
– Із сучасників мені подобається творчість Володимира Зеленського і його «95 квартал». Ходив на концерт. Подобаються одеські хохмачі «Братья Шумахеры», був і на їхньому виступі. Звісно, це не особиста зустріч, але вистачило наживо подивитися, відчути зі сцени енергетику, щоб задовольнити цікавість.
А з-поміж людей минулого захоплює творчість Сальвадора Далі. Торік доньці на день народження подарував тур Європою, звідки вона привезла цікавий альманах із ілюстраціями робіт Далі. Побачене зацікавило, тож почав відшуковувати різну інформацію про митця, його долю, творчість. Справді непересічна та яскрава особистість.

– А Вам подобається подорожувати?
– Мені подобається тихе, спокійне, розмірене життя. Уперше закордон на відпочинок вирушив тільки в цьому році, і тільки тому, що донька з дружиною вмовили на тижневу мандрівку до Туреччини.
Торік разом із дружиною на кілька днів поїхали до Львова. Не раз чув від друзів і знайомих про красу цього міста, а сам ще ніколи не був. Вирішили виправитися. Але сказати по правді, мені наші Черкаси подобаються більше: багато зелені, широкі вулиці, розмах і простір, та й планування міста просте. Там же все маленьке, вузьке, старе, звісно, архітектура красива, але мене таке не вражає, більше люблю природу. Краще три-чотири години поблукати чигиринським лісом, ніж гуляти кам’яним містом і розглядати старі замки й споруди.

– Поділіться своїм найяскравішим спогадом із дитинства.
– Дитинство було дуже веселим і щасливим. Дивлюся на сучасних дітей і розумію, як багато вони втрачають. Малим я зранку йшов гуляти з друзями й повертався затемна.
А якось так загрався, що прийшов дуже пізно. Батько зустрів удома з дубчиком – мама його накрутила, що дитини довго немає, от він і відвів душу. Зараз це згадую і усміхаюся, хоча тоді налякав їх добряче. А взагалі з батьками мені дуже пощастило, вони були добрими і дружніми, тож і спогади про перші роки життя тільки світлі й позитивні.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації