Учора випала нагода побувати у столиці. Так,у нашій продвинутій, креативній столиці, від якої мене, дівчинку з невеликого міста, просто тіпає. Та не про це. Помпезна прес-конференція, велична прес-зала, понад 50 журналістів з усієї України (з Черкас тілько трійко прителіпало) актуальна тема пенсійного реформування з поважними владними спікерами і, звичайно ж, фуршет після закінчення. От фуршет і вразив найбільше. Ні, не тому, що я – завжди голодна і рада будь-якій підгодівлі. Огиду й обуренння викликало геть інше.
Оскільки у пенсійному реформуванні черкаський блогер-журналіст, що пише про філософію, життя людей та мистецькі речі, розуміється не дуже, то хвилини до омріяного обіду я рахувала від початку самої прес-конференції. А через те, що з колегами дуже поспішали, то проявили нахабство попроситися відвідати вишукані страви столичної кухні на 10 хвилин раніше призначеного часу. Типові тьоті-буфетниці нам дозволили. Типу. І тут почалося.
«Еті голодающіє!», «Да что же она столько сока пьет?» – шипіли нам у спину зміїними голосами відповідальні за фуршет. Щохвилини повз наш столик проходила то одна, то інша тітонька, якій для повного образу не вистачало хіба засаленого фартушка. Так-сяк, пробираючись крізь стріли розлучених і жадібних поглядів, ми насилу дожували свої бутерброди, стримуючи позиви до блювання від такого ставлення. Проте «корона з голови» не злетіла, бо ж голод – він такий, багатогранний.
Кінець прес-конференції все наближався, із зали почали вибігати такі ж «вічно голодні» колеги з криками «А борщ буде???», від яких тьоть-буфетниць аж тіпало, і вони нервово переглядалися одна від одної. А потім, як за нечутною командою, ці дуже доброзичливі жіночки стали стіною, як футболісти перед ворітьми, біля одного столика, що стояв неподалік від інших.
Ця стіна мужньо витримувала навалу голодних колег, шшш-икаючи, проганяючи і вказуючи на сусідні столики, мовляв, он те їжте, тут не можна. Я собі думаю «Хм, якщо не можна, то навіщо ж накривали?». Про те, що всі страви пораховані до дрібного шматочка хліба, я сумнівів після фрази «Да что же она столько сока пьет?» не мала. Тому цю картину захисту бастіону з наїдків почала споглядати ще пильніше. І не дарма…
Дно показалося незабаром…. Із конференц-зали вийшов шанований заступник міністра. І як заволали тьоті-буфетниці, і як давай його до того столика припрошувати, розімкнули міцні ворота оборони, і таки дозволили хоч комусь підійти до того столу…. Поважний гість глянув на них, на стіл, потім знову на них, і знову на стіл, обернувся на журналістів, подумав, що таки так опускатися не варто і пішов собі з портфеликом у руках вершити справи державні….
Якщо ви дочитали до цього місця і не зрозуміли, де тут дно і що тут такого, то минайте далі чи залишайте гнівний відгук – функція за вибором. Та якщо все ж і у вас описана ситуація викликала нехай не огиду, а хоча б обурення, то значить пишеться мені не дарма у цьому житті. Бо ж дно, яке я побачила, в яке мене принизливо намагалися затягнути люди, які, здавалося б, живуть прогресивніше, швидше або як там ще живеться у столиці, віддзеркалює загальне дно у головах більшості людей того часу, коли поважні мужі мали їсти окремо від смердів, наїдки лише вишукані і мали гвардію охоронців цього обіднього процесу……
Це дно не перемогти революціями, війнами, гумором чи сварками. Це дно переможе лише час і люди, які долають щодня комплекси, подорожують, розвивають внутрішню красу і не зациклюються на прислужництві. У мене все.
