Володимир Петрович Косенко майже все своє доросле життя присвятив медицині. Знає медичну галузь, як кажуть «від і до». За 47 років стажу довелося мати справу з різними закладами і як рядовий медпрацівник, і як очільник. А вже в найбільш поважних роках довелося оцінити діяльність людей у білих халатах зовсім із іншого боку – як пацієнт відділу урології, нефрології та трансплантації нирки Черкаського клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги.
– Якби не війна та хвороба, я б ніколи не залишив свою рідну землю, – розповідає колишній головний лікар Донецького обласного госпіталя для ветеранів війни м. Мар’їнка, а нині пацієнт відділу урології, нефрології та трансплантації нирки Черкаського клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги Володимир Косенко. – Я народився, виріс, відслужив у армії і закінчив медінститут. Усе це було в Донецькій області. До початку всієї оцієї біди, що звалилася на нашу країну, жив і працював у Донецькій області. Остання робота моя там – головним лікарем обласного госпіталю для ветеранів війни. Або вже треба казати зараз, усіх війн, що були, починаючи з Другої світової. Цю посаду я обіймав понад 20 років. Це було ціле життя. Ми самі з колективом із майже 300 медпрацівників відбудовували наш новий госпіталь, коли установу перевели з Макіївки в Мар’їнку, самі облаштовували й налагоджували там усе. Розвивалися, навчалися, здобували досвід і допомагали людям. Мене прийняли в члени ради ветеранів обласної організації. А згодом я її й очолив. Тут же за підтримки та ініціативи своїх ветеранів у 2010 році отримав від Президента України звання заслуженого лікаря.
Мирне життя в Мар’їнці обірвалося в 2014 році. На нашу землю прийшов підступний ворог, у місті відбувалися інтенсивні військові дії, які майже не припиняються і сьогодні. На момент розмови за словами пана Володимира від населеного пункту фактично залишилася лише назва. Зараз місто – суцільні руїни.
– Коли все це почалось, я зустрівся з Юрієм Олександровичем Гріненком, який тоді був директором Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни. Він і сказав: «Досить тобі вже чекати. Ти ж розумієш, що ніхто відбудовувати твій госпіталь не буде. Збирай усе і переїжджай до мене. Для людини з твоїм досвідом і знаннями робота в мене знайдеться». Я все обміркував і прийняв рішення. Зрештою ми переїхали. Тут я пропрацював 5 років першим заступником головного лікаря, але почав помічати, що вже не встигаю за молодими колегами. Тому зрештою вирішив, що не буду їм заважити рухати медицину вперед. Спочатку перейшов на посаду керівника поліклініки при закладі, а потім установу реформували й поліклініка перестала існувати. Я ж вирішив на цьому завершити свою кар’єру.
Та медицина так просто не відпустила свого вірного працівника. Щоправда тепер йому довелося зустрітися з колишніми колегами вже зовсім в іншій ролі – пацієнта.
– Захворювання, яке в мене виявили під час огляду, стало, м’яко кажучи, дуже неприємною новиною. Я зателефонував до свого друга й колеги, який колись був заступником голови ОДА нашої області з соціальних питань. І кажу: «Віталій, отака в мене біда. Чи є тут десь поблизу наші хлопці, які займаються вирішенням таких питань?». І ми почали шукати своїх «донецьких» лікарів, які через вторгнення були змушені залишити дім і працювати в інших містах країни. Розумієте, справа не в тому, що я не довіряю київським чи черкаським лікарям, вони чудові професіонали. Просто це така специфічна, особиста, я б сказав, хвороба, яка асоціюється з горем. А коли в тебе біда, то хочеться звернутися до того, хто тебе повністю зрозуміє, такого ж вигнанця з рідного дому, як і я сам.
За підтримки знайомих, яких чоловік із багаторічним стажем роботи на керівній посаді обласного медзакладу мав по всій країні, удалося знайти багато різних варіантів лікування. Зваживши всі за і проти, свій вибір зупинив саме на відділі урології, нефрології та трансплантації нирки Черкаського клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги. Зізнається, що до такого вибору його підштовхнули «його дівчата».
– Розумієте, так склалося, що в мене багато дівчат: дружина, донька і дві онучки. Коли вони про щось разом домовляються, то нам із зятями нічого не лишається, як погодитись, – жартує Володимир Петрович. – А якщо серйозно, то в Черкасах на дуже високому рівні розвинута загальна онкологічна служба та і трансплантологія нирки. Це стало вирішальним під час прийняття рішення. Ми зв’язалися із завідувачем відділу Романом Петровичем – і ось я тут. Проходжу обстеження, лікуюся. Хочу сказати, що ні хвилини не пожалкував за свій вибір. Більше того, я вже багато десятиліть у медицині, бачив багато лікувальних закладів, але таке відділення, як ось це, в яке я потрапив як пацієнт, трапилося мені вперше. Практично всю медичну допомогу, яку я тут отримую, надають на надзвичайно високому рівні. Навіть не кажу про медичне забезпечення чи ремонт і меблювання, хоча це окрема тема розмови. Мене як керівника медичного закладу найбільше вражає організація лікувального процесу в установі, а це й ставлення до пацієнтів, і порядок та дисципліна, які панують тут, і багато-багато моментів, на які може звернути увагу лише професійний лікар. А середній медичний персонал – пречудовий, дівчатка, тут дуже чемні. Із старшою сестрою я познайомився, сестрою-господинею також (не знаю, як тут заведено, а я її по-старому називаю). Дуже хороші дівчата!Таке ставлення до пацієнта дуже багато значить на етапі підготовки. Чемність, люб’язність і повага до людей трошки знімає стрес. Наприклад, у перший день в мене тиск був 160 чи більше. На другий вечір – 140. А ось зранку вже 120 на 80. Ну і крім всього – це дуже приємно, коли про тебе піклуються і допомагають.
Наша розмова відбулася напередодні різдвяно-новорічних свят, тож на її завершення незвичайний пацієнт попросив можливості скористатися нагодою і звернутися з привітанням до всіх читачів.
– Усе починається з родини. Які стосунки в родині, так і далі складається життя. Тому я, у першу чергу, хочу привітати всіх своїх рідних. Хочу їм побажати здоров’я і спілкуватися з моїми колегами не на операційному столі, а за святковим столом. Здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. На превеликий жаль, хвороби були, є і будуть. Різні. Тож і лікарі будуть потрібні завжди й не залежно ні від чого. Чи нормальне мирне життя навкруги нас, чи екстремальне, як зараз, та лікар повинен завжди лишатися лікарем у дуже глибокому сенсі цього слова. Тобто доброю і у фаховому плані підготовленою як Роман Петрович Морару-Бурлеску людиною. Професіоналом, здатним і охочим до того, щоб вбирати в себе нове, набувати досвіду і ставати все більш потрібною людиною для хворих. Я щасливий, що мені довелося зустріти на своєму життєвому шляху і зокрема на такому не дуже простому його етапі таких людей. Дай Боже здоров’я і колективу цього закладу, і особливо його керівнику. Нехай вони й надалі вбирають у себе все нове, щоб це йшло на користь тим бідолахам, які борються з хворобою. Ну, а всім черкащанам і українцям загалом – здоров’я, миру і спокою. Хай все буде Україна і нехай вона буде країною здорових людей!
Фото героя публікації із його власного архіву.
