Його вірші розібрані на цитати, а з кожним роком тема творчості набуває все більш актуального сенсу. Василь Андрійович Симоненко… Прізвище такого письменника, як і фраза «Ти знаєш, що ти − людина» відомі чи не кожному школяреві довкруж усієї країни. Його рання смерть і досі оповита тінню таємниць, а рукописи й по нині вважають недостатньо вивченими. Ким же був цей письменник, що не боявся дивитися правді у вічі в часи тотального контролю з боку радянської влади? Як вдавалося нести істини в словах наперекір усьому? Відповіді на ці запитання можна віднайти у музейній кімнаті, присвяченій життю та творчості Василя Симоненка.
Що відомо достеменно, так це те, що майбутній журналіст та письменник народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Його виховувала мати та дід, якого Василь дуже любив та поважав. Мати поета Ганна Федорівна Щербань говорила, що дід був найліпшим вчителем для маленького Василя.
У своєму вірші «З дитинства» Василь Симоненко писав:
«В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, –
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід».
А ще мати розповідала, що син дуже любив писати. Чотири перші класи він проходив до школи в рідному селі, решту років освіту здобував у сусідніх, куди доводилося йти 9 кілометрів. У 1952 році він вступив на факультет журналістики Київського університету. Після його завершення приїхав до Черкас. Його життєві віхи пов’язані із тодішньою газетою «Черкаська правда», де Симоненко працював, закохувався та творив.
Побачити хату, в якій народився письменник, а також ще ближче познайомитися з його творчістю можна у музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка», що в приміщенні редакції газети «Черкаський край». Із унікальними експонатами, як-то з особистими речами журналіста, записами його інтерв’ю та зі збірками творів знайомить працівниця музею Ніна Іванівна Симоненко. Вона розповідає, музейна кімната в приміщенні по вулиці Хрещатик створена не випадково. Саме до редакції газети «Черкаська правда», як вона тоді називалася, прийшов працювати юний Василь Симоненко. Тут і досі залишився його робочий стіл, стілець, вішак для одягу, а також пальто та капелюх.
«Кажуть, що саме в цьому кабінеті він працював. Спочатку він працював із листами. У вересні 1956 року він приїздить до редакції на практику. А потім зустрів тут свою майбутню дружину «Люсю-малюсю», як він її називав. У квітні 1957 року вони одружилися, а 22 лютого 1958 року народився їхній син Олесь. Ім’я Олесь не виявилося в довідниках нашого рацсу, тому Василеві ще довелося поборотися за те, щоб назвати сина так, як він того хотів. Потім Василь захищає дипломну роботу в Києві та вже приїздить сюди працювати», − говорить пані Ніна.
Музейну кімнату «Робочий кабінет Василя Симоненка» у приміщенні редакції газети «Черкаський край» відкрили в 1998 році. 2015-го року її відреставрували, доповнили та розширили експозиції.
Музейна кімната відкриває глядачам світ Василя Симоненка. В око відразу впадають його рукописи, записи, рядки, дбайливо написані ще чорнильною ручкою. На полицях за склом – книги, якими у свій час користувався письменник. Є робочий телефон та ручки майстра слова, а також його перша збірка віршів «Тиха і грім».
Є картина, подарована музею 2023 року художником Володимиром Мірошниченком. На ній зображена хата, де народився митець. Це проста сільська мазанка довкруж уквітчана соняшниками, незліченною зеленню та плетеним тином. Це ніби архаїчний образ рідної домівки. Утім, ця будівля існує й досі, говорить працівниця музею. 1965 року в Біївцях на Полтавщині у хаті, де народився Василь Симоненко було відкрито музей.
Поруч біля книг є портрет Василя, вкритий вишитим рушником. До музею його передала мати письменника Ганна Федорівна. Цей образ сина вона тримали у своїй оселі, щодня дивилася на нього. Таким же молодим та красивим запам’ятався образ письменника усьому світові. Після смерті Симоненка влада надала їй однокімнатну квартиру на першому поверсі в Черкасах, де вона доживала віка, говорить Ніна Іванівна. Матері поета не стало 1998 року. Їй було 90 років.
Серед музейних експонатів є книга «Молитва», видана нещодавно, розповідає Ніна Іванівна. Її створили на основі записів письменника. Досі в музеї зберігається зошит Василя, який передала його мати. Це авторський зошит 1963 року. Саме на основі такого зошита було створено книгу в черкаському видавництві «Брама-Україна». А передмову написав черкаський літературознавець, поет, перекладач, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури та компаративістики Василь Пахаренко.
«У нас є кілька книжок, присвячених Василеві Симоненку та його творчості, які видавалися у «Брамі-Україна». Це переважно всі черкаські видання. І вони на основі цього створили нову книжку», − говорить Ніна Іванівна про книгу «Молитва».
Для оформлення обкладинки взяли картину української художниці та дисидентки Алли Горської. На ній Василь Симоненко постає в образі змієборця. На малюнкові можна розгледіти зашифровані літери «КДБ». Картина довго зберігалася в родинному архіві, каже пані Ніна:
«У свій час 1963 року Алла Горська передала Симоненкові. Тоді він лежав у лікарні. Картина пізніше була відреставрована черкаським реставратором Віктором Крючковим. Алла плекала надію, що Василь зможе побороти ту злу силу».
Нині в музейній кімнаті можна послухати інтерв’ю, яке Василь Симоненко записав на радіо після виходу збірки віршів. Він розповідав: «Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Найбільше боюся нещирих друзів».
Письменник був дуже вимогливим до своїх віршів, ретельно знову й знову перечитував написане. Є у Василя Симоненка такі рядки:
«…Що в 20 літ в моєму серці втома,
Що в 30 – смерті в очі подивлюсь».
Можливо митець передчував свою ранню смерть. Після побиття працівниками міліції на вокзалі в Смілі чоловік почав хворіти. Його не стало 13 грудня 1963 року. Йому було 28 років.
Нині ім’я Василя Симоненка носять школи, вулиці, на річниці з його дня народження створюють поштові марки та монети, відкривають погруддя, називають літературні премії. 17 листопада 2010 року в Черкасах біля Палацу одружень відкрили пам’ятник поетові.
Похоронений Василь Андрійович на міському цвинтарі номер 1. Гранітну брилу з образом поета встановлено і на його могилі. Там він тримає книгу в руках. Матір письменника розповідала, що на цьому монументі він найбільше схожий на себе. Цього б року Василеві Симоненку виповнилося б 89 років.
