Своїй професії – журналістиці, він присвятив більше, аніж пів століття, об’їздив область, свої творчі думки нотує на папері й досі не користується окулярами. Василь Іванович Марченко – унікальний черкаський журналіст. Завжди з собою тримає диктофон, блокнот та фотоапарат. Його статті містяни читають на шпальтах газети «Черкаський край». Від початку антитерористичної операції на сході країни він пише не лише про рідну область, а й ще їздить на фронтовий Донбас, розповідає читачам про земляків, військових та тих, хто їм допомагає.

Василь Іванович Марченко проводить нас до свого кабінету, що в редакції газети «Черкаський край». З-поміж робочих фото журналіста в полях, його грамот та дипломів, на робочому столі видно стоси газет. Чоловік говорить, що все необхідне завжди тримає під рукою. А про найнеобхідніше та найголовніше говорить так:

«Найголовніше – це газета, де я роблю. Будь-який номер буває потрібен. Наприклад, хтось зателефонував, попросив, чи зайшов спитати чи не лишилося бува номера – будь ласка!»

В журналістику Василь Марченко прийшов 57 років тому. Той день він, каже, пам’ятає і по нині. Це було  – 15 червня 1966. Втім, ще в шкільні роки писав місцевій газеті «Шполянські вісті», де пізніше став літпрацівником відділу сільського господарства. Ця надважлива сфера стала його основним профілем роботи. Назавжди до словника журналіста ввійшли такі українські слова, як «сівба», «косовиця», «жнива», «зажинок», «засів». У Шполі Василь Іванович працював у відділі сільського господарства, а через півтора року журналіста запросили до Катеринополя, де запрацювала місцева газета:

«Потім було військо, армія, військова редакція. Бо ж прийшов завідувач відділу газети служити, тобто я. Після війська працював завідувачем відділу сільського господарства маньківської газети, далі знову повернувся до Шполи, а потім працював у Черкасах».

Агробізнес – ще одна сфера, про яку пише Василь Марченко. Втім, коли почалася антитерористична операція він почав їздити і на фронт. Про першу подорож на передову ніхто не знав. Говорить, поїхав сам, бо 2015-го року на схід країни до війська потрапила його донька. Каже, і собі хотів побачити, як воно там:

«Побачив, що таке Павлополь, Широкіне, Маріуполь. А потім їздив з волонтерами, привозив дуже багато матеріалів. Одного разу там зустрів 25 земляків. Я їх сфотографував і привозив по п’ять сторінок із фронту. Отаким чином мені працювалося».

Їздити на фронтовий Донбас він продовжує і досі. Цьогоріч у січні Василеві Івановичу виповнюється 75 років. Журналіст бере до рук свою газету та показує, що в будь-якому номері на 5 сторінці читач може побачити його матеріали. Всі фото автор робить самостійно. Для цього в робочій сумці носить фотоапарат.

В кабінеті журналіста є й сучасна техніка: комп’ютери з усіма необхідними для нього пристроями. Втім, ось уже кілька років вони дбайливо вкриті рушником. Вся справа в тому, що пан Василь свої матеріали пише звичайною кульковою ручкою. Замість смартфону користується звичайним кнопковим телефоном. А думки ось уже десятки років викладає власноруч на аркуші паперу:

«Я пишу великими літерами і ніколи не дріботю», − говорить пан Марченко.

Пояснює, це не просто звичка чи забаганка. Писати крупними літерами кілька десятиліть тому Василеві Івановичу порадив лікар. Раніше ж, каже, з ним трапився ось такий майже анекдотичний випадок:

«В молодості колись сіли повечеряли. Приїхав додому, відкриваю одне око і бачу таку красиву місячну ніч, таке пишне гілля. Відкриває інше око, а зображення розпливається. Думаю, ну – це вже кепсько! Дожив до ранку і вже з редакції телефоную до знайомого окуліста. Він мене спитав, як я пишу. Кажу, що дрібненько, бо писати треба багато. Тоді я працював завідувачем відділу сільського господарства районної газети, а газета ще й тричі на тиждень виходила. Три сторінки треба написати плюс ще в одному номері передову статтю дати. Одним словом, роботи дуже багато».

Василю Івановичу лікар порадив писати крупним шрифтом. З того часу він дотримується таких настанов. На сторінці вміщує до дванадцяти рядків пропису. Між письмом робить перерви. Що має ясний зір, завдячує порадам лікаря. Ясні ж думки – результат багаторічної роботи. До кожного свого співрозмовника журналіст шукає свій підхід. Інформацію віднаходить серед людей під час виїздів, а не в інтернеті. Досконало вивчив Черкаську область та кругом має, як говорить сам, свою «агентуру».

В роботі Василь Марченко прагне дотримуватися високої журналістської етики. В себе ж над робочим столом тримає такий вислів: «Якщо у людини є творча жилка, певний склад розуму, комунікативні дані, то вона й без університету навчиться журналістиці. А якщо й цього немає, то й університет не допоможу».