Айдин Новрузов – почесний професор Черкаського державного технологічного університету. Сам освітянин проживає в Туреччині й є радником президента Асоціації кавказьких університетів, до якого входять 178 університетів із усього світу, та директором «NOVRUZ-AZ». Крім того, в Україні він почесний професор трьох університетів. А нещодавно отримав звання почесного доктора Сумського педагогічного університету. Пан Айдин уперше від початку повномасштабного вторгнення приїхав в Україну, побував у п’яти містах та поділився із нами враженнями від візиту.
− Ви два роки не були в Україні. Що змінилося, на вашу думку, що найбільше вас вразило?
− Сюди я приїжджаю із 2001 року. У 2010 році став представником центру міжнародної освіти в Україні МОН в Азербайджані, і в 2012 році – у Туреччині. Дуже добре знаю систему освіти в Україні. У 2010 році мене нагородили медаллю ІІ ступеня «За заслуги перед українським народом».
Я можу оцінювати суб’єктивно, так як я люблю Україну й український народ, і завжди хочу бачити позитив. Але дещо мене й вразило негативно. Коли цього разу заїжджав через кордон, був неприємно здивований, як надто суворо перевіряли. Мені здається нині Україну треба більше відкривати, а не закривати. Зрадників вистачає в середині країни. Не думаю, що якісь спецслужби зараз присилають сюди своїх людей. Я знаю багатьох людей, які б хотіли приїхати в Україну, але не можуть. Скажімо, мій колишній студент ЧДТУ знайшов тут агрегат і хотів його купити, але не може цього зробити. Для бізнесу має бути можливість приїжджати, співпрацювати, адже це вклад у економіку. Найголовніше, люди мають приїжджати й бачили, що тут відбувається, та доносити світовій спільноті. Адже російська пропаганда дуже потужно працює щодо поширення фейків про Україну, події тут. А української пропаганди немає, навіть у Азербайджані, хоча ця країна досить лояльно ставиться до України.
Та приємно здивувало й те, що я побачив, як народ живе, міста живуть. Я був кілька днів у Сумах, там усе працює, музеї відкриті. Життя продовжується попри все. Університети намагаються давати знання на рівні, навчати, це звісно зараз дуже складно після пандемії та в період повномасштабного вторгнення. Ви знаєте, життя схоже на їзду на велосипеді, щоб не падати, варто постійно рухатися. І це мене порадувало, що університети рухаються вперед. Я бачу оптимізм і віру в людей.
− Ви сказали, що близькі люди з тривожністю вас відпускали в Україну. Як ви вирішили приїхати сюди?
− Для мене важливо було підтримати моїх друзів, які живуть тут. Я був у Вінниці, Сумах, Черкасах, Києві, Рівному. Звісно, це досить нетривалий візит, але вагомий.
− Тож ваш візит більш дружній?
− Так, але, крім того, нещодавно відзначали 99 років Сумському педагогічному університету. Тож вирішив їх привітати.
− Як ваші колеги закордоном ставляться до України?
− Нещодавно ми підписали договір про співпрацю із ЧДТУ, хоча й онлайн. Тож можу сказати, що взаємовідносини тривають. Усі ми розуміємо, що варто й зі своєї сторони підтримувати Україну, говорити, що тут триває війна, дуже жорстока. Я дуже уважно слідкую та вивчаю різні джерела: українські, турецькі, азербайджанські й російські. Рік тому в російських новинах було більше песимізму, зараз на фоні того, що Захід притримує допомогу Україні, у них з’явилося більше оптимізму щодо досягнення цілей у цій війні.
− Якщо дивитися на майбутнє з оптимізмом, коли завершиться війна, які є перспективи співпраці?
− Звісно, війна рано чи пізно завершиться, це однозначно. Залежно від того, яке буде ставлення світової спільноти до завершення війни, на яких умовах буде мир. Але в будь-якому випадку, на мою думку, ставлення до України має бути позитивним, адже вона постраждала, ні на кого не нападала, не вводила війська. У Туреччині дуже хороше ставлення до України, українців і співпраця у галузі освіти продовжиться й стане більш продуктивною.
− Ми спілкуємо з вами перед новорічними святами, які у вас є спогади про це свято і щоб ви хотіли побажати?
− Був час, коли ми мріяли багато про що, зараз – це лише мир над українською землею, щоб люди не гинули, не потерпали від тривог, які вже стали наскільки звичними та буденними. А ще мені дуже приємно, що українці стали 25 грудня відзначати Різдво. Дуже хочеться, щоб студенти в Україні повноцінно повернулися в аудиторії, щоб університети жили, адже це не лише про навчання, а й про те, як поводитися в соціуму, спілкуватися, отримують загальний розвиток.
Із моїх спогадів, пам’ятаю торік на Новий рік був у Памуккале. І 1 січня прокинувся, сонячна погода була, ми снідали на балконі, а біля нас літали повітряні кулі. Це був дуже яскравий момент.
− Чим вас приваблюють Черкаси?
− Уперше приїхав в Україну в 2001 році на лікування. У мене були проблеми зі спиною і я не міг ходити. Тож за що я люблю українців, це за те, що люди дуже допомагають у різних ситуаціях, просто так, безкорисно. Тож досі маю моральний обов’язок перед українцями. Черкаси – дуже спокійне й тихе місто. За останні роки багато тут чого змінилося на краще. Уперше тут побував в 2011 році й маю в Черкасах кількох друзів.
