Герої цього матеріалу − ті, кого нині називають дітьми війни. Маленькі вимушені переселенці, яких війна залишила без дому, без маленької своєї батьківщини, без друзів, звичайних дитячих забавок та простого людського щастя − бути дитиною. У кожного з них − своя щемлива історія, яку вони розповідають із дитячою безпосередністю, але з дорослою розсудливістю. У Черкасах наші маленькі співрозмовники живуть хто рік, а хто й більше − від самого початку повномасштабної війни. У дитячих спогадах домівка, яку мусили покинути, закарбувалася як найкраще місце на планеті. Звісно, розуміють, що їхнього дому можливо вже немає. Проте як і тисячі українських дітей з понівеченими долями мають одне на всіх бажання − повернутись до рідного дому, до щасливого довоєнного життя без тривог, обстрілів та смерті.

 

Саме для того, аби адаптувати маленьких переселенців до нового буття, психологічно підтримати та влаштувати так, аби вони бодай на якийсь проміжок часу забули про пережиті жахіття та повірили в дива, черкаські благодійники-ротарійці разом із закордонними партнерами Ротарі клубами Санта-Роза і Санта Ротарі Іст Вест потурбувались про цілий цикл цікавих та змістовних заходів. Проєкт отримав узагальнену назву «Ти – переможець», яка чудово говорить сама за себе.

Про свої маленькі історії життя в Черкасах розказали самі дітки.

 

Маша

Приїхала до Черкас із містечка Часів Яр Донецької області минулого року. Як раз під кінець зими. Перед тим із родиною жили в Угорщині.

− Нас свого часу забрали бабусі до себе, на Донбас, адже в Угорщині не було можливості ходити до української школи. А потім там стало жити зовсім небезпечно. Тому подалися до Черкас. Черкаси подобаються. Тут затишно, зелено, нам допомагають щиро, із душею. Але вдома краще. Найбільше за все мрію повернутись додому. Закарбувалися в пам’яті місця, де ми гуляли, наші будинки, наші невеличкі дворики. Там було так добре, допоки не почали стріляти й усю ту красу руйнувати, − розповіла дівчинка.

 

Аделія

Жила з родиною в Сєверодонецьку. 7 квітня минулого року переїхала до Черкас з мамою і братом.

− У мене насправді були радісні відчуття, коли я переїхала до Черкас. Головне, ми що потрапили в безпечне місце. Це найголовніше. Хоча й тут часто виють сирени, ми дивимось на черкасців і вже якось спокійніше ставимось до тривог − просто рушимо в укриття. Черкаси мені сподобались своїми чудовими людьми  небайдужими й усміхненими. Із часом з’явились нові друзі. Одразу я не могла звикнути до нового життя. І думками була в своєму минулому. Допомогли заходи, які для нас постійно влаштовували різні організації. Це й майстер-класи, і зустрічі з цікавими людьми, і казкотерапія, і відвідування театру. Взяла з собою в Черкаси невеличкі дівчачі дрібнички, на пам’ять про тих, хто подарував мені їх там, у підвалі, де ми переховувались весь час. Дійсно, було страшно. Але тоді ми всі так здружились. Тепер навіть сумую. Хотіла б усіх познайомити зі своїми новими черкаськими друзями, − поділилась маленька переселенка. − І разом провести час на якомусь із наших заходів.

 

Уляна

Із Донецька з рідними переїхала до Харкова. Потім до Черкас. Приїхали весною, 15 квітня 2022 року.

− Спочатку жили в іншому гуртожитку. Там я знайшла собі друзів, але деякі з них поїхали − хтось повернувся назад, хтось вирушив закордон. Важко те, що ми навчаємось онлайн, і наше спілкування з однолітками обмежене. Однак, цей Новий рік ми святкували вже в новому помешканні. Шелтер став новим домом для всіх нас. Загалом у Черкасах зустріла вже два нові роки. І це те, про що можна буде згадати, − каже дівчина. − Матусі нам приготували смаколиків, ми ходили в театр ляльок, розважались на дискотеці, співали пісень і звісно отримували новорічні подарунки. Якщо відверто, то наш переїзд до Черкас не сприймався одразу, як щось невідворотне. Навпаки − почуття були радісними, потрапити нарешті у більш безпечне місце, де не потрібно цілими днями проводити час у підвалі. Харків − дуже красиве місто, до того ж там жили наші родичі, які власне нас і прихистили. Там ми прожили півроку, і потім поїхали в Черкаси. Наша родина сподівалась, що ми пробудемо в Черкасах лише пару тижнів і знову повернемось до Харкова. Я навіть обіцяла тоді своєму другу повернутись бодай через місяць. Між іншим, повертатись саме до Донецька я вже не хочу. Хоча й до Черкас ще не прикипіла душею.

 

Рома

Менше року, як оселився в Черкасах. Переїхав із міста Часів Яр. Цей говіркий та приємний у спілкуванні хлопчина розповів, що в нього на телефоні зберіглось відео про те, як він, його родина та друзі колись жили в своєму затишному містечку.

− У мене є свій акаунт, де розміщено чимало фотографій. І всі вони є не просто нагадуванням про те, як ми жили. Вони є нашою справжньою пам’яттю про ті часи, − зовсім по-дорослому розмірковує восьмирічний хлопець. − Наш будинок дивом уцілів. Він, кажуть, і досі стоїть «живий». Я вірю, що війна закінчиться і наша родина повернеться до себе додому. Обов’язково! Але поки що все продовжується, руйнуються міста… і це боляче… бо я так хочу, щоб мій рідний будинок, де я народився, залишився неушкодженим. А ще дуже сумую за своєю кицею Діною, за друзями з нашого двору. Коли я беру участь у майстер-класах, відвідую вистави, то забуваю про свій сум. Знаєте, я під Новий рік загадав цілу купу бажань. Але головне з них − аби ми врешті знову опинились у нас удома, як у казці. Щоб не було війни. Прокинувся 1 січня, а бажання ще не здійснилось. Але я вірю в слова, які нам сказав святий Миколай у театрі ляльок, що дива бувають і найзаповітніші мрії врешті збуваються.

 

Аріна

Приїхала з Донецької області з міста Нью-Йорк.

− Ми поїхали родиною з нашого міста, бо там знаходитись уже було дуже небезпечно. Із мамою потрапили до Черкас. Колись у нас у будинку жила собака-щеня, яку звали Барон. Ми любили з нею проводити час. А ще я пам’ятаю наші чудові прогулянки з татом. Він навчив мене управляти велосипедом. У мене є котик, якого звати Пушок. Він також зараз не зі мною, бо він залишився вдома. І це сумно.

Під Новий рік я загадала одне бажання − всією родиною зібратись удома. Нам святий Миколай приносив подаруночки й ми тоді теж загадували бажання. Вірю, воно здійсниться. А поки що Сніговичок від Святого прикрашає вхід до нашої оселі у шелтері.

Як розповіла співробітниця Фонду допомоги біженцям, який також активно співпрацює з Ротарі клубом «Черкаси-центр», Лілія Мазенко, ротарійці з американської Санта-Рози та черкаські члени Ротарі клубів не просто чітко бачать усі наявні проблеми дітей, що переселились із небезпечних міст, вони буквально відчувають їхню ситуацію душею. У них насправді великі серця.

− Головне для всіх нас − аби ці дітки якнайшвидше адаптувались у новому місці й відчували себе максимально комфортно. Бо й так зазнали багато горя. Психіка дитяча вона гнучка, на щастя. Проте з ними в Черкасах активно працюють різні спеціалісти, психологи, майстри, артисти. Була можливість побувати в ляльковому театрі, де всіх вітав святий Миколай. Він обдарував діток казковими Сніговичками, які нині прикрашають двері в кожну з кімнат. Діткам влаштували ще й дискотеку. Як вони раділи, оченята світились. Проводився також дуже цікавий майстер-клас із новорічної екібани. Змайстрували всі разом диво прикрасу − новорічну свічку. Радості було! Під час такої чутливої арт-терапії загадали бажання, спілкувались і дуже добре провели наш час.

Такі заходи насправді є безцінними. Бо це те, про що наші діти згадуватимуть із вдячністю все життя. Обов’язково мирне.