А ще про два мішки грошей, роботу закордоном, колекцію листівок і видання третьої книжки… Відверто про себе розповідає письменник, краєзнавець і журналіст Борис Юхно. Ця зустріч відбулася на численні прохання читачів «Нової Доби».
– Борисе Борисовичу, розкажіть, де навчалися і чому обрали такий фах?
– Закінчивши Черкаську школу №19, вступив до Івано-Франківського педінституту ім. Василя Стефаника на історичний факультет. Закінчив у 1991 році, тож викладачі нам одразу порадили спалити всі конспекти й викинути з голови вивчене, крім античного періоду та середніх віків.
Лишився на західній: спершу викладав у сільській школі, тоді в гімназії. Навчав інших, перенавчався сам.
У 1999 році повернувся до Черкас, оскільки ж до цього часу трішки підпрацьовував у газетах на Галичині, то й тут вирішив піти в журналістику. Відчував, що це мені ближче. Влаштувався на ТРК «ВІККА». І ось із того часу в ЗМІ майже 20 років.
– Ви – автор двох публіцистичних краєзнавчих книг про історію Черкас. Розкажіть із чого все починалося?
– Робота в школі припала на дуже непростий період 90-х. Тоді «ходили» так звані купони. Щоб отримати зарплатню на школу, у чергу треба записуватись ставати заздалегідь, а хто не встигав, тому діставалися найдрібніші купюри. Якось нам із колегою в касі видали по два мішки з-під макаронів, напхані купюрами. Тоді зрозумів, що так жити не годиться, треба щось робити.
Довелося їхати на роботу в Європу, та два роки працював у Чехії. Словенії. Звісно, те, чим довелося займатися, було далеким від викладання історії. Проте саме тут помітив, як місцеві трепетно ставляться до історії, при чому саме історії свого краю, а не країни чи світу загалом. Про кожен квартал і закапелок вони могли розповідати годинами. Звичайнісінькі муляри чи штукатури знали десятки або й сотні легенд й вечорами переказували їх, оздоблюючи красномовними деталями.
Тоді мені вперше подумалось: «А що я знаю про Черкаси?». Коли повернувся до рідного міста, почав друкувати краєзнавчі матеріали спершу в «Молоді Черкащини», а потім «Акценті». Коли їх назбиралося вже чималенько, видавець Олександр Третьяков запропонував оформити їх і видати книжку.
Спершу серйозно цю ідею не сприйняв. Але згодом усе обдумав, і так в 2011 році з’явилося видання – «Черкаські місторії». Через два роки книжку перевидали.
Далі зачепився за радянський період – від 1954 року по 1979. Нині на місцевому рівні його незаслужено знецінюють. Мені ж хотілося зафіксувати цей етап, адже то були перші 25 років існування Черкас як обласного центру. Так з’явився «Ретро Град».
– Є в планах третя книжка?
– Під час роботи зібралося дуже багато ілюстрацій та фотоматеріалу. Тож хотілося б усе це оформити у щось на кшталт фотоальбому. Однак не з фотографій відомих майстрів, а на основі світлин сімейних фотоальбомів черкащан. Безумовно, до кожної ілюстрації додати невеликий опис, що зображено й де воно знаходилося.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Живу в оточенні прекрасних дівчат і до всього ще й двох кішок. Із дружиною у шлюбі 26 років, одружилися в оті знамениті «купонні часи». Великих статків не мали, разом пройшли чимало.
Маємо двох доньок – Анастасію і молодшу Катерину, яка зараз навчається в нашому ЧНУ на філолога української мови. Старша – філолог російської мови.
Катя трішки співпрацювала з модельними агентствами, захоплюється фотографією. Дуже творча натура, але сором’язлива і закрита: щось робить і мовчить, як партизан. Аж раптом виходить каталог відомої спортивної фірми. Приносить і показує, що там її фото.
Зараз дівчата в Європі, в жовтні мають повернутися. Сумно, що ні мої дівчата, ні їхні друзі наразі не бачать себе в Україні. Ніби й реформи проходять, і покращення має настати. Проте те, що несеться з трибун, і те, що відбувається в реальному житті в невеличкому містечку – абсолютно різні речі.
– Як Ви познайомилися з дружиною?
– Як усі студенти – в гуртожитку. 18 березня 1990 року. Шукав свого товариша, аж раптом знайшов її.
– Так добре пам’ятаєте дату, коли це трапилося?
– Це професійне – гарна пам’ять на дні й роки. А от назви ліків не запам’ятовую.
– Ще у Вашій сім’ї дві кішки?
– Так, одна простенька – Варюха, дуже кмітлива, інколи здається, що вона розумніша від багатьох людей.
А потім Настя принесла «шотландку» Плюшу, вона ще маленька, щоправда Варю переросла вдвічі.
Я завжди вважав себе більше любителем собак, але полюбив і кішок, де діватися (сміється – авт.).
– Що для Вас було важливим у вихованні доньок?
– Не буду тягнути на себе ковдру – все таки дівчаткам була ближчою мама. Тим паче, коли Насті було два роки, я працював у Чехії. А цей період для малюків дуже важливий. Дитиною ж займалися дружина й теща.
Водночас є речі й ситуації, які доньки довіряють лише мені. Так само є таємниці, які вони розповідають тільки мамі. Хоча все це не так і важливо, головне, що діти в нас чудові.
– Пригадайте власний найяскравіший спогад із дитинства.
– Мене трирічного часто відвозили в село Старий Коврай і залишали в баби Насті – старшої сестри моєї бабці. В неї була хата-мазанка з солом’яним дахом, малесеньким віконцем на печі. Дерев’яні ложки, чавунці, клуня старенька… побут XIX століття. І от ми лягали на тій печі, і баба Настя розповідала різні історії, читала напам’ять усю «Катерину»…
Ходили до сусідів через куток «на телевізор». Узимку ввечері мої бабуні дивляться якесь кіно, а я вже куняю, бо година пізня. Тоді баба Настя брала за руку і через городи вела додому. А там стерня, ледь тільки снігом припорошило, йду і на кожному кроці перечіплююся, насилу гребу, аби вже якось дійти треба.
Старшим щоліта бував у селі Воронинці. Там із сільськими дітьми взагалі організували окрему республіку: була і паша з коровами, і в карти грали на бажання випити вісім кухлів води, і кіно в клубі, яке ще «торхкотіло» .
А колись товариш «зажав» самокат – бігав скрізь за мною і не давав спокійно покататися. Тож я вирішив видертися з тим транспортом на дах гаража, щоб спуститися без перешкод. Та не врахував, що в самоката немає гальм. І от, розігнавшись, благополучно полетів – я перший, а самокат на мене. Сталевий, зроблений на совість, він ліг мені ребром прямісінько на обличчя. Звідти й перебитий ніс, і слід, який лишився на життя.
Що не кажіть, а наше дитинство було значне багатшим, ніж у сучасних дітей. От бувало вранці біжиш на пляж, у бабулі на казбетському базарі купуєш склянку насіння за п’ять копійок. А далі весь день на підножному кормі – зелених абрикосах, воді з колонки й хто там що приніс: бувало, товариш запхав собі до кишені позавчорашнього пиріжка, тоді дістав, об штани витерли – і смакота. І коли вже ледве увечері волочиш ноги додому, раптом потрапляєш на футбол і… де та втома дівається. Ще дві години в пилюці з м’ячем. А вдома – впав на ліжко, і вже й вечері не треба. Сучасні діти в такому темпі просто не вижили б, позалипають у гаджетах й на вулицю не випхати.
– Розкажіть про свої захоплення. Знаю, що Ви грали Григорія Сковороду в документальному фільмі.
– Це було не захоплення, а повна випадковість. Для проекту «Таємниця мого міста» попросили підібрати кілька фактів про Черкащину – цікавих і не зовсім розкручених. Зупинилися на Сковороді. А тоді мене просто поставили перед фактом, що гратиму самого Григорія Савича. Був здивований, але таки погодився. Зйомки відбувалися в Чернівцях. Що цікаво, це був самісінький кінець грудня, перед Новим роком, але в той час там було дуже тепло. Довкола градусів зо 5, а там – осінь рання.
А от щодо захоплення, то воно пов’язане з колекціонуванням. Чого тільки не збирав: від фантиків із жуйок у дитинстві до нумізматики. А потім, коли виникла потреба в ілюстраціях до книжок, почав збирати листівки Черкас.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Я яскраво виражений жайворонок – лягаю рано, встаю так само рано. Таке траплялося, що дружина ще не спала, а я вже встаю. Тобто дев’ята-десята година вечора – для мене вже глибока ніч. Однак третя година ночі – для мене вже нормальний ранок, коли можна трішки попрацювати, підготувати якусь статтю.
А перед сном, якщо немає футболу, то читаю якусь книжку. Дуже важкий на нову літературу, але з задоволенням перечитую книги, які подобалися. Останнє – читав оповідання Чапека. А перед цим – «Три товариші» Ремарка.
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Якби не зовнішні фактори, то можна сказати, що так. Тобто самому в собі мені щастя вистачає. У сім’ї затишно і добре. А от те, що живу такій неуспішній країні, вибиває з колії. Сам би не хотів полишати Черкаси чи Україну, але в цьому середовищі життя сприймається важко.
– Що в житті стало найбільшим випробуванням?
– Певне, коли працював закордоном, і моїх дівчаток не було поруч. Каті ще тоді не було на світі, а от дружина Інна лишилася з маленькою Наською. Тоді ж іще не було таких всюдисущих засобів зв’язку. Був один автомат між двома селами, який, до всього, міг і не працювати. Вдома мала дитина, з якою може трапитися будь-що, а ти навіть додому не можеш додзвонитися. Ось це було важко, та Інна впоралася. Пережили.
У мене чудові батьки, гарні стосунки складалися з батьками дружини. На жаль, їх вже немає. Оті класичні ситуації з анекдотів були точно не про нашу родину. Навіть траплялося, коли теща мене вигороджувала і в ситуаціях, де б жінка порвала, ставала на мій бік.
– Про що мрієте?
– Маю звичайні земні мрії: щоб у сім’ї все було добре, діти були здорові, досягли більшого, ніж тато й мама. І ще щось зробити для Черкас в тому контексті, що й працюю.
– Де хочеться побувати?
– Ось ці нинішні туристичні мекки не дуже приваблюють. Хотів би поїхати до Норвегії, Швеції, Данії. А ще приваблює Нова Зеландія.
Світлана Лазоренко
