На початку вересня Корсунь-Шевченківський відзначав 985-ту річницю з часу заснування. Окрасою свята, як завжди, була виставка робіт місцевих творчих людей. У кожного свій талант, але в Антона Шевченка все ж, на мою думку, особливий. Він – художник-різьбяр, який уміє оживити просту вільхову дошку. Красою, вишуканістю, високим смаком вражають і різьблені рами, і сувенірні козацькі ложки півтора метра завдовжки, та вершиною його майстерності є художні панно.
Пригадую персональну виставку Антона Трохимовича в художній галереї Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника напередодні 200-річчя Тараса Шевченка. Він виставив близько 30 робіт − від портретів великого Кобзаря до ілюстрацій його творів: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Мені тринадцятий минало», «Сон», «Катерина», «І виріс я на чужині», «Шевченко на Чернечій горі» та інші. Тільки цей скупий перелік свідчить як глибоко знає митець творчість улюбленого народом поета, а побачивши панно, розумієш як тонко він зумів передати зміст і характер цих творів, велич постаті Тараса Шевченка.
Є у Антона Шевченка і серія панно на теми творів земляка – класика української літератури Івана Нечуя-Левицького та на теми українських народних пісень, і такі різьблені картини, на яких упізнаєш рідну Рось чи корсунські краєвиди. Кожного пересічного глядача вражає закладена у зображення думка, ідея, що спонукає до роздумів, пробуджує різні емоції. Фахівці ж відзначають високий художній рівень та особливо вишукану техніку виконання.
До такого рівня майстерності Антон Шевченко йде вже третє десятиліття. За фахом він професійний художник, замолоду працював у районній майстерні оформлювачем, а у вільний час займався живописом. «Коли в 90-х роках минулого століття наша майстерня закрилась, довелося змінювати спосіб заробляння на життя, − пригадує Антон Трохимович. − Тоді згадав дідову науку і взявся робити різьблені рами до картин чи дзеркал – хто що замовляв. А далі справа дійшла і до панно…»
Розпитую про дідову науку детальніше і дізнаюся, що дід Андрій займався оформленням церков, а оскільки малий Антон завжди крутився у нього під руками, то й знав, що таке різець і як ним вирізати химерні візерунки на кіотах ікон Богоматері. Пізніше дід пояснював допитливому хлопцеві й особливості кожної породи дерева, і як вибирати заглиблення, шліфувати малюнок і багато іншого, що згодилося через багато літ. Батько, Трохим, також знався на різьбярстві, але на війні йому поранили праву руку, тому не міг проявити хист. Однак синове заняття не вважав розвагою, а схвалював і перші художні роботи нещадно критикував. Мати, Уляна, також прощала синові витівки − звичку розмальовувати комин та стіни на печі вуглиною. Можливо, тому що це були Котигорошко або Гуси-Лебеді з тих казок, що розповідала дітям довгими вечорами.
Він діда й батька Антон успадкував не лише художній хист. У сім’ї всі знали грамоту, вміли читати. Старші знали багато переказів і легенд з історії їхнього села Деренківця − древнього міста Дверен, заснованого на крутому березі Росі Ярославом Мудрим у 1032 році. Із тих казок і легенд у дорослого Антона сформувалися не тільки цікавість до історії славного краю, але й чітке усвідомлення свого українства. Він багато літ носить козацькі вуса і любить одягати вишиті донькою сорочки не тому, що це модно нині. Бути українцем − значно глибше за зовнішні атрибути, і саме у творчості Антона Шевченка розкриваються його істинні переконання і щирість душі.
Тепер в Антона Трохимовича – особливий період творчості. Життя перекотилось за 70-літню відмітку − час досконалості й мудрості, осмислення прожитого і свого місця на землі. Тому розробляє Біблійну тему, мріє створити серію робіт про земне життя Ісуса Христа.
Корсунський різьбяр знайшов шанувальників не лише на своїй малій батьківщині. Мали успіх його персональні виставки в черкаських Художньому музеї та музеї Кобзаря, Київському музеї І. Гончара, у Каневі. Антон Трохимович − лауреат районної мистецької премії за 2008 рік як художник, який уславив у своїх творах Україну і Корсунщину зокрема.
У домашній творчій майстерні Антона Шевченка є й мольберт його єдиної доньки Ліліани. Мабуть, гени таки зробили свою справу, коли вона після школи на вимогу батьків подала документи в педінститут, а потім рішуче забрала назад і повернулась додому: «Не буду вчителькою!». Наступного року вступила до Київського художньо-промислового технікуму, адже смак творчої роботи відчула ще ученицею художньої школи, а запах олійних фарб їй знайомий із раннього дитинства: росла у художній майстерні тата. Тепер вона − викладач образотворчого мистецтва у тій же аудиторії, в якій навчалась сама, тільки вже не в школі, а в художньому відділенні дитячої школи мистецтв.
Ліліана – талановитий живописець. Її пейзажі й натюрморти дарують глядачам тепло, радість. Більшість своїх робіт щедро роздаровує родичам чи друзям. Шкодує, що не вистачає часу писати більше – у жінки ще ж і домашніх справ безліч!
Онук Артем закінчив університет технологій та дизайну і захопився музикою, однак дідуся тішить його вміння тримати в руках пензля: «Хтозна, як доля поверне. Може, і в ньому художні гени колись прокинуться. Так наш рід художників і не переведеться…»
Людмила Моренко
