Олександру 42 роки, він із Черкас. До лав Збройних Сил України приєднався в грудні минулого року. Зараз служить у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. За період служби удостоєний нагороди від Головнокомандувача ЗСУ – ордена «Золотий хрест». Олександр скромно говорить: «це за те, що втримали позиції». Чим займався захисник до початку повномасштабної війни, про свідоме рішення йти на фронт та що дає сили не здаватися – у нашому інтерв’ю.

− Олександре, розкажіть, чим займалися до початку повномасштабного вторгнення?

− Навчався, спочатку в Черкаському політехнічному технікумі, далі – у Східноєвропейському університеті імені Рауфа Аблязова та Одеській національній академії зв’язку. Потому 15 років пропрацював в «Укртелеком».

− Де зустрілися початок повномасштабного вторгнення, де були 24 лютого 2022 року?

− Я був удома. На той час працював у таксі. Десь о третій годині повернувся додому, а вже після 4 ранку мене розбудили дзвінком, що почалася війна. Звісно, як і більшість я не повірив. Та вже того дня поїхав до військкомату, але так як був обмежено придатним мене відправили назад. Тероборона теж була укомплектована на той час. Тож колективом, яким працювали, долучилися до волонтерської роботи: почали готувати коктейлі Молотова, набирали пісок у мішки. Готувалися до прийому непроханих гостей. Усі працювали злагоджено, у режимі 24/7.

− Як ви потрапили до Збройних Сил України?

− Служу з грудня 2023 року. Знову ж таки пішов у ТЦК, бо не хотів, щоб мені десь, умовно кажучи, біля магазину вручили повістку. Для мене це було неприйнятно. Узяв відношення у 95 бригаду, підписав контракт і відтоді я солдат, служу гранатометником. Перед тим, як потрапити на фронт, я пройшов навчання і поїхав уже на місце служби.

− Що для вас було найскладнішим на початку служби?

− Складно було на навчанні, під час курсу молодого бійця. А ще для мене як людини цивільної в мирному житті, це звісно ж покидання зони комфорту. Моє життя кардинально змінилося. Але до всього звикаєш, адже цей вибір свідомий. Згодом твої побратими стають рідними людьми, дружнім колективом, які розуміють одне одного з пів слова.

− Як рідні поставилися до вашого рішення йти воювати?

− Із розумінням. Мої батьки дуже хвилюються, як і кожні за своїх дітей. Вони ж ростили дітей, щоб не втрачати, щоб діти жили щасливо, але така реальність.

− Ви отримали від Головнокомандувача нагороду «Золотий хрест». Яка історія вашого подвигу?

− Ви знаєте тут немає якоїсь такої історії, це наша повсякденна робота. Під час одного з виходів було декілька штурмових атака від російських військ на наші позиції. Ми позиції втримали, не здали. От мабуть за це й отримав відзнаку.

− Ви вже сказали, що ваші побратими – це рідні люди. Можливо б поділилися якимись історіями пов’язаними з ними.

− Насправді історій багато, вони різні, цікаві. Але, на жаль, із моїх побратимів багато кого вже немає, тому складно говорити на цю тему… До речі, один із побратимів теж отримав «Золотий хрест», але, на жаль, міна його знайшла…

− Що для вас Перемога?

− Для мене − це насамперед спокій. Хочеться дуже, щоб росіяни забралися з нашої території. Я розумію, що території, на яких тривають бойові дії, це непридатні для життя міста й села, заміноване все, людям немає куди повертатися і чи є бажання в людей повертатися… Але ми маємо вигнати ворога з нашої землі, по-іншому ніяк.

− Задумувалися, що будете робити, коли все-таки настане Перемога, ви повернетеся додому? Є якісь мрії, плани?

− Я не загадую наперед. Дуже хочу побачити сина, батьків.

− Що дає сили не здаватися?

− Насамперед те, що я тут не сам, ми разом із побратимами. Далі – це відповідальність за людей, за нашу службу. А взагалі − це армія і ти маєш виконувати бойові обов’язки. Я розумію підступність і налаштування ворога, вони лізуть сюди не привітатися, вони хочуть знищити Україну.

− На вашу думку, що повинні робити цивільні в тилу для наближення Перемоги?

−  На мою думку, ті, хто хотів, планував чи допускав думку піти в ЗСУ, тероборону, вже пішли. Я не дуже бачу мотивації у людей, яких насильно заганяють в армію. Їх треба насамперед мотивувати фінансово, морально-психологічно. Має все це робитися на рівні держави. Звісно, ті хто мають можливість донатити, допомагати армії – це дуже добре, ті, хто волонтерять – велика подяка їм. Було б добре, якби люди за можливості намагалися допомагати війську. Але насамперед усі ці процеси мають відбуватися на рівні держави, а не заглядати в кишені людей.

 

Олеся Зінченко