У жовтні 1947 років західні області України охопила каральна операція «Захід», в ході якої до Сибіру були вивезені тисячі родин. Наказ про виселення видав Міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов, виконавцями були призначені генерал-майор Павло Мещанов, полковники Матвієнко, Голованов. Штабом з проведення операції, що був розташований у Львові, керував заступник Міністра внутрішніх справ Української РСР Микола Дятлов. Мали вивезти з 428 населених пунктів 4,643 сім’ї – 15,985 осіб, з 16 районних центрів – 244 сім’ї, 829 осіб, зі Львова 162 сім’ї – 486 осіб. За транспорт відповідав полковник Максим Бененсон, який обчислив, що для вивезення 104,400 осіб потрібно 45 ешелонів по 62 вагони в кожному. Разом 2,500 вагонів. У кожен вагон мали увійти 40 осіб – разом в ешелоні 2,320 осіб.
У жовтні 1947 року було депортовано понад 26 тис. родин, а це майже 80 тис. жителів західної України, з яких понад 22 тис. дітей. Найчисельніше вивезли населення з Львівщини і Тернопільщини.
Галина Терещук із Радіо Свобода дослідила історію проведення акції«Захід». Вона написала «21−26 жовтня 1947 року радянська влада провела операцію «Захід», виселивши з західної Україниздебільшого у Сибір, а також і Казахстан, близько 27 тис. родин, а це майже 80 тис. осіб, у тому числі дітей і літніх людей.
17-річна Іванна Арсенич проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат Болеслав служив в УПА (псевдо «Лук»). 87-річна І. Арсенич пригадує жовтень 1947 року: «Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Усе наше село підтримувало УПА. Ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріяли). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата.Нас привезли в Омську область. Голод був страшний. Там були лише всі наші люди, з Коломийщини. Через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась».
Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюк) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона з сестрою проживала тоді у Дрогобичі, у дідуся. Брат К. Пелехатої належав до молодіжної підпільної організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. К. Пелехата розповіла: «Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, загнали у товарні вагони, без вікон, вбиральні, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців і нас там поселили в бараки. Клопи, воші. У грудні я пішла в школу. У роздягалці мене накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «Бандерівка». Нам створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти. Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше».
Цього року я підготував до видання довідник про службовців НКВД в роки Великого терору. Тоді починали каральну службу й організатори операції «Захід».
Генерал-лейтенант Сергій Савченко народився 1904 року в Скадовську, закінчив чотири кляси гімназії, працював нічним сторожем, у 1921 році почав службу в ЧК, служив у Скадовську, Очакові, Тирасполі, Ямполі, Волочиську, Олевську, очолив управління НКВД Станіславської области, у 1943-1949 роках був Міністром державної безпеки Укранської РСР. Помер 1966 року в Москві.
Полковник Максим Бененсон народився 1903 року в Білорусі, закінчив курси при ОГПУ СРСР та вечірній університет марксизму-ленінізму. У 1953 році вийшов на пенсію, жив у Москві.
Генерал-майор Павло Мещанов народився 1990 року в Саратовській губернії, закінчив три кляси сільської школи. Помер 1983 року в Москві.
Заслужений працівник НКВД Микола Дятлов народився 1901 року в селі біля Москви, закінчив вечірню школу робітничої молоді в Дніпропетровську 1939 року. У НКВД з 1923 року. Служив у Дніпропетровську, Львові, Києві. Помер 1978 року в Києві.
