Вони схожі на перли: виблискують на сонці та ідеальні у своєму обрамленні. Мрійливі, загадкові, чарівні… У них дівчина, немов казкова царівна. Це все про українські весільні віночки. Історія їхнього створення сягає сивої давнини, утім, навіть через століття, такі головні убори лишаються вишуканим аксесуаром.

Хтось має таку прикрасу, подаровану мамою чи бабусею, хтось бачив стародавній весільний віночок у музейних колекціях, а хтось створює репліки. Серед них майстриня Олена Почтарьова з колегами. Мистецтво створення таких головних уборів вона відновлює навіть під час повномасштабної війни.

«Усе почалося з видавництва книжки. Моя подруга Олена Афанасенко видавала книжку працювала у видавництві й допомагала створювати книжку «Українські прикраси». Вони зацікавилися саме прикрасами. У нас Черкащина – це край золотарства. Дуже багато в нас є колекціонерів та тих, хто виготовляє ці прикраси», − розповіла Олена Почтарьова.

Утім, каже майстриня, дуже мало тих, хто б створював український віночок, точнісінько такий, як і на фото минулих століть. Адже почасти є автентичний стрій, є прикраси, а от головних уборів немає.

«Їх дуже мало, особливо, якщо це дівочі головні обори, такі, як весільний вінок або просто святкові віночки. І з цього, в принципі, все і почалося», − зазначила пані Олена.

Аби зробити репліку вінка, потрібно знайти зразок, розповіла майстриня. Інформацію шукали крихта за крихтою. Спочатку слідкували за соцмережами територіальних громад. Шукали, видивлялися, писали листи, знаходили тематичні групи, де можна було побачити весільні головні убори Черкащини. Та Черкащина зацікавила найбільше.

«І ми трохи почали вивчати, як це робилось, у якого вінка було яке значення, чи було воно взагалі й із чого воно пішло. Кількості сіл, які відвідала Олена з колежанками не підраховували. Так, напевно, сіл 20», − пригадала Олена Почтарьова.

Відтак об’їздили чи не всю Черкащину. Знайти жінок, які займалися створенням віночків, а особливо, весільних, було не просто. Колись без них наречену заміж не видавали. Дівчата приходили до такої жінки, замовляли віночок, разом підбирали його форму.

«Ну, насамперед, коли ми почали тільки цим цікавитись, зрозуміли, що цих жінок не завжди взагалі вважали майстринями і їхні імена забуті. Зазвичай в кожному селі було декілька майстрів або одна майстриня на декілька сіл. Вона виготовляла оці весільні воскові вінки», − розказала майстриня.

Старовинні вінки досі живуть у пам’яті тих, хто їх носив або ж бачив. Вони закарбовані на чорно-білих, злегка потьмянілих від часу фото. Утім, не кожна жінка може пригадати, хто робив їй вінок на весілля. Саме таким питанням перейнялися Олена Почтарьова та Олена Афанасенко. Справа для них видалася дуже важливою, адже рукодільниці минувшини для них – це дійсно справжні майстрині.

Коли ж зазвичай створювали такі прикраси на голову? Майстриня Олена Почтарьова зазначає, що найчастіше плетінням вінків жінки займалися вдома взимку, адже це пора, коли не було роботи на городах та в полі. Порух за порухом дослідниці стародавніх українських традицій почали підіймати такий  пласт нашої нематеріальної культурної спадщини. Тепер тих, хто прикрашав голови дівчат на весілля, чи інші свята важко знайти.

«Це мистецтво більше відійшло, але ми їздили село Суботів колишнього Чигиринського району, де спілкувалися з майстринєю. Їй уже 96 років і вона на наше замовлення зробила нам вінок, так як вона колись плела. Але ж ви розумієте, 96 років, то це вже не ті роки, але вона відтворила весільний вінок. Є й інша майстриня, звуть її Катерина, їй, по-моєму, десь 86 років, можливо, вже зараз вона старша. Вона з дитинства мріяла робити ці вінки, але, на жаль, їй з дитинства потрібно було допомагати по господарству поратися», − говорить Олена Почтарьова.

Хто ж міг носити віночки? Така прикраса – суто дівочий аксесуар, розповідає пані Олена. Вінок носили незаміжні. Останній раз його одягали на весілля, а потім вже голова мала бути або хусткою зав’язана, або очіпок. Із давнини збереглася весільна традиція, під час якої нареченій знімають віночок та одягають хустину.

А моду на весільні вінки ввела королева Вікторія. Відомо, що коли вона виходила заміж, у неї був вінок із перлів і квітів флердораншу. І вона ж ввела саме моду на білу весільну сукню.

«Така мода дійшла й до наших країв. І наші майстрині сільські для себе вирішили, що оце на ниточки чи на дротику, оця краплиночка воску, вона виглядає, як перли. Вони теж хотіли мати вигляд королеви в день свого весіння», − каже Олена Почтарьова.

До повномасштабного вторгнення росії в Україну щомісяця майстрині вирушали в експедиції селами області. Шукали старовинні вінки або тих, хто може розповісти про них чимало деталей.

«Ми знаходили людей, що пам’ятають, у кого ще є ці вінки збережені. У нас Черкащина, це ж, як всі знають, саме молода область України. У 54-му році вона була сформована з частини Київської, Полтавської і Вінницької. І в нас від регіону до регіону різні вінки. У нас навіть від села до села різні головні весільні убори є. Тому ми їздимо, запитуємо, цікавимося цим, історією самого вінка, історію жінок, хто їх робив. Вважаю, що ми підіймаємо такий великий пласт, історичний саме», − додає майстриня.

І досі є дівчата, які замовляють на весілля восковий віночок. Утім, із часу вторгнення таких охочих стало менше. Такий убір – недешевий, пояснює Олена Почтарьова. Адже робота, вкладена у його народження, дуже клопітка. Кожна восковичка робиться вручну. А для вінка їх може знадобитися кілька десятків:

«Тому, замовлення є. Зараз, на жаль, я не можу їх робити, бо є ще інші завдання. Але раніше ми залюбки відтворювали, підбирали, прислухалися до замовниці й робили ці вінки».

Хоча мистецтво воскових віночків – не суто українська традиція. Такий аксесуар широко зустрічався у країнах східної Європи. Та найбільше вінків збереглося саме в іконах. Після того, як закінчувалося весілля віночок молода дружина знімала та клала до ікони під скло. Така традиція була поширена на Черкащині. Часом головний убір передавали іншій нареченій на весілля.

Зазвичай, аби створити віночок, використовували доступні матеріали: дріт, папір, нитки, фольгу та, звісно, віск чи парафін. Сам процес створення восковичок займав найбільше часу. Адже на дріт спочатку потрібно намотати трошки паперу й поступово занурювати у віск та холодну воду. Так потрібно робити, аж доки восковиця не буде потрібної рівної форми.

Схожим був і процес створення квітів із воску. Спочатку робиться основа квітки із самого паперу, а потім вона вмочується у розтоплений віск. Усі елементи віночка нанизувалися на дріт, обмотувалися стрічкою, а ще до композиції майстрині додавали й живі квіти та гілочки барвінку. Відтак наречена нагадувала казкову царівну. Тож таке красиве мистецтво варто відроджувати.

 

Слава Ярова