За сто з гаком кілометрів від Черкас зберігся унікальний козацький цвинтар кінця 17-го – початку 18-го століття. Його вважають одним із найбільш збережених в Україні, розповідає староста села Микола Шевченко. Чоловік каже, пишається своїм рідним краєм, адже його минуле – цікава сторінка історії. А все тому, що Залізнячку заснували вільні козаки, які поверталися із Запорізької Січі. Нині в селі проживають їхні нащадки. У той же час і почав з’являтися цвинтар. На могилах встановлені величезні камінні хрести, на який до нині збереглися написи старословʼянською мовою. Утім, як розповідає староста села, найбільше непокоїть його стан та майбутнє цвинтаря. Каже, не хотілося б, аби така памʼятка забулася та не вкрилася шаром чагарників.

«Увага, аукціон!» − такий напис зʼявився нещодавно на сторінках соціального мережі громадської організації «Україна інкогніта», яка опікується відновленням та збереженням українських памʼяток. Як розповів її керівник Роман Маленков, разом із старостою Залізнячки Миколою Шевченком вирішили провести доброчинний аукціон, аби кошти спрямувати на облаштування козацького цвинтаря.

«Друзі, у селі Залізнячка, на Черкащині, зберігся чудовий козацький цвинтар. Він був заріс чагарями, торік ми організовували толоку − розчистку цвинтаря − приїхали 25 волонтерів із Києва. Місцевих на толоку прийшло аж… 3. Вразила байдужість більшості жителів села, в якому живе близько 800 осіб. Цього зовсім не скажеш про старосту, який брав участь у толоці, а потім і сам взявся організовувати розчистку цвинтаря власними силами, та силами невеликої кількості місцевих волонтерів. Мета − повернути історичну пам’ять та перетворити цвинтар на культурно-туристичний об’єкт», − написав пан Роман.

Аби зібрати гроші та відновити цвинтар, Микола Шевченко виставив свої роботи із дерева на продаж. Усе робив власноруч у проміжках між роботою старости, а це й між щоденними клопотами, переживаннями за долю села та адміністративними справами. Серед лотів тарілки, цукорниці, підсвічники, вази, каструлі – все виконано з любовʼю, − говорить пан Микола.

Чоловік розповідає про свої вироби. Каже, усе почалося несподівано чотири роки тому. Микола Васильович хотів мати щось подібне вдома. Бо саме деревʼяний посуд схожий на той, яким користувалися наша пращури:

«Якийсь посуд дерев’яний, старовинний. На жаль, у нас це рідкісний промисел. Торговців таких я не бачив, щоб робили тарілки, чи вази з дерева. Оце мрія залишалася мрією. Я навіть на трудовому навчанні тримач для молотка здав на трійку. Це було не моє, я й не знав узагалі, що це», − розповідає староста Залізнячки Микола Шевченко.

Усе змінила зустріч з однією людиною – майстром-токарем. У нього, каже пан Микола, був токарний станок. Староста Залізнячки розповів про своє давнє бажання робити посуд з дерева. А через місяць він мене запросив. Каже, дивись, це твій станок:

«Я просто був щасливий. І я почав працювати за таким станком, ніби я давно знав, як це треба робити. Якесь таке враження, що десь є якась рука, яка керує».

Робота з деревом Миколі Шевченку, каже, дає неабияке задоволення. В такому процесі він бачить справжнє таїнство. Адже зі шматка дерева створюється справжня мистецька річ, потрібна як в господарстві, так і для естетики:

«Так я відчуваю. Це пов’язано з якимось метафізичним, з якимись такими речами, містичними навіть. Коли береш просту деревину, у якій, на перший погляд, ти нічого не бачиш, а з неї створюється дуже красива річ, з особливими гранями. І тут ви її поставили ось так боком і ви в ній вже побачили якийсь малюнок. Тобто, малюнок цей уявний. Це тільки ви його бачите».

Пан Микола вважає, що сама природа підказує форму майбутнього посуду. Інколи, каже, хочеться зробити вазу, а виходить цукорниця., або ж сільничка:

«Тобто, воно сточується до такого – так виходить. Бувають ганджі великі, можливо, шашель попадає. Можливо, попадає тріщина, сучок такий, він випадає. Різні люди є, різні майстри. Я себе до майстрів не відношу, я такий собі любитель».

За схожими роботами Микола Васильович слідкує в інтернеті. Каже, буває трапляються миски з дерева, навіть із тріщинами, за сорок євро. Втім, свої витвори чоловік не продає. Ідея з аукціоном задля порятунку цвинтаря виникла нещодавно:

«Це була ідея спільна. Така в нас є в Україні громадська організація «Україна інкогніта» на чолі з його директором Романом Маленковим.  У нас же є дуже цікаве історичне козацько-селянське кладовище, яке займає дуже велику територію і воно збереглося навіть на 90%. Це рідкість, де зберігається в такій кількості кам’яні хрести, надгробки, а в нас це збереглося».

Утім, мати таку памʼятку означає її підтримувати, розчищати, вивчати, оберігати, адже це не лише родзинка села, а в той же час велика відповідальність. Микола Шевченко зізнається, попри велику особливість цвинтаря, меценатів, які б дали кошти на його відновлення та дослідження немає. Тому, староста разом з громадською організацією вирішили проводити аукціони доброчинні, кошти з яких підуть на відновлення цвинтаря:

«Спочатку я віддавав свої вироби на шкільні ярмарки. Внуку своєму віддавав тоді, коли в школі проводилися ярмарки на підтримку вони продавали на Збройних Сил України. Проводилися не аукціони, а лотереї. Із цих грошей, із продажу, якщо бувають якісь випадки, коли люди мені замовляють виготовити щось на свято, чи там на, дерев’яне весілля – всі гроші я спрямовував на військо».

Точну кількість створеного власноруч посуду Микола Васильович пригадати не може. Каже, такого посуду та ваз більше сотні, а то і дві. Натхнення приходить раптово. За ним, говорить, ганятися з лозиною не треба. Втім, посуд чоловік не складає, тому в його колекції годі й шукати однакові поробки. Вони всі унікальні, адже, як говорить, дерево має свої відбитки пальців – особливі малюнки, створені природою та умовами.

Близько пʼятнадцяти виробів староста села віддав до музею. Його робочий станок у майстерні не буває порожнім. Там постійно щось крутиться, створюється, моделюється. Пан Микола зізнається, інколи виріб сам знаходить свого власника. За матеріал слугують як плодові дерева, так і листяні: клен, акація, ясен.

Ось так, каже, мистецтво заради мистецтва – усе це про доброчинний аукціон. Долучитися до якого Микола Васильович запрошує усіх небайдужих до своєї історії. Адже у майбутньому, сподівається, що козацький цвинтар стане атракцією не лише району, чи області, а й усієї України. На його думку досліджувати варто не лише самі камінні надгробки – хрести, а й природу довкруж. Бо ж, зі слів старости, дерева та кущі на кладовищі не ростуть – лише трава, якийсь особливий південний вид. До відкриття такої загадки чоловік запрошує приєднатися як науковців, так і спонсорів та й усіх, для кого рідна земля – величезне багатство.

 

Слава Ярова