Том Ван Гої займається фермерством на Черкащині з 2003 року. Як сам говорить, є фермером у дванадцятому поколінні. Його агропідприємство ТОВ «Гранекс-Черкаси» вирощує зернові, олійні культури, картоплю та цибулю в Золотоніському районі. Бельгієць за походженням успішно продовжує справу свого батька Марка Ван Гої. За 22 років господарювання в Україні інвестував в економіку нашої країни 10 мільйонів євро. Підприємство з бельгійськими інвестиціями продовжує розвиватись і нині в непростих умовах воєнного стану. А ще навколо Тома Ван Гої згуртувалась волонтерська група з числа бельгійців. Завдяки злагодженій та доброчинній роботі цієї волонтерської команди від початку повномасштабного вторгнення вдалося доправити в Україну 86 фур із дуже потрібним гуманітарним вантажем. Хоча Ван Гої будучи надзвичайно скромною людиною часом уникає розмов про це, нам таки вдалося поспілкуватись із ним і дізнатись дещо більше про його діяльність в Україні під час війни.
– Томе, ви є доволі успішним фермером. Успішним і серед фермерів- іноземців, які нині продовжують працювати в аграрному секторі Черкаської області, серед тих, кого не злякали реалії війни. Як так сталося, що ви стали активно волонтерити та допомагати українцям у непростий час ?
– Я, мої однодумці та земляки бачили, що з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну з’явилась велика потреба у допомозі. Бельгійці дуже хотіли допомагати! Я це чув від них, перебуваючи недовгий термін у Бельгії. Це була така велика хвиля солідарності. Але ніхто тоді не знав, як, наприклад, елементарно доставити, оформити та врешті роздати необхідний вантаж. Ми всі бачили жахливі відео вторгнення, тоді йшов сніг, люди залишались у холоді без житла та їжі. Європейці були в шоці від цих новин, і звісно думали про те, як допомогти українським людям. Я тоді, у лютому, перебував в Україні. Але за три дні виїхав до Бельгії, до своєї родини та дітей. Проте швидко повернувся. Зрозумів, що першочергово маю допомогти з логістикою. Тобто, тим, як завозити в Україну допомогу. Це спочатку насправді було проблемою. І все робилося якось хаотично. Потрібно було відкинути емоції і просто почати працювати в необхідному напрямку. Ми розуміли, що довести вантаж до кордону – це одне. Потрібно було довезти його неушкодженим до кінцевої точки. Який сенс було все це просто залишати на кордоні Польщі? До того ж ми зосереджувались саме на Черкаському регіоні, розуміючи, що він прийматиме велику кількість переселенців. А ще допомоги потребуватимуть люди в тих селах, де ми працюємо. Почали завантажуватись у Бельгії… одна машина… десята… На сьогодні ми завантажили та відправили в Україну 86 машин.
– Це очевидно було непросто зробити. Адже потрібно було десь закумулювати необхідний вантаж. Та й знайти людей, які б формували ці вантажі…
– Мене в Бельгії вже знали. Запрошували на радіо та телебачення. Через медіа розповідав на загал про ситуацію в Україні, про велику біду, яку несе війна, про те, яка допомога потрібна в той момент. Я говорив, що Україна потребує підтримки світової спільноти, що це потужна аграрна країна, яка фактично є годувальницею світу. Між іншим, ще до початку вторгнення росії в Україну, ми всі знаходились у такому підвішеному та напруженому стані – буде війна чи не буде. Такі самі запитання тоді задавали мені люди в Бельгії. Уже тоді бельгійські газетярі почали телефонувати, бо позиціонували мене вже як такого собі «бельгійця в Україні». Я знав із інтернет-повідомлень, що росія зосередила стотисячну армії на кордоні з Україною. Але все ж сподівався, що не наважиться напасти. Звісно, переживав за свій бізнес, але я не є таким уже панікером, щоб усе одномоментно згорнути та втекти.
– Тоді ви навпаки звернулись до співвітчизників і сказали: «Україна потрібна світу!»
– Так. А ще висловив занепокоєння – чи матимуть українські аграрії посівний матеріал, чи зможуть провести посівну кампанію та зібрати конкурентний урожай. І якщо це вдасться, то як врешті зібране потрапить на світовий ринок. Адже деякі портові міста було окуповано, а деякі знаходились під постійним обстрілом. Коли перебував у Бельгії, мене почали запитувати щодо доставки гуманітарних вантажів в Україну та організації їхньої доправки. Пам’ятаю, перше, про що мене запитали – «ми маємо три куби продуктів. Ви можете це доставити в Україну за призначенням?» Бо я знав Україну, а інші не мали навіть уяви, як саме привезти до цієї країни «гуманітарку». Нашій компанії по факту вже 22 роки. Звісно, що ми були обізнаними в багатьох питаннях, які стосувалися проходження митного контролю та взагалі пересування закордонних вантажів. Я особисто живу та працюю в Україні з 2008 року. Відчуваю себе вже трохи українцем. Жарти жартами, але вже й моя мама стверджує, що я точно наполовину українець.
– Кому ви доставляєте гуманітарні вантажі? По якихось запитах волонтерських громадських організацій…
– Найперші гуманітарні вантажі з Бельгії ми розподіляли за потребами через районні адміністрації. Потім почали співпрацювати з волонтерськими організаціями. Зокрема, ми зараз тісно співпрацюємо з Ларисою Малковою та її командою волонтерів «Charity Fund «New Renaissance». Вона логістично та за запитами розподіляє доставлений вантаж. Це й дитячі будинки, і госпітальні заклади, і лікарні, і волонтерські організації, які допомагають переселенцям та військовим. Це колосальна робота, яка виконується між іншим швидко, якісно та головне чесно. На початку нашої благодійної місії, окрім продуктів, вантажі містили одяг. Часто це був «секонд хенд». Проте за останній рік ми доставили понад тисячу спеціальних лікарняних ліжок. Це були такі ліжка, якими управляють через електропульт, що дозволяє регулювати висоту, нахил ліжка для зручності хворих. Ми привозили також інвалідні візочки, тренажери, багато лікарняних засобів, медпрепаратів та засобів гігієни, білизну та постіль. Закуповувались речі, необхідні українським військовим. Це каски, бронежилети, плитоноски, спеціальне взуття. Це спорядження ми завантажували з натовської бази в Брюсселі. Зазвичай вантажі, які ми відправляємо, це такий «мікс» зі всього необхідного. За два з половиною роки ми стільки всього завезли, що вже й дещо забулося. Але можна згадати завдяки фотографіям та фотозвітам. За час війни в Україні в нас сформувалась така потужна волонтерська команда. До неї входить чимало бельгійських пенсіонерів, які мають велике бажання допомагати та підтримувати українців. У цій групі мій однокласник Христов. Його жінка Кристина – українка, родом із Івано-Франківська. Мені також допомагає моя дружина. Ми всі об’єднались у дружну команду, яка не просто збирає, пакує та відправляє гуманітарні вантажі. Тут важливо ще зосередитись на тому, як знайти кошти на саму доставку. У середньому потрібно 3 тисячі євро на одну машину. Але ми платили й 5 і більше тисяч євро за великі вантажівки. І ці гроші потрібно було десь узяти! Звертались до бельгійських партнерів, до благодійників, до бізнес-партнерів. Потрібно було просто узяти до рук телефон та починати дзвонити своїм особистим контактам, усім своїм знайомим та знайомим знайомих як у Бельгії, так і в інших країнах. В Україні також. Один такий знайомий український інвестор оплатив доставку 5 вантажівок. Звертався до тих людей, які могли робити великі донати. Але зібрані кошти дуже швидко закінчуються, і все необхідно починати спочатку. Частину грошей було взято з власних ресурсів. Маємо і групу в фейсбуці, в якій більше 600 підписників із різних країн. Її ми створили більшою мірою для бельгійців, які хотіли допомагати.
Загалом, європейці доволі потужно допомагають українцям. Це стає можливим через діяльність тих із них, хто розпочав свій бізнес в Україні ще до війни. Наприклад, дуже потужно допомагають нідерландці та голландці. Мають агробізнес поряд із містом Умань у селі Кищенці. Вони доставили в Україну понад тисячу генераторів для потреб лікарень. Я знаю, що й інші фермери іноземного походження проводять на своїй Батьківщині певну роз’яснювальну роботу, переконують, наскільки Україні потрібна підтримка, щоб вистояти й перемогти.
– Наскільки складно переконувати європейців?
– Судіть самі. Приїхав нещодавно один чоловік із однієї європейської країни в Черкаси з метою оцінити ситуацію, перш ніж допомагати. Так ось він був дуже здивований та збентежений. Мовляв, я думав, що тут люди голодують, але у вас тут бурлить звичайне життя: працюють ресторани, театри, збираються фестивалі, діти ходять до школи… Звичайне життя. Довелося йому пояснювати. Щоб зрозуміти ці реалії, важливо знаходитись в Україні постійно та спілкуватись із людьми. Зокрема, тими, хто змушений був переселитись до Черкас після втрати дому. А таких людей Черкаси та Черкаська область прийняла тисячі. Потрібно спілкуватись із тими, хто втратив все й змушений починати життя з нуля. Я пояснив і сподіваюсь переконав свого співрозмовника, що Черкаси хоча й виглядають як мирне місто, активно й постійно «донатять» на ЗСУ, тут багато волонтерських організацій, які піклуються про вразливі, соціально незахищені верстви населення, ВПО та військових.
– Як вам удається залишатись ефективним і в бізнесі, і в благодійній волонтерській діяльності ?
– Поєдную волонтерську діяльність із бізнесовою. Є певні паузи. От і регулюю свій час. Допомагає досвід і велике бажання. Це ще й досвід у діяльності, яку б можна було продовжувати після закінчення війни. Наприклад, у тому, що стосується потреб медицини, або того, що має економічний сенс. Це дуже цікава тема. Я думаю, що ми продовжуватимемо нашу гуманітарну місію. Головне 1 наша команда робить свою роботу для простих людей, не для влади і не задля піару.
Тетяна Євген’єва
