Як українські козаки Москву здобували

Володимир Чос,
Дата: 25-03-2014, 18:24

У військовій справі козаки шукали не стільки вигоди, як пригод. Йшли туди, де небезпечніше, вишукували такі військові змагання, які б дозволили випробувати у нових, незвичних умовах власне бойове мистецтво. Неодноразово добровільно брали участь у війнах на чужих територіях. На це їх, у першу чергу, штовхали романтика похідного життя і далеких переходів, жадоба до пригод. Щоб сильніше відчути військовий азарт, часто ставали на бік яких-небудь повстанців. Воювали наші козаки і на території Московії.
На початку XVII ст. об'явився на московських просторах такий собі непоказний чоловічок, що видавав себе за спадкоємця царського трону царевича Дмитрія. У 1604 році він розіслав своїх посланців по усіх усюдах, щоб навербувати безстрашного люду для війни з “незаконним” царем Борисом Годуновим. Прибули гінці і на Запоріжжя. Козакам, мужність яких цінували особливо високо, подарували прапор. Під цей стяг стало 12 тисяч запорожців: 8 тисяч кінноти і 4 тисяч піхоти, мали 12 гармат. Для прикладу: донських козаків та поляків Лжедмитрій зміг заагітувати лише кілька тисяч.
В середині січня 1605 року біля села Добричів, що неподалік від Севська вони дали бій 60-тисячному царському війську. Зрозуміло, що через нерівність сил битву бунтарі програли. Але вцілілим козакам невдача лише додала задерикуватості.
Після загибелі Лжедмитрія вони допомагали черговому самозванцеві – Петру, який видавав себе за неіснуючого сина царя Федора Івановича. Навесні 1607 року брали участь у повстанні проти нового царя Василя Шуйського. Вони захопили міста Цареборисів, Путивль, підійшли до Тули. Там з'єдналися з іншим бунтарем Іваном Болотниковим, щоб разом йти на Москву. Але царським військам удалося схопити ватажків заколоту і стратити їх на шибениці. Козаки ж лише подивувалися безталанності фальшивих царів та перейшли до Лжедмитрія ІІ. За словами російського історика Сергія Соловйова, успіхи Лжедмитрія ІІ приваблювали все більше шукачів пригод, так що під Тушином козаків налічувалося вже 13 тисяч. Український історик Дмитро Яворницький запевняв, що основну силу в новому бунті складали “українські козаки, відомі московитам під іменем запорізьких черкас”.
На початку 1608 року козаки разом із поляками і тушинцями билися з чотирма сотнями ратників воєводи Андрія Ртищева, завдали їм 5 січня нищівної поразки. “Викосили, як траву”, – зазначали сучасники. Від гострої козацької шаблі урятувався лише воєвода зі жменею своїх вояків. Вони утекли в Устюжну, щоб там надійно укріпитися, полагодити зброю та запастися боєприпасами. Приготування не були даремними. 3 лютого козаки, литовці та поляки, очолювані Козаковським, разом із німцями й татарами заходилися штурмувати місто. Але після чотирьох невдалих спроб, 8 лютого мусили відступити.
У 1609 році козаки під керівництвом Кернозицького за наказом Лжедмитрія ІІ вирушили до Новгорода, бо там перебував племінник царя князь Михайло Скопик-Шуйський. Дорогою, ніби між іншим, захопили Торжок і Твер. Але на підході до Новгорода дізналися, що на виручку царському родичу підійшло значне підкріплення, тому скоренько повернули назад... Після ця ж компанія діяла під Старою Руссю і Твер'ю, але обидва рази невдало.
Того ж року козаки з Канева, Черкас та Переяслава запропонували свої військові послуги польському королеві Сигизмунду ІІІ та литовському канцлеру Леву Сапізі у війні з Московією. Зрозуміло, що ті радо сприйняли таку ділову пропозицію і направили це 10-тисячне військо на чолі з Олевченком здобувати Смоленськ.
Польсько-литовські війська тоді тримали місто в облозі, отож і козаки із другої половини вересня отаборилися під Духівським монастирем. Але стояти й чекати, коли противник надумає здаватися козакам було нецікаво. А тому, щоб розвіяти нудьгу, полишили позиції й гайнули шукати пригод по довколишніх селах. На початку 1610 року вони особливо розбишакували у Зубцовському повіті, що за тодішнім визначенням відстані знаходився за 300 верст від Москви і за 200 від Твері.
У 1611 році козаки разом із поляками знову опинилися на півночі Московії. Польський полководець Олександр Гонсевський наказав запорожцям йти на Рязань. Дорогою вони намагалися захопити міста Пронськ і Зарайськ. Але отримавши серйозну відсіч, плюнули й повернули в Україну.
У 1612 році козакам у складі польсько-литовських військ удалося захопити московські Китай-город і Кремль! Але перемога виявилася не вельми радісною, бо опинилися в оточенні об'єднаних сил Мініна, Пожарського та отаманів російських вояків, які з усіх кінців примчали визволяти свою столицю. Опинившись в облозі, нападники зазнали великого голоду, а тому змушені були здатися.
Але навіть зазнавши цієї невдачі, козаки продовжували воювати на московській території. Вони побували у верхньоволзьких та навіть заволзьких краях – в Антоніївському монастирі, на Пошехоні, в Угличі та знов у Твері.
22 вересня того ж року частина козаків відділилася від польського воєводи Карла Ходкевича і кинулася до Вологди. Темної ночі, скориставшись з відсутності варти, захопили місто, пограбували та дощенту спалили його.
Але з обранням на трон 21 лютого 1613 року молодого царя Михайла Романова, настав край, як кажуть російські історики “смутного часу”. Залізною рукою цар безжально розправився з внутрішніми заколотниками. Щоб поставити крапку зовнішнім агресіям, домовився з Туреччиною про спільні дії проти Польсько-Литовських зазіхань. Також звелів будувати у гирлі Дніпра фортеці, які б не пропускали козацтво.
Проте навіть при таких заходах безпеки українські козаки знову нагадали про себе. Петро Сагайдачний того ж року вийшов із військом своїм з Києва і рушив на Московію. Козаки пройшлися по містах Путивль, Болхів, Білів, Козельськ, Мещовськ, Серпейськ, Лихвин, Перемишль, Калуга.
Тоді цар послав проти Сагайдачного воєвод Дмитрія Мамстрюковича і Михайла Бутурліна. Їм удалося оточити козаків. Зазнавши невдачу прорвати кільце, козаки погодилися на переговори. Хитро пообіцявши надалі бути хорошими та витребувавши гарантії власної недоторканості, зачохлили зброю і спокійно повернулися додому. Але завданого переляку москалям вистачило надовго.
У польського короля Сигизмунда ІІІ був син Владислав. Щоб королевич мав над чим панувати, у 1617 році уряд Речі Посполитої затіяв війну проти Московії. Владислав дійшов до Вязьми, але там його вояки розбіглися, залишивши королевича напризволяще. Польський уряд звернувся за військовою допомогою до Петра Сагайдачного. Запорожці, хоч і перебували під владою Речі Посполитої, не дуже рахувалися з нею. Попри заборону короля, продовжували здійснювати набіги на Туреччину та її володіння на Півдні України. Сагайдачний зажадав розширення козацької території, і лише отримавши бажане, рушив на Московщину.
У той час купка жовнірів нудьгувала під Вязьмою. Сагайдачний перебрав ініціативу на себе, розробив власний план ведення війни. Замість традиційного шляху походів на Москву з заходу через Смоленськ–Вязьму, обрав неочікуваний шлях зі сходу – через Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець, Скопин, Михайлів, Коломну, Серкисов, розставляючи довкола сторожові загони. Виникла реальна можливість розпочати наступ на Москву.
Щоб відвернути увагу московської сторони і з метою захоплення стратегічної ініціативи, Сагайдачний наказав завдати удару з заходу. Завдяки цьому вже в травні 1618 року загін у складі 4 тисяч козаків пішов до Москви і спустошив околиці Калуги. Головні сили кількістю до 20 тисяч бійців вирушили літом, коли стало можливим просування низинною і болотистою місцевістю.
Активні бої Сагайдачного розпочалися з Путивля. Спочатку він захопив місто, а 29 червня штурмом здобув Лівни, зруйнував їх, знищив залогу та взяв у полон місцевого воєводу Миколу Черкаського. Незабаром Сагайдачний пішов на Єлець і захопив його після кількаденної облоги, полонив близько 20 тисяч осіб, в тому числі й московське посольство на чолі з Хрущовим і Бредикіним, яке їхало до Криму. Під Звенигородом відбулася зустріч польського королевича Владислава з посланцями українського гетьмана, на якій домовилися, що українське і польське військо об'єднаються під Москвою (в Тушино) наприкінці серпня.
Тим часом один із загонів Сагайдачного просувався окремо від головних сил, для того щоб відвернути увагу ворога. Він з боями захопив Лебедин, Скопин, Ряжськ, увірвався до Рязанщини, дійшов до Переяслава. Звідти вирушив до Єльця, де мав влитися до козацького війська.
Гетьманські полки, захопивши Єлець, вирушив до Жацька, а наперед під Михайлов було послано полковника Милостивого з тисячею козаків. Сагайдачний наказав йому вночі увірватися до цього міста. Але тільки головним силам козаків після десятиденної облоги і жорстоких боїв вдалося здобути і спалити Михайлов.
Проти Сагайдачного московський цар вислав рать під керівництвом Пожарського до міста Серпухова. Проте князівські ратники при сутичці з козаками розбіглися. Тоді на Сагайдачного нацькували князя Волконського. Йому наказали стати в Коломні і недопустити гетьмана до переправи через Оку. Однак Сагайдачний форсував ріку в іншому місці, подолавши сильний опір московського війська. А далі вирушив Каширською дорогою, 17 вересня був уже в Бронницях. Отже, козацьке військо опинилося біля Донського монастиря, недалеко від Москви, що стало несподіванкою для її жителів. Тоді з білокам'яної виступили бояри з усією раттю на чолі з воєводою Бутурліним. Сагайдачний особисто вийшов на поєдинок з царським воєводою та переміг його – ”видер з рук коп'я, ударив його булавою і звалив із коня”. Побачивши це, залишки російського війська стрімголов повернутися до Москви. Після цього українські полки перейшли під Тушино, де за попереднім планом Сагайдачного 20 вересня з'єдналися з військом поляків. У той же час окремі загони запорожців захопили Ярославль, Переяславль, Романов, Каширу, Касимов. Таким чином Сагайдачний стояв під Москвою вже наприкінці року, подолавши понад 1200 кілометрів шляху впродовж трьох місяців і здобувши при цьому багато укріплених міст і фортець.
Після об'єднання з польським військом на Сагайдачного була покладена облога Москви. Наступ на місто призначили на 1 жовтня. Польська артилерія повинна була провести обстріл, щоб зруйнувати укріплення. Після того козацькі загони мали розпочати штурм. Проте в останній момент, побачивши, що шляхта прагне загрібати жар чужими руками, Сагайдачний несподівано віддав наказ припинити облогу й відступити. Мовляв, я привів війська до Москви, а далі справляйтеся, як можете. Сам він відійшов на Коломну, яку здобув без особливих зусиль. Потім захопив Серпухов і Калугу, чекав результатів польсько-московських переговорів, але продовжував бойові дії. Загони українського війська здійснила рейд далеко поза Москвою, здобуваючи міста та захоплюючи здобич і полонених.
Загроза, що апетит Сагайдачного збільшиться, спонукала московського царя 1 грудня підписати перемир'я на 14 з половиною років. Царат мав поступитися також Смоленською та Чернігово-Сіверською землями, обмінятися полоненими.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода