Євген Кирилюк – професор, директор Навчально-наукового інституту економіки та права Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Проте після повномасштабного вторгнення науковець змінив викладацьку катедру і студентів на піксельну форму і побратимів. Наразі він — військовослужбовець Збройних Сил України, офіцер 67-ї окремої механізованої бригади сухопутних військ із позивним «Професор». В інтерв’ю для «Нової Доби» розповів, чому замість наукової кар’єри обрав військову службу, поділився думками про сім’ю, роботу та освіту.

— Чому ви вирішили приєднатися до Збройних Сил України?

— Причина дуже проста: зараз вирішується доля країни на століття вперед. І що таке моє життя, що таке там моя енергія в порівнянні з тим, що ми можемо вибороти майбутнє для своїх дітей? Нам потрібно битися для того, щоб потім не билися наші діти. В таких умовах я не міг зробити інакше.

— Розкажіть про свою сім’ю. Як вони відреагували на ваше рішення приєднатися до лав ЗСУ?

— У мене троє синів. Старшому — Ростиславу — нещодавно виповнилося 18, Євгену було 16, а найменшому синові скоро буде п’ять. Вони виховані в патріотичному дусі й ще на початку війни взялися активно допомагати Збройним силам. Якось я виявив на другий день війни в себе в гаражі запалювальну суміш, якою в разі чого вони збиралися зустрічати ворожі танки.

Я майже одразу прийняв рішення піти до армії. Старші сини мене підтримали. Але на нього наклала вето дружина. Сказала: «Я бачу, що ти живеш цим, що хочеш на фронт. Але у нас мала дитина. Коли менший син піде в садочок, виповниться три з половиною роки, тоді підеш».

— Чи дотримуєтеся ви якихось принципів у вихованні дітей?

— Мабуть, це така життєва філософія, принцип — не тиснути, дуже багато пояснювати, ніколи дітей не бити, ніколи не нав’язувати свою думку. Не забороняти пізнавати цей світ. Тобто не казати «ти не так зробив, ти поганий». Вони завжди в мене молодці, вони завжди перші, вони завжди кращі. Внаслідок такої мотивації вони завжди хочуть більше пізнавати цей світ і ставати дійсно краще.

— Чим робота була для вас?

— У мене є своя життєва філософія, вона дуже проста: «Світ завжди побудований на любові та на доброті». Для мене основне – це моя сім’я та мої дії, а не мій успіх. Чим більше я зроблю добрих справ, тим краще буде мені. Тому не важливо, на якій я посаді — чи то професора, чи то доцента, чи то директора інституту — головним для мене було, є і буде робити добрі справи та бачити їх результат. Не було в мене такого і немає в житті бажання зайняти якусь посаду. У мене зовсім інші пріоритети. Головне, щоб коли тебе не стане — про тебе пам’ятали й думка про тебе жила. Найголовніше те, що ти робиш, а не те, на якій ти посаді.

— Чи є у вас час для наукової роботи?

— На жаль, у мене немає часу навіть нормально виспатись. Я розумію, що служба в Збройних Силах негативно позначиться на моїй науковій кар’єрі, тому що навіть невеличка перерва в наукових дослідженнях дуже негативно позначається на їх результатах. Але я свідомо пішов на це, тому що вважаю, що на цьому етапі мого життя служба в ЗСУ більш важлива.

— Як ваші студенти відреагували на те, що ви йдете з роботи та приєднуєтеся до Збройних Сил?

— Студенти вони прямо реагують. Казали: «Євген Миколайович, як ми без вас? Будьте тут». Вони щирі. Іноді звісно сумую за тією невичерпною життєвою енергією, яку вони дають, і за цим спілкуванням з ними.

— Як ви оцінюєте рівень освіти наразі в Україні?

— Я знаю і бачу одне: рівень освіти в нас низький. Ми бачимо це на прикладі студентів, які до нас приходять після школи. Рівень шкільної освіти явно не підвищився, а то й знизився. Відповідно рівень університетської освіти теж не той, який би ми хотіли б бачити. Причин в цьому дуже багато. Насамперед це той ковід і дистанційна освіта. Ми розуміємо, що молода людина до 18 років не може повноцінно здобувати освіту дистанційно, адже вона не може себе контролювати. Чи можна опанувати матеріал, слухаючи паралельну музику чи спілкуючись в соцмережах? Звісно, ні. Потім – повномасштабна війна. Є ще соціально-економічні причини, коли престижність праці вчителя втратила свою вагу. Перспективні викладачі ідуть із університету. Чому йдуть? Тому що не задовольняє заробітна плата й умови праці. У нас дуже велика проблема з молодими вченими. Держава абсолютно їх не підтримує. Звісно, це робиться на рівні університету, але цього недостатньо.

— Що для вас перемога?

— Вона таким із таким гірким присмаком. Чому? Тому що для мене основне — це стратегічний успіх України, успіх і єдність нашої нації. На жаль, сьогодні єдності такої я не бачу. Ми закладаємо міну під такою єдністю. Чому? Тому що меншість воює, поки більшість ховається від мобілізації. Таким чином ми не побудуємо успішну націю. Немає в мене оптимізму щодо подальшого майбутнього успіху України, якщо так і буде продовжуватися. Перемога — це супер, але цінності, спільна мета, спільний розвиток нації — теж дуже важливо.

— Яку мрію ви хтіли б здійснити у майбутньому?

— Хотів би, щоб аудиторія в університеті була заповнена. Хотів би, щоб у нас рівень освіти був такий успішний, щоб ми були центром і Україна була освітнім центром Європи. Хотів би бачити успіх наших студентів, успіх наших дітей, успіх нашої країни.

 

Ольга Ярмолич 

Більше новин у нашому телеграм-каналі − https://t.me/novadoba