Черкаський підприємець, забудовник, філантроп, керівник будівельної компанії з чотирма вищими освітами, який у 23 роки підписав угоду на 2 мільйони доларів, а також фахівець із великим та непростим досвідом роботи державним службовцем Руслан Хомідов щиро та відверто говорить про сьогоднішню свою діяльність в умовах війни, про волонтерство та соціально відповідальний бізнес. Головна теза нашої розмови – бізнес не має бути конкурентом держави. Навпаки: вони мають стати партнерами.
– Чи справді ваш кар’єрний шлях такий тернистий?
– Як державний службовець я п’ять разів поспіль брав участь у конкурсах на заміщення керівної посади на рівні області. І вигравав їх, але мене не призначали й не визнавали. Я багатьох не влаштовую, бо маю власне бачення, свою позицію. Не вмію прогинатись, особливо перед вищим керівництвом. Згодом подав документи на іншу, вже вищу посаду. І тут зіткнувся з реальністю щодо своєї «незручної» кандидатури. Негласно було сказано, що кандидат, тобто я, не має обіймати цю посаду. Людина, яка відповідала за проведення цього конкурсу, раптово звільнилась. Зрозуміло, що за таких умов не могло відбутися й оскарження як такого. Мені відверто радили, що я маю взяти паузу і на деякий час зникнути з поля зору. Тож 2008 року я купив земельну ділянку. А до того ще підписав велику угоду на 2 мільйони доларів. Звісно, що частину цих коштів «з’їла» інфляція, певна кількість грошей просто «згоріла». Але залишилась придбана земельна ділянка на вулиці Сумгаїтській, де колись була автостоянка. Подали документи щодо змін у Генплані щодо цієї території, і я запланував зробити там сучасну та якісну житлову забудову. До того мав досвід, що дав мені змогу вивчити сферу будівництва від А до Я. Так, коли 2011 року мене під тиском, однак начебто за власним бажанням, звільнили з держслужби, мені потрібно було думати, як годувати родину та дітей. При цьому й на державній службі заробітні плати були невеликі.
Відтоді в Києві я розпочав нову діяльність як будівельник у компанії «Київміськбуд». Тоді на Подолі будували так звану малу Швейцарію – шикарну елітну забудову. Пішов працювати з бетоном, простим монолітником. Проте невдовзі мені запропонували посаду бригадира. Цим я займався вдень, а в нічний час іще підробляв на будівництві Олімпійського стадіону: клали там плитку, якраз до відкриття чемпіонату Євро-2012. Пригадую, щоб не спати та підвищити працездатність, робили з хлопцями енергетичну суміш із кока-коли з кавою. Доводилось не спати узагалі по кілька діб з невеличкою перервою. Я не вагався, чи це правильно, бо родина для мене – надважлива. Саме сім’я й Україна в моєму житті – понад усе. Коли ти любиш та піклуєшся про свою родину там, де живеш, то маєш так само ставитись до своєї країни й цінувати її. Тому рідня й батьківщина для мене – на одному рівні.
Коли повернувся до Черкас (мені запропонували посаду на державній службі), знову ж таки не зрадив себе й не став прогинатися перед системою. У трудовій книжці я маю три звільнення за статтею. Причому за рішеннями трьох судів – вищих інстанцій, апеляційного тощо мав би бути поновлений на робочому місці, але моє законне поновлення стало причиною, аби цю державну службу просто ліквідувати. Тож згадав про свою земельну інвестицію і знайшов інвесторів – самотужки великий будівельний об’єкт не потягнув би. Разом ми розробили проєкт будівництва та визначилися з планом дій на певний період. Моя ініціатива полягала в тому, що цей житловий комплекс мали звести за новітніми технологіями, із якісними та сучасними матеріалами – щоб бути максимально комфортним для людей та задовільняти їхні запити. Врешті почали будувати, але трапилась повномасштабна війна…
– Задумувалися тоді над тим, чи є сенс будувати, коли ворог нахабно руйнує все навколо? Радилися з колективом, як бути далі?
– Колектив проявив довіру до мене як до керівника. Тому в цій ситуації для мене пріоритетним завданням стала гарантована виплата заробітної плати. Я добре усвідомлював, чому має бути саме так. Адже сам розпочинав у сфері будівництва простим робітником. І стикався з проблемою несвоєчасної виплати грошей. Я розумів, що мене як керівника поважатимуть лише тоді, коли буду ставитись до своїх працівників як до рівних, і з глибоким розумінням усіх їхніх особистих проблем. Як до себе. Тим більше, що права найманих працівників чітко зафіксовані в законодавстві України. Три дні поспіль після повномасштабного вторгнення я мав перемовини з інвесторами та переконував їх, що варто продовжити розпочате будівництво. Вони, щоправда, взяли невелику паузу. При цьому колектив повірив у мене – і це мене надихнуло. Урешті інвестори погодилися з моїми доводами під мою ж відповідальність. Я ризикнув.
Невдовзі інвестори проаналізували деякі результати роботи й надали мені інструменти для того, щоб я міг розвивати бізнес та продовжувати роботу. У підсумку маємо певний відсоток від зароблених коштів, які можна інвестувати в підтримку наших українських Збройних сил. А ще з’явилася можливість допомагати освітнім закладам, бібліотекам, соціально незахищеним людям, людям з інвалідністю. Я добре відчуваю, що в держави в пріоритеті – захист країни від агресора. Саме тому бізнес має підставити їй своє плече, щоб разом рухатися до Перемоги. Ми своїм прикладом вирішили закликати й інших бути соціально відповідальними. Також обов’язково підтримуємо своїх працівників, які пішли захищати Україну від ворога.
– Ви справді активно й самовіддано волонтерите. Із чого все починалось і коли успішний бізнесмен вирішив для себе, що має допомагати й тим, хто захищає Україну від ворога, і тим, хто постраждав унаслідок війни?
– Я потрапив у тяжку ДТП 2014 року. Тоді переді мною розгорталась сумна перспектива на подальше життя: був ризик лишитися прикутим до ліжка. У молитвах до Бога я пообіцяв, що допомагатиму людям. І не повірите – з’явився шанс на повноцінне життя. Почав із допомоги військовим, що її конче потребували. Допомагав діткам з інвалідністю та сиротам, пенсіонерам. Завдяки цій діяльності познайомився з купою надійних, умотивованих людей, які також волонтерять. Отримав багато нових позитивних знайомств і таких контактів, що і в бізнесі допомагають.
– Чи розділяєте ви свою допомогу за пріоритетами? Чиї запити є першочерговими?
– Пріоритетом для нас є військові. Для них ми виділяємо 80% запланованих на благодійність коштів. Це допомога тим, хто зараз на лінії зіткнення. І далі – за потребами та запитами. 20% ідуть на допомогу цивільним: підтримку дітей із інвалідністю та інших соціально незахищених верств населення. Тобто усіх, хто в умовах війни елементарно потребує підтримки.
– Якщо говорити про військових, то ви вважаєте за потрібне особисто доставляти їм допомогу. Чому?
– Я вирішив для себе, що маю особисто передавати допомогу нашим військовим. Тому їду до них та відвожу необхідне. Буває так, що моя підприємницька діяльність не дає змоги везти вкрай необхідну допомогу самостійно – тоді шукаю надійні варіанти. Коли військові ненадовго приїздять у Черкаси, то ми на місці віддаємо все те, що їм потрібно. Я розумію, що запізнень із допомогою не має бути. Кожна хвилина – це чиєсь життя. Я зволікати не маю права.
– Чи продовжуватимете свою благодійну місію після Перемоги?
– Коли закінчиться війна, однозначно потрібно буде продовжувати підтримувати військових, допомагати вже в їхній медичній, психологічній реабілітації та адаптації до мирного життя. Насправді, часу ми не маємо, аби його просто так гаяти. Потрібно всім разом відбудовувати країну та трансформувати її до іншого рівня. Уже сьогодні треба про це думати та закладати фундамент у майбутні соціальні та глобально-політичні проєкти. У допомозі нашим військовим я не збираюся зупинятись. До того ж, стаю абсолютно щасливим, коли бачу вдячність в очах людей, яким спромігся разом із колегами допомогти. Не важливо – військовий це, дитина чи літня людина. Щасливий, коли можу допомогти і допомагаю.
– Ви втілюєте багато власних соціальних проєктів. Один із них – «Щедрий кошик». Як з’явилась ця ідея і яким буде продовження проєкту?
– Вирішив допомогти напередодні Великодня людям, які потребують елементарного – продуктів. Тим більше, у країні війна, і багато хто не може прожити на невеличкі статки з пенсії. Так і виникла спочатку ідея «Великоднього кошика». Для пригощання ми визначили в Черкасах дев’ять локацій. Але, побачивши величезну людську потребу у продуктах харчування, вирішили зробити проєкт безстроковим, і тоді він уже отимав назву «Щедрий кошик». Згодом до мене зателефонували друзі зі Сміли й запропонували провести подібну акцію у їхньому місті. Я радо погодився. Визначались зі списками за підтримки соціальних працівників та квартальних комітетів. Це наша допомога пенсіонерам, самотнім людям, людям похилого віку, людям із інвалідністю та зі статусом ВПО. Для нас усі вони однакові й усі однаково потребують уваги. Якщо маємо можливість, то маємо допомагати. Я не можу розрізняти людей і одному дати, а іншого проігнорувати. Хто я такий, щоб визначати, у кого з них кращий соціальний стан?! Робота над проєктом «Щедрий кошик» довготривала, бо людей, для яких є важливою наша допомога, багато. І ми точно не зупинимось на Смілі. Уже маємо запити з Кам’янки, Городища, навіть із кількох маленьких сіл. Тож рухаємося далі.
– Чимало уваги ви приділяєте дітям. Як допомагаєте найменшим?
– Я люблю дітей! Вони вже свідомо розуміють, що відбувається навколо. Але повсякденність ще не вплинула на них так, щоб якось зіпсувати їхню чистоту. Вони щирі та безпосередні. Із ними цікаво спілкуватись і розуміти, як бачить світ майбутнє країни, яке по суті буде її відроджувати. Їхні очі, які замружуються в задоволені від отримання якогось дарунка, – це цілий світ маленьких людей! Українців щирих і світлих! Це гріє душу! Відчуваєш, що день прожив недаремно. Ми дружимо зі Смілянським інтернатом, де виховуються різні дітки, із різним статусом. Власне, для мене це несуттєво, бо це діти. Ми допомагаємо з ремонтами та устаткуванням. Часто влаштовуємо для них свята з аніматорами та смаколиками. Коли думаю про таку допомогу, то розумію, що маю більше працювати. Бо тоді більше заробляю, і, відповідно, маю більше можливостей допомогти дітям.
– Розкажіть про підсумки конкурсу дитячого малюнка.
– Через соціальні мережі ми оголосили проведення конкурсу малюнка для дітей. Прагнення було одне – відволікти їх від реалій воєнного часу та страшних подій війни. Ми не приурочували цей конкурс, скажімо, чітко до Дня знань. Подумали, чому б просто не провести творчий конкурс і визначили тему: «Мої найважливіші знання». Можливо, не всі правильно зрозуміли це завдання, але дитячі роботи ми оцінювали всі. Нагородження найкращих авторів малюнків уже частково відбулося. Бо роботи були не лише від дітей із Черкас. Участь у конкурсі також узяли юні таланти зі Сміли, Драбова, Кам’янки, багатьох сіл Черкащини. Тому, щоб не втомлювати діток дорогою до Черкас, ми вирішили розвезти особисто їм подарунки. Фактично, переможених не має. У нас всі учасники переможці, без подарунків не залишився ніхто. Але, звісно, троє найкращих отримали цінні призи: графічний планшет – за перше місце, етюдник з повним комплектом професійних матеріалів – за друге, а бронзовій призерці вручили набір професійних засобів (від фарб паперу та олівців до пензликів) для малювання та вдосконалення художніх навичок. До речі, тих, хто посів-таки призові місця, визначило професійне журі: заступниця директора з навчально-виховної роботи Черкаської дитячої художньої школи ім. Данила Нарбута, член Національної спілки фотохудожників України Анна Алабіна та виконувачка обов’язків голови Черкаської обласної організації Національної спілки художників України, член Національної спілки художників України Лариса Шейх-Афоніна. До складу конкурсної комісії увійшов і я, але намагався не втручатися у роботу фахівчинь, лише коли виникали спірні питання, то допомагав їм уточнювати деталі.
Такі теплі творчі акції плануємо продовжувати й далі. Треба підтримувати та розвивати наші юні таланти. До цього долучимо діток із інтернатів. Крім того, приятелюємо зі Смілянською центральною бібліотекою – чим можемо допомагаємо закладу, тож долучимо і її до подальшої співпраці. Загалом плануємо працювати за запитами. Ми самі ініціюємо чимало благодійних заходів для дітей, часто нас запрошують на свята. Нещодавно долучилися до свята «Прощавай літо, здрастуй осінь», влаштоване для діток, які змушені були покинути свій дім через війну, та діток з інвалідністю. Його організувала одна з благодійних громадських організацій. Ми запросили аніматорів, придбали солодкі подарунки. Намагались нікого не обділити увагою та не залишити без сюрпризу.
– Ви маєте намір реалізувати ще один проєкт спільно з власницею коней Ксенією, яка перебралася до Черкас через війну. Йдеться про іпотерапію – лікування їздою на конях?
– Ми поки що не відпрацювали до кінця всі нюанси спільного проєкту з іпотерапії. Коли можна буде сміливо про це говорити, ми розкажемо обов’язково й запросимо на відвідини. Скажу свою думку: іпотерапія може стати одним із дієвих засобів у реабілітації військових. Ксенія заслуговує на велику повагу. Вона евакуювала та вивезла коней фактично з тих гарячих місць, де вони могли просто загинути.
– Як ви поновлюєте свій ментальний ресурс? Як відновлюєте сили, енергію і заспокоюєте розум?
– Я відновлююсь фізичною працею. «Заземляюсь» на дачі, яку потихеньку будую самостійно за власним проєктом. Це моє дієве перезавантаження. Бо підприємницька та волонтерська діяльність справді вимагають поновлювати сили. Хочеться духовного та морального відпочинку, аби потім ще більше витрачати свою енергію. Я захоплююсь вирощуванням сортового винограду. Нещодавно навіть пригощав гронами тих, хто взяв участь у моєму черговому конкурсі у фейсбуці. Запропонував підписникам своєї сторінки відгадати кількість сортів, які я вирощую. Насправді їх 14. Серед переможців – військовий. Одна із переможиць і сама попросила передати приз військовим. Отакі в нас чудові люди! У перспективі планую, вже після Перемоги, створити власну винницю, де можна буде дегустувати смачне домашнє вино від Руслана Хомідова.
– Ви не приховуєте, що хочете розвивати себе в сфері державотворення. Маєте відповідну освіту та досвід державного службовця. Чи не змінили своїх намірів у певний час піти у велику політику? І як такий крок може позначитись на Вашій волонтерській місії?
– Так, я маю бажання розвиватись і як державотворець, і як політик. Цього не приховую і кажу про це відверто. Питання тут криється в тому, щоб мати команду однодумців та фахівців. Тоді всі зусилля не будуть марними. Після війни країна потребуватиме кризових менеджерів, економістів та підприємців, які прозоро та чесно працювали в найстрашніші та найтяжчі для країни часи. Таких, хто допомагав і волонтерив. Держава в моєму розумінні – це той самий бізнес, який можна розвивати для поліпшення життя громадян. Бізнес, що має допомогти вирости та вийти на міжнародний рівень у сфері економіки цілій державі.
Насправді Україна має для цього багато підстав. Але для збільшення надходжень до бюджету і не за рахунок росту податків, ти як управлінець і як державотворець маєш придумати оптимальний алгоритм взаємодії з бізнесом. Сприяння бізнесу є своєрідним інвестуванням в економіку. Потрібно винайти механізми, щоб підприємці хотіли сплачувати податки, а не часом приховувати свої доходи. І розвивати свою справу задля збільшення надходжень і оборотних коштів, які б розвивали цей бізнес. У свою чергу, законодавчі акти мають бути прописані відповідним чином, аби вони дозволяли підприємцям працювати без побоювання якихось раптових неочікуваних змін, що унеможливлюють плани. Тобто зранку прокинешся, а «правила гри» не змінилися – і працюєш без страху «сюрпризів», про які дізнаєшся з новин. Бізнес має бути однозначно впевнений у завтрашньому дні. І мати стабільність. Відповідно, закони для бізнесу також мають бути стабільними й не змінюватися майже щодня. І цей економічний спокій для бізнесу має бути головною метою державних менеджерів та управлінців. Війна, звісно, також не додає спокою.
До речі, «сходити у владу» тільки за якимось модним у певних колах статусом, – не бачу в тому сенсу. Я – самодостатній чоловік, який має непоганий бізнес.
Я – за такі урядові рішення та проєкти, що дозволять пенсіонерам отримувати гідну пенсію, соціальне та належне забезпечення всім необхідним інтернатів, притулків, геріатричних центрів та центрів соціального захисту. Влада має працювати так, щоб держава закривала усі військові й більшість цивільних потреб. А для решти – у мене є команда, яка не випустить з рук керма благодійності. Команда важлива у всьому – і в бізнесі, й у благодійності, і в державництві. Якщо вже йти у владу, то з потужною командою, яка врешті дасть позитивний результат для суспільства. Я вже казав, що після автотрощі, прикутий до ліжка, багато чого переосмислив та зрозумів. Відкрив для себе інші цінності. Тож, коли з’явиться можливість зайти з командою в Уряд, то я працюватиму, зважаючи на них.
– Що для вас означає соціально відповідальний бізнес?
– Соціально відповідальний бізнес має підтримувати державу в захисті нашої країни від ворожих посягань, допомагати країні вистояти та піклуватися про соціально незахищене населення. Соціально відповідальний бізнес має спонукати українців об’єднуватись заради Перемоги. Разом, спільними зусиллями можна досягти набагато більше. Має бути об’єднання громадян, держави та бізнесу в єдине рушійне ціле. Таку собі непереможну колосальну силу. Ми маємо закінчити війну й перемогти в ній, сприяти розвитку та відновленню економіки, що стане новим фундаментом для нової успішної країни.
Спілкувалася Тетяна Євген’єва
