Всі різні, але всі рівні. Ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава. Розвіюємо міфи і стереотипи у суспільстві про різних людей. Такою є мета інформаційно-освітньої кампанії з захисту прав дискримінованих соціальних груп. Цей проєкт у Черкасах втілили через тематичні подкасти: у першому випуску йшлося про те, чому загалом важливо обговорювати теми «табу». Друга серія подкасту присвячена людям з інвалідністю, зокрема питанням етики спілкування, безбар’єрності та активної залученості цих людей у соціальне життя. «Нова Доба» пропонує текстовий варіант обговорення цієї важливої теми.

Серію просвітницьких подкастів «Обговорюємо теми табу» розроблено у межах інформаційно-освітньої кампанії захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси. Така кампанія діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці із «ZMINA – Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Щотижня в одному з подкастів ми розповідаємо про сучасне життя одної із соціальних груп населення. Сьогодні поговоримо про людей з інвалідністю. Які стереотипи поширені нині в соціумі щодо цих людей? Як є насправді? Як ці соціальні групи почуваються в умовах широкомасштабної війни та які суспільно-корисні справи можуть робити? Наша експертка — засновниця і директорка благодійної організації «Благодійний фонд «Родина ЛГ» Олена Гавриш. ЛГ розшифровується як «люди гідності». Ця громадська організація надає різні види підтримки людям з інвалідністю.

— Наша організація з 2016 року підтримує людей з інвалідністю, захищає їхні права. Також ми підтримуємо жінок і внутрішньо переміщених осіб. Але це не гуманітарна допомога, а саме навчання, питання профорієнтації і працевлаштування. Бо ми вважаємо, що найголовніше для людини, яка хоче зберегти свою гідність і самоповагу, — це фінансова незалежність.

А яке нині ставлення до людей з інвалідністю у Черкасах? На думку Олени Гавриш, у місті можна помітити таку тенденцію: людей з інвалідністю не помічають, бо вважають, що їх мало. Натомість справжня ситуація є іншою.

— Черкасці не бачать на вулиці людей з інвалідністю і не знають, що таких в обласному центрі близько 1200 осіб. Йдеться не про тих, хто лежить удома, а про тих, які пересуваються містом за допомогою крісел колісних, милиць та ходунків. Жителі Черкас і не здогадуються, що самих тільки членів міської організації УТОС (Українське товариство сліпих. — Ред.) — 750 осіб. Ми не бачимо на вулицях людей з білою тростиною, ми не бачимо людей на кріслах колісних. Тому нам здається, що їх мало, і нормально, що вони весь час потребують якихось соціальних дотацій. Як правило, ми їх жаліємо. Ряд стереотипів щодо людей з інвалідністю формувалися роками.

За словами Олени Гавриш, суспільство по-особливому сприймає таких людей, але не розуміє, що насправді стати маломобільним може кожен — усе залежить від обставин.

— Наша інфраструктура не пристосована до людей з інвалідністю, та й саме суспільство не дуже готове сприймати, що це такі ж люди, як і всі. Є люди, які народжуються з інвалідністю чи набувають її в дитинстві. А є й ті, які отримують її вже в дорослому віці, і такі випадки насправді можуть статися з кожним. З кожним, хто планує недоступні простори. З кожним, хто приймає в експлуатацію недоступні будинки і споруди. Кожен, хто не розуміє, що інформація в інтернеті — на ваших сторінках і сайтах державних установ недоступна для людей із ментальними порушеннями, для незрячих та слабозорих, хоч і є спеціальні застосунки, які озвучують деякі програми.

Нині в Україні поступово запроваджують новий підхід до людей з інвалідністю. Він стає все ближчим до європейського, де людина з інвалідністю на рівні з іншими може вести повноцінне життя, попри наявні фізичні обмеження. Як це може відбуватися, Олена Гавриш розповідає далі:

— Що хотілося б, щоб наші люди зрозуміли? Зараз в Україні впроваджують перспективний європейський підхід до самого поняття інвалідності. Немає людей з інвалідністю, немає людей хворих, немає людей, які щось не можуть. Цей підхід означає, що всі люди різні й у всіх нас різні потреби, але всі ми рівні. Тож варто усунути бар’єри, які створені на шляху фізичної, економічної й цифрової доступності. Розумієте? Ми всі однакові.

Просто комусь заважають бар’єри, які створені штучно. Якщо їх не буде, ми всі зможемо працювати, відпочивати, лікуватися і відчуватимемо себе рівними в цих правах.

Мені до вподоби також нинішня реформа МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія. — Ред.). Раніше людині надавали статус і групу інвалідності за певною шкалою втрати здоров’я. Наприклад, 80% втрати здоров’я — перша група, 20% втрати здоров’я — третя група, не звертаючи увагу на нозології. А європейський міжнародний сучасний підхід пропонує зовсім інші речі: насамперед на скільки відсотків людина може працювати? Це може бути 1%, це може бути 40%, це може бути 80% навіть у людини з першою групою інвалідності, як ми це називаємо. Я мала такий досвід — зустрічалася в Ризі з людиною, у якої 1% працездатності. Вона лежить, майже не може рухатися, але працює: носом нажимає клавіші ноутбука! І ця людина перебуває в спільноті, реалізується, спілкується, соціалізується і головне – отримує зарплатню. У Європі зазвичай більші соціальні виплати, у нас вони ж не просто маленькі — на них дійсно не можна вижити. При цьому в тамтешніх країнах роблять усе для того, щоб людина з інвалідністю могла працювати. І це дуже важливо у всіх сенсах.

Сьогодні існує потреба навчати суспільство етики спілкування з людьми з інвалідністю. Адже виникають ситуації, коли черкащани хочуть їм допомогти, але не знають, як. Як це робити — Олена Гавриш дає кілька порад:

— У людей справді великий рівень емпатії, але часто вони не знають, як допомогти. Коли ви зустрічаєте людину на кріслі колісному, милицях чи ходунках, і бачите, що їй потрібна допомога, — підійдіть і запитайте про це. Якщо бачите людину в супроводі іншої людини, це може бути незряча чи слабозора людина, і виникає необхідність звернутися, зокрема й запропонувати свою допомогу, — звертайтеся, будь ласка, безпосередньо до людини з інвалідністю. Не звертайтеся до супроводжувача. Навіть якщо це незряча чи слабозора людина, майте на увазі: у першу чергу — людина, а потім її особливості, і спілкуєтеся ви з людиною.

За словами Олени Гавриш, повага і гідність починається з етики назв, що стосуються людей з інвалідністю. Які вирази краще не вживати, а які свідчитимуть про повагу?

— Дуже часто наші висловлювання можуть образити людей з інвалідністю. Хтось ображається, хтось ні… І все ж основне прохання – не називати людину інвалідом. Не називати крісло чи візок інвалідним. Тому що навіть  інвалідність на словах може образити людину, бо вона в першу чергу людина. А вже потім — та, яка пересувається за допомогою крісла колісного. Чому крісло колісне, а не візок? У візку возять дітей. Згадайте, як наші паралімпійці виступають на цих кріслах колісних. Як танцюють люди з порушеннями опорного рухового апарату. Розумієте? Тому правильно — людина з інвалідністю, людина, яка пересувається за допомогою крісла колісного.

Крім того, я завжди нагадую: немає людей з особливими потребами. Точніше на законодавчому рівні в Україні затверджені тільки особливі потреби в освіті. Тому що справді є діти з особливими освітніми потребами. Інші ж, особливо фізичні потреби — у всіх особливі. Скажімо, навіть щодо сніданку в кожної людини. Тобто обмежені можливості не стосуються суто людей з інвалідністю. Подивіться на цих паралімпійців! Та це у нас обмежені можливості в порівнянні з ними. Тому не треба так про особливі потреби й обмежені можливості. Якщо забули чи взагалі лякаєтесь образити когось — вживайте словосполучення “людина з інвалідністю”, так буде краще.

Останнє дослідження благодійного фонду «Родина ЛГ» у Черкасах показало, що черкащани добре відгукуються на звернення людей з інвалідністю в громадських місцях. У таких випадках Олена Гавриш радить запитати в них, як саме можна допомогти, щоб це було комфортно таким людям.

— Все ж таки наші черкасці дуже емпатичні люди. Ми проводили два флешмоби в межах адвокаційних кампаній для незрячих і слабозорих людей з міського осередку Українського товариства сліпих. Одна з акцій стосувалася розміщення звукових сигналів для світлофорів на перехрестях Черкас — там, де вони потрібні і де їх взагалі немає. Другий експеримент — із проханням про допомогу знайти вбиральню для людей з інвалідністю, хоча б у центрі нашого міста. Багато людей — близько 80% — допомагали, але коли людина з білою тростиною стоїть на перехресті і просить допомоги — не всі зупиняються. Іноді радять іти прямо, не розуміючи, що треба підійти і запитати, як людині буде зручніше перейти: якщо її триматимуть за руку чи коли вона сама візьме когось під руку… Я дуже прошу пам’ятати: на цьому місці у будь-який час можемо опинитися і ми, і наші близькі.

Ну, а далі поговоримо про те, як в обласному центрі та в регіоні поліпшують можливості для маломобільних груп населення. Одна з новацій, яку планують запровадити в Черкасах – створення електронної та паперової карти доступності. У чому її суть?

— Я дуже радію, що оці плани, стратегії, безбар’єрність, інклюзивне суспільство, незважаючи на такий важкий воєнний час, зараз дуже активно просувається і дає результати. Одним з результатів нашої адвокаційної кампанії з пошуку доступної вбиральні в центрі міста буде електронна і паперова мапа, де будуть вказані всі наявність туалети з адресами, годинами роботи і телефоном відповідальної особи, якщо ця санітарна кімната буде з якоїсь причини зачинена. Таких місць насправді достатньо багато в Черкасах. І ми всі можемо користуватися деякими з них, окрім того, що це туалети для вагітних жінок, для людей літнього віку й осіб з інвалідністю — зараз їх називають маломобільними категоріями населення або громадян. Усі ці санітарні кімнати пристосовані й зручні, але ми не знаємо, де вони розміщені. Цю таємницю ми вже скоро вам відкриємо.

Однією з ключових проблем у громадах Чаркаської області, за словами Олени Гавриш, є те, що під час створення нової інфраструктури часто не враховують елементарні вимоги щодо доступності. І це при тому, що державними нормами передбачено конкретні вимоги до цього, розповідає вона.

— Думаю, не таємниця, що в бюджетному фінансуванні є певні рядки про гроші, які можна використовувати тільки на певні потреби, навіть зараз, коли триває війна. Так, ми обійшлися б якось і без дороговартісних ремонтів доріг, як однорічних рослин, ну і ще без багато чого. Але бюджетний кодекс дійсно так створений — ми консультувалися з цього питання, — що не можуть або іноді не мають бажання спрямувати всі гроші на допомогу ЗСУ. Можуть скерувати на поточний або капітальний ремонт, на якісь субвенції, субсидії тощо… Хотілося б, щоб місцева влада активніше залучала гранти саме на інфраструктурні проєкти. І знову ж таки: вже триває ремонт — не говоритимемо про його вартість, а просто звернімо увагу на те, що знову немає потрібних понижень бордюрів і тактильних смуг.

Такий собі день бабака, розумієте? І кожного разу про це знову доводиться казати. Я не розумію, чому лише громадські організації знають, як це має бути і де знайти про це інформацію — вона ж не таємна? Купа документів, матеріалів, не тільки державні будівельні норми, а й розшифровки, рекомендації, альбоми безбар’єрних рішень — користуйтесь ними, будь ласка, і не кажіть, що у вас тільки так. Тому що, якщо тільки так, — з’ясується, що у вас помилка, помилка у планувальника, помилка у того, хто замірював щось, і взагалі, хто це все приймав…

Ми розуміємо, що громадські організації не можуть на своїх плечах витягнути весь моніторинг, бігати весь час, підказувати й шукати, хто взагалі займається цим об’єктом. Хотілося б, щоб був якийсь механізм: скажімо, сфотографували адресу, відправили — і це швиденько якось змінювалося.  Нам кажуть, що є дуже чіткі нормативи і норми, від яких не можна відступати, але коли об’єкт побудований, ми бачимо, що й ці норми не дотримані. Тобто хтось десь помилився, і винного знайти майже неможливо.

То як вирішити питання доступності для маломобільних груп? На думку директорки благодійного фонду «Родина ЛГ», потрібна чітка координація всіх — починаючи від громадськості і завершуючи представниками місцевої влади.

— Ми пропонуємо залучати до вирішення цих питань представників громадських організацій і самих людей з інвалідністю. Уповноважена з прав людей з інвалідністю у Черкаській області й загалом обласна адміністрація зараз добре працюють у цьому напрямку і створюють зараз спеціальний додаток для перевірки безбар’єрності навколишнього простору. Навіть людина, яка відповідає за всі аптеки нашої області, щиро вдячна за це: каже, надсилайте в месенджери фото, де приміщення аптеки не відповідає критерієві доступності, і ми будемо це оперативно усувати. Мені дуже подобається, коли представники влади й працівники адміністрації ідуть на таку співпрацю з громадськими організаціями, розуміючи, що зараз питання безбар’єрності – найголовніше.

У Черкаській міськраді на останньому комітеті доступності так само найголовнішим питанням у місті названо наявність і доступність вбиралень для маломобільних груп, не дивлячись на те, що окремих приміщень громадських туалетів у нас нема, але вони є в місті і ви можете туди потрапити. Друге важливе питання – доступність перехресть доріг і відсутність високих бордюрів там, де їх не має бути. Я щиро вдячна, що є підтримка в цьому напрямку: усі присутні — і комітети, і департаменти, і громадські організації — вирішують ці питання разом.

А як дізнатися, які потреби в людей з інвалідністю? Як запевняє Олена Гавриш, у кожній громаді потрібно провести аналіз та моніторинг. Адже досі немає точної інформації, скільки людей з інвалідністю у нашому регіоні.

— У нас великі проблеми зі статистикою. Скільки у нас взагалі людей з інвалідністю з різними нозологіями? А скільки ще не дійшли і не отримали це посвідчення, не пройшли комісії і таке інше, але мають такі проблеми зі здоров’ям, що не дозволяють їм жити нормальним життям на рівні з відносно здоровими людьми. Немає відкритих статистичних даних, особливо по маленьких містах і сільській місцевості.

Друге питання — у психосоціальній площині та у відсутності інформації про сучасні грантові можливості для людей з інвалідністю. На думку експертки, нині як ніколи важливо задуматися про влаштування на роботу фахівців з інвалідністю. А для цього треба створити спеціальні робочі місця. 

— Люди з інвалідністю не завжди охоче погоджуються одразу об’єднуватися, кудись виходити, щось робити. Насправді вони іноді зі свого під’їзду не можуть вийти, тому що там нема пандусів, як мінімум від ліфта до першого поверху, якщо це будинок з ліфтом.

Ця проблема, зокрема, гостро стосується наших військових, їхньої психосоціальної адаптації, бо сьогодні таких людей через війну стає все більше. Вони поки зайняті своїм здоров’ям і ще не дуже розуміють, що насамперед об’єднання, можливість адвокатувати свої права і те, що їм потрібно — є для них важливим. І звідкись вони ж мають отримувати інформацію. У соцмережах це відповідні сторінки й групи. Наприклад, Обласний центр зайнятості й міський департамент соціального захисту доволі часто публікують потрібну інформацію.

Але насправді не вистачає інформаційної політики про те, що це дійсно працює. Зараз діють державні програми фінансування й працевлаштування. Підкреслю, це стосується не особи з інвалідністю, а фахівця з інвалідністю, тому що їх беруть на роботу не для “галочки”, як раніше (свідоцтво і якісь там невеличкі гроші сплачувати, щоб чисто формально оту квоту 4% виконувати…).

Є також програми від Центру зайнятості на облаштування робочого місця — 100 тисяч для людини з першою групою інвалідності і 60 тисяч — для людей, яких відносять до другої групи інвалідності. Надають і мікрогранти на створення власної справи, відкриття власного бізнесу, зокрема й людям з інвалідністю та ветеранам.

Що зараз робити роботодавцям з такою нестачею працівників? Треба звертати увагу на фахівців з інвалідністю. Для цього варто пристосувати робоче місце. Місто має подбати, щоб ця людина могла вийти з дому, дійти чи доїхати до роботи нормально, піднятися на своє робоче місце або працювати онлайн з дому. Усього цього бракує, але добре, що під час війни на це також звертають увагу.

Насамкінець про позитивне: з кожним роком рівень доступності для маломобільних груп населення поліпшується. Це особливо помітно у великих містах України, але і Черкащина — не виняток. Головне, вважає Олена Гавриш, пам’ятати, що доступність стосується кожного і починається вона з кожного.

— Головне, що я хочу сказати, — не терпіти, думаючи, що нічого не зміниться, бо ми вже бачимо, як змінюється. Я вчора спеціально зайшла в туалетну кімнату на другому поверсі залізничного вокзалу Києва. По-перше, на вокзалі вже працюють ліфти з першого перону. Люди, які пересуваються за допомогою крісла колісного чи з милицями, можуть дістатися другого поверху, а ми і на ескалаторі можемо чи сходами зайти. Хочу сказати, це якась справді зразкова вбиральня, що відповідає нормам: є окрема санітарнта кімната для маломобільних груп населення й окрема — для дітей. Там же пеленальний столик і туалет, спеціально пристосований для маленьких. Я щиро вдячна «Укрзалізниці»: видно, як у них іде прогрес. Роблять важливі речі за допомогою ЮНЕСЕФ, іноземних благодійників і фондів, які зараз багато допомагають у цьому напрямку, тому що ми фінансово самі не потягнемо.

Словом, зміни відбуваються, і це дуже тішить. Доступність і безбар’єрність – це саме питання відсутності бар’єрів. Я ще раз наголошую, що ми різні, але ми всі рівні. І коли немає бар’єрів (а вони зазвичай штучно створені через недолугість, бо стара інфраструктура, чи не так переробили або не знають, як переробляти) — це і є абсолютно інклюзивне суспільство, де до соціального життя залучені всі без винятку люди. Усі категорії громадян, яких ми поділяємо, а це насамперед дискриміновані категорії. І це не тільки люди з інвалідністю, це й жінки, це й люди зі статусом ВПО, і представники ЛГБТ-спільноти, національних меншини тощо. Цей перелік насправді дуже великий — якщо уважко придивитися, то в ньому щось стосується і нас самих.

Ми і надалі будемо детальніше обговорювати теми табу. Чекайте наступного епізоду. 

Інформаційно-освітня кампанія із захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці зі «ZMINA. Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine. Зміст інформаційно-освітньої кампанії із захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси є виключною відповідальністю благодійного фонду «Родина ЛГ» та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу