На початку ХІХ ст., попри значну концентрацію землі в руках поміщиків, їхні господарства деградують і занепадають. Головними чинниками такого становища були рутинний стан техніки та відстала система землеробства. Землю обробляли тими ж знаряддями, що й століття тому – плугом, ралом, серпом, косою. В середині століття в Геронимівці (нині – Черкаський район) збирали всього по одній четвертині жита (неповні 4 ц) з десятини (1 десятина = 1,45 га), або менше 3 ц з гектара. Близько 4 ц з гектара збирали в господарствах поблизу Монастирища.
– Напередодні аграрної реформи 1861 року у правобережних повітах краю проживало 672 тис. чоловік, в тому числі кріпаків – 209,3 тис,. державних селян – 34,7 тис., військових поселенців – 22,4 тис., вільних селян – 8,7 тис., дворян – 4,1 тис., дворових – 3,1 тис.
– Населення лівобережного Золотоніського повіту складало 138 тис, чоловік. Співвідношення станів тут було дещо іншим ніж на правобережжі: козаків – 64,5 тис., кріпаків – 55,5 тис., державних селян – 8,1 тис., міщан і цехових – 3,2 тис., дворян – 1,6 тис.
– Із селянського середовища та жителів невеликих містечок краю виділялися фахівці, які займалися лише або в поєднанні з землеробством обробкою каменя, добуванням глини, домашнім ткацтвом, вичинкою шкіри, гончарством, помолом зерна, чумацтвом тощо. Ці заняття давали додаткові кошти для ведення свого господарства і задоволення власних потреб, а при можливості – для нагромадження заощаджень.
Спеціалізація промислової діяльності значною мірою залежала від природно-географічних умов. Зокрема, близьким до поверхні заляганням твердих порід граніту поблизу Трахтемирова Канівського повіту обумовлювалося поширення тут такого промислу як виготовлення жорнових каменів, які розвозились потім по усій Україні. Виготовлені місцевим населенням різної величини млинові і жорнові камені, а також будівельний граніт, можна було купити на торгах, що відбувалися у 1840-х роках двічі на тиждень у Чигирині.
– Свій внесок у розвиток сільського господарства і окремих видів промислів на Черкащині вносила церковна економіка, яка у першій половині ХІХ ст. намагалась у своїх господарствах інтенсифікувати товарне сільськогосподарське виробництво, приділяючи увагу, крім землеробства, ще й садівництву, вівчарству та іншим продуктивним галузям.
Більшість православних монастирів мали вдосталь землі, а також володіли млинами, пасіками, займалися різними ремеслами і промислами. Наприклад, Мотронинському монастирю, де перебувало 22 ченці, належало 270 десятин орних земель, сіножатей і лісу, тобто на одного ченця припадало в середньому понад 12 десятин. Мошногірський Вознесенський монастир Черкаського повіту володів садом, городом, лісом, а також орною землею і сінокосом, всього 269 десятин і ще 25 десятин так званих неудобів. Монастир мав млин на річці Ірдинь і озеро поблизу села Сокирного. Жаботинський Свято-Онуфріївський монастир в середині століття мав 233 десятини землі, 30 десятин лісу, вітряк і два хутори. З цього монастир мав щорічного прибутку до 1 000 крб., а загальний його капітал досяг 9 593 крб. В основному ченці і причетники тримали пасіки – біля садиби, на хуторі і в лісі. У середині 1840-х років у Канівському повіті 10 причетників мали 511 пнів (вуликів) пасіки.
– Поширеним було водяне та вітряне млинарство. У 1847 році в Чигиринському повіті налічувалося 453 водяні і кінні млини та вітряки, в Черкаському – 308, в Звенигородському – 272. Особливо багато було вітряних млинів – всього на правобережній Черкащині налічувалося 1 608 вітряків, понад 900 – на лівобережжі краю.
– На початку ХХ ст. у технічному відношенні особливо виділялися великі економії із значними плантаціями цукрових буряків та польові господарства цукрових заводів. Ці господарства мали оборотні капітали, інвентар і використовували працю великої кількості найманих сільськогосподарських робітників. У таких господарствах як Смілянська, Шполянська, Таганчанська та Городищенська економії застосовувалися 4 – 7-пільні, а то й 8 – 12-пільні сівозміни. На оранці використовувалися металеві плуги поліпшених систем, культиватори, дискові борони тощо.
Прикладом раціонального ведення землеробства у пореформенний період може слугувати смілянська економія графа Бобринського, де було запроваджено 16-пільну систему обробітку землі, штучне угноєння, працювали кінні та парові плуги, розпашники, котки, шлейфери та інша техніка. В економії працювало понад 1 тис. найманих робітників. Оборотний капітал господарства становив 435 тис. крб.
– Однак, столипінська реформа (1906 – 1911) не розв’язала селянського питання, і в цілому умови життя селян залишалися тяжкими. Малоземелля змушували тисячі селян Черкащини залишати свої домівки і в пошуках кращої долі переселятися у східні райони імперії. Були такі села, з яких виїзжали сотні сімей. Так, з Вереміївки Золотоніського повіту в 1906 – 1912 рр. переселилося 269 сімей. Лише за 9 місяців 1907 року з правобережної Черкащини переселилися до Сибіру і Далекого Сходу 2 239 сімей – всього 12 850 душ. Найбільше людей виїхало із Звенигородського повіту – 5 996, Канівського – 3 850 душ.
– На селі набула поширення кредитна кооперація. Серед кредитних кооперативів Черкащини початку ХХ ст. увагу привертає ощадно-позичкове товариство села Дзензелівки, яке було засноване 1 липня 1895 року. У 1911 році воно продало товарів майже на 40 тис. крб. І в наступні роки оборот від реалізації різноманітної продукції не опускався нижче 30 тис. крб. Щороку селянам продавалось майже 500 плугів. Напередодні Першої світової війни основний капітал цього товариства зріс до 400 тис. крб. і за його кошти у селі було збудовано школу.
Підготував Василь Мельниченко
