Тричі ювілейний рік сім’ї Збаразських із Великих Канівців, що на Чорнобаївщині

Тричі ювілейний рік сім’ї Збаразських із Великих Канівців, що на Чорнобаївщині

Для сім’ї Збаразських, які проживають у селі Великі Канівці Чорнобаївського району, 2017 рік – тричі ювілейний. Та про все по-порядку.

Перша ювілярка – господиня дому Мотя Петрівна, так лагідно всі її звуть, – народилася 27 березня 1927 р. у Великих Канівцях в родині колгоспників.

Батько Петро Максимович Богуш та мати Марфа Опанасівна – обоє родом з цього села. Як побралися, то лелека майже кожного року приносив дитя. Першою народилася Федора (1911), далі – Іван (1912), Марія (1914), Палажка, Наталка, Тетяна, близнюки Уляна і Марія. З них четверо померли віком від 1 до 2 років від хвороб. Потім народився Гриша (1925), Мотя (1927), Настя (1929), Дмитро (1932). У період голодомору 1932−33 рр. в сім’ї було 8 дітей. Страхіття того геноциду не минуло їх родину. Мотя Петрівна згадує, як під час голодовки один з братів поїхав грабарювати і там помер. Батько їздив його ховати, де це точно було не знає. Зате добре пам’ятає, як приходили найманці сталінського керівництва, забирали всі продукти з хати. Списами проштрикували стелю в хатині, чи бува не заховали зерно на горищі. Те ж робили на городах, в повітках. Говорить Мотя Петрівна, що в той рік доволі гарно вродило, та все забрали, щоб штучно голод зробити.
Аби врятувати сім’ю, батько їздив у Росію мінять одяг на хліб. Куди саме їздив, не говорив. В мами одягу багато було, тато все виміняв на хліб. Залишилося тільки одне рядно. Ще не може забути, як четверо пухлих дітей, в тому числі і вона, лежали на полу (це було таке ліжко з дощок), застеленому соломою і тим рядном, що лишилось. Коли батько привіз хліба, то давав його малесенькими шматочками. Як підросла Мотя, то спитала в тата, чому не дав їм хліба наїстися, бо вони ж так хотіли їсти. А тато відповів: «Щоб ви, дітки, вижили, бо якщо би я вас нагодував вволю, то ви б не вижили…»

У 1-й клас пішла в 1934 р.: голодна, холодна, як і всі діти, вдягтися, взутися, нагрітися не було. Не було ні олівця, ні ручки, ні зошита, ні чорнила – лише велика жага до навчання. Пережили бідність, труднощі, потроху стали обживатися, знову лихо – війна, яка не дала закінчити 7-й клас.
Під час війни діти у віці 14-15 років працювали в полі і їх возили німці копати окопи. Одного разу доїхали до Дніпра і поліцай сказав, щоб тікали, дав знать, коли це можна зробити. Мотя з однією дівчинкою утекла і досі вдячна тому поліцаю, що вижила.
Після війни повернувся батько, який воював у Грузії. Думалося, що буде добре. Та знову голодомор 1946-47 рр. І хай не такий страшний, та скільки ж тій людині треба перетерпіти на віку?! І який би страшний час не був, та молодість – найкращі роки і кохання завжди бере гору. Мотя Петрівна з ніжною посмішкою згадує, як у 1946 р. одружилася зі своїм однокласником Андрієм Дем’яновичем Збаразським, 1927 р.н.

4 травня 1947 р. народився син Григорій, назвали його в честь Георгія Побідоносця, свято якого відзначають 6 травня. Діти голодомору, так можна назвати той період життя молодого подружжя. Молодята хотіли мати власне житло, тож Андрій почав думати за хату. Як почали переселяти людей із лівобережжя Дніпра у степи, там можна було купити хатку на розбір. Вибрав для себе і для родичів-сусідів 2 хатини, розібрали їх, перевезли у Великі Канівці і поставили в найкоротший термін. Були молодими, але вдвох завзято працювали. Дуже хотілося мати свій куточок. Синок був маленьким, та пам’ятає, як ставили хату, як мама крокви для даху подає, а тато складає.
Працювала Мотя Петрівна в ланці, в рільничій бригаді, виконувала всі роботи, пов’язані з обробітком землі і збиранням врожаю. 3 роки пропрацювала поштаркою: велику важку сумку з газетами, журналами, листами на плече і пішки з Великих Канівець на Чорнобай до поштового відділення і назад. Спершу потрібно було доставити кореспонденцію в контору колгоспу, потім у сільраду, а вони – в різних місцях. Інколи чоловік жалів дружину, запрягав коней і їхав на Чорнобай, щоб допомогти. Але Мотя справлялася і пішки. Пізніше, коли дали велосипед, стало легше.

У 1962 р. почала трудитися в «Райспоживспілці». Керівник Микола Миколайович Кикоть попросив працювати продавцем у Великоканівецькому магазині. Вагалася, чи впорається. Тоді в крамниці були продукти, посуд, мануфактура, господарчі товари. М.М. Кикоть не відступав, навчив рахувати на рахівниці: додавати, віднімати, множити і ділити. Мотя Петрівна швидко освоїла ту науку і прийняла магазин. Працювала одна. І 30 років – без жодної недостачі.
Робота продавця була нелегкою. Тричі на тиждень треба їхати на базар – у середу, п’ятницю, неділю. Їздили в Іркліїв і на Полтавщину. О 1-й ночі треба виїхати, підготувати товар, завантажити, розвантажити, розкласти і торгувати. Потім те саме і – додому. Машини вантажні, відкриті, в холод вкривалася брезентовим плащем і товар під ним ховала від дощу й снігу. В магазинах холодно, товари різної ваги, все вручну доводилося піднімати. Весь час на ногах, все треба вчасно порахувати і звіти в бухгалтерію здати. За наполегливу працю нагороджена медаллю „Ветеран праці”. А вдома теж робота жде – городи, господарство, сім’я, яку потрібно нагодувати. І все це на жіночих руках.
Також має медалі «Учасник трудового фронту» в честь 30-, 40-річчя Перемоги, «Захисник Вітчизни» в честь 55-, 60-, 65-річчя, підписані Президентами України.
З 1992 р. – на заслуженому відпочинку. Весь час дома чекала на неї чоловікова підтримка. Андрій Дем’янович працював на різних роботах: їздовим, бригадиром рільничої бригади. Мав великий хист до столярства, тож запросили його в школу майстром трудового навчання. Дружина згадує, що чоловік був дуже акуратним. В нього дома була майстерня, охайна, кожен інструмент на своєму місці, дивуєшся, як можна так організувати приміщення. Мав співучий голос, закінчив курси диригента, працював завклубом, у школі викладав співи. Завжди активний та веселий, – таким він запам’ятався знайомим. На жаль, 31 рік минув, як його не стало через хворобу.

Яким би життя не було, та вдома завжди чекала радість і надія для мами і тата – син Григорій, якому батьки віддали всю любов і турботу. Цьогоріч нашому другому ювілярові виповнилося 70 років.
Навчався у Великоканівецькій середній школі, тут зустрів свою єдину, на все життя кохану, однокласницю Олю. Чи то збіг обставин, чи така ж доля, як у тата і мами?!
Після школи робив у Черкаській системі електромережі. Потім – служба в армії. Демобілізувавшись, працював електриком у «Міжколгоспбуді», ПМК. До «Сільгосптехніки» тягло, як магнітом. Там трудилася його кохана. Тоді в «Сільгосптехніці» було багато молоді, всі займалися спортом. На території був облаштований спортмайданчик, жодна обідня перерва не обходилася без волейболу. Григорій докладав всіх зусиль, щоб потрапити у гру. Його прийняли як рідного, побачивши в ньому надійну, хорошу людину. А переконавшись, що й спеціаліст по електроніці він відмінний, запросили на роботу в «Сільгосптехніку».
Закінчив Уманський технікум механізації сільського господарства, отримавши необхідні знання про електрообладнання сільськогосподарських машин. Після реорганізації «Сільгосптехніки» переходить у «Сільгоспхімію». Як добросовісному працівнику, йому доручили автомашину і посаду електрика за сумісництвом. Довго пропрацював на цьому підприємстві. Та з приходом приватизації, грошової лихоманки, бартерної оплати праці замовлення на виконання агротехнічних робіт різко зменшилися. Григорія Андрійовича друзі забирають водієм у райпо. Аж до виходу на заслужений відпочинок він сумлінно справлявся з доставкою товарів у магазини.
На пенсії довго не засидівся. Запросили у СТОВ «Канівці», де потребували кваліфікованого водія. Доручили автомобіль, щоб доярочок на роботу й з роботи підвозив, та й в інші рейси направляли. Справлявся на відмінно, тож і досі працює у товаристві. Він ніколи не говорив: не буду або не можу. Всю доручену роботу виконував професійно.
А ще Григорій успадкував від батька хист до столярства. І в цьому теж у нього все добре виходить. Тож шанують його у колективі і цінують за добропорядність.

Третя наша ювілярка днями теж святкує 70-річчя. Ольга Василівна, дружина Григорія, народилася 18 листопада 1947 р. в сім’ї Василя Андрійовича і Варвари Тихонівни Журавлів, які також були однокласниками і народилися в 1920 р.
Проживали в Жовтневому Промені. До речі, село перейменували в Журавлине в честь рідного брата діда Ольги − Омелька Журавля, який не дав під час голодомору померти ні єдиній душі. Варили гарячі юшки, всіх годували і вижили. А його ніхто не захистив – розстріляний у Золотоноші, сім’ю відправили в Киргизію.
Родина Журавлів була роботящою, порядною, такою і донька виросла. Закінчивши Великоканівецьку школу, отримала професію бухгалтера. У 1967 р. почала працювати в Чорнобаївській «Сільгосптехніці», велику роль приділяла спорту, грала навіть у чоловічій волейбольній команді.
Статний парубок Григорій часто навідувався до красуні Ольги у Жовтневий Промінь. І в 1970 р. забрав степовичку у Канівці. Молодята оселилися в батьків. Невістку прийняли радісно і жила нова родина дружно. З появою первістка − донечки Лариси радощам не було меж. Дідусь і бабуся намагалися в усьому допомогти молодим батькам, більше обов’язків узяли на себе. Коли з’явилася на світ друга донечка Алла, радість подвоїлася. Бабуся Мотя тихенько раділа – жіночий рід збільшився. Все, що могла, внучечкам віддавала, виховувала янголяток.
Ольга Василівна, набравшись досвіду, стала працювати заступником головного бухгалтера. Із цієї посади і вийшла на пенсію, отримавши в колективі великий авторитет.
Донечки підростали, в школі навчалися добре. Лариса здобула економічну освіту у Полтавському вузі. Незабаром, не порушуючи сімейну традицію, вийшла заміж за однокласника. У них народилася донечка Яна.
Менша донька Алла одружилася з першим шкільним коханням. Від великої любові народився синок Вадим. Так, як молоді батьки навчалися у медичному інституті, на допомогу прийшла Ольга Василівна. Бабуся забрала до себе онучка. Найбільше радів цьому, мабуть, дідусь Гриша, адже чоловічого роду прибуло у сім’ї. Та й прабабуся Мотя допомагала няньчити Вадима.
Студенти вивчилися, Алла успішно працює стоматологом у Чорнобаївській ЦРЛ. Та й Вадим підріс, малим в усьому поради питався у дідуся, з пильністю придивлявся, як і що робити потрібно, і виріс хорошим, допитливим і кмітливим юнаком. Коли навчався у Чорнобаївській гімназії, йому доручили посаду Президента навчального закладу. З керівною роботою справлявся добре, умів згуртувати навколо себе учнів, завоював авторитет серед однолітків. Тепер йде стежиною батьків – навчається на лікаря в Харкові, добре розуміється на предметах, обраний старостою групи.
Не відстає від нього й інша онука Збаразських Яна. Відмінно закінчила Чорнобаївську гімназію і, як мама, отримала спеціальність фінансиста-економіста у Київському виші. Будучи по життю веселою і активною, серед студентів теж є однією з найкращих, старостою групи. Як і Вадим, справляється з покладеними на неї обов’язками, яких потребує студентське життя і навчання. Вадим і Яна − радість для батьків, дідусів, бабусь і Берегині роду − прабабусі Моті, яка все своє життя присвятила сім’ї.
− У цій родині завжди панує затишок, спокій, взаємоповага, ніколи не чути сварок, відсутні заздрощі і лихослів’я, − розповідає голова ветеранської організації РО «Сільгоспхімія» Ольга Калита, − кожен знає свої обов’язки. Обійстя завжди чисте, акуратне, майорять квіти. І внуки, і правнуки, і дорослі, і малі – всі поспішають до родинного гніздечка, завжди в усьому допомагають одне одному, підтримують. Це сім’я запальної енергії, весела, співуча, жоден танок без них не обійдеться, мають спортивну вдачу, є бажаними гостями на святах, проводах, весіллях, іменинах. Скрізь встигають у радості, а в тяжкі хвилини першими прийдуть на допомогу. Часто буваючи в цій родині, я щоразу отримую позитивний заряд, бачу приклад щирих і порядних відносин, започаткованих з діда-прадіда і переданих нащадкам.
Родинне гніздечко не руйнується, майже століття підтримується дітьми-онуками. Щораз радісно бачити за гостинним столом усміхнених прабабусю Мотю, бабусю Олю і дідуся Гришу, яких міцно обіймають діти, онуки і правнуки.
Говорять: старість – не радість. Це дійсно так для одиноких, майже забутих людей. Та коли бачиш, як продовжується твоє надбання, як мудрість і поради твоїх батьків перейняли твої діти, коли відчуваєш підтримку, тоді радість є і в поважному віці. Хіба не радість бачити кожен день сонечко, посміхнутися до нього, подихати свіжим повітрям, попити водички, торкнутися земельки босими ногами, поговорити з нею, обробити, а вона віддячить щедрими плодами, квітами і всім, що потрібне для життя.
Тому, я думаю, для 90-літньої Моті Петрівни радість збережена в її внуках-правнуках, в тому, що не обділена вона увагою і турботою. Як і для 70-річних Ольги Василівни і Григорія Андрійовича все їхнє життя є радістю спілкування з найріднішими і найдорожчими людьми.
− Я 50 років пов’язана з цією сім’єю, − підсумовує свою розповідь про родину Збаразьких голова ветеранської первинки і, за сумісництвом, вірна подруга цієї сім’ї Ольга Калита, − різні виклики доля їй підкидала, але дружною родиною вони все здолали. У них я завжди бачила лише добро, сімейний лад, де панує підтримка і взаємоповага. Тож хай і надалі так залишається. А в цей ювілейний для них рік бажаю всій родині довголіття, міцного здоров’я, безмежної радості, скрізь і всюди хай будуть успіх і благополуччя, а негаразди хай обходять стороною.

Інна Чмихало

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x