Залишитись дітьми

Застели ліжко, прибери в кімнаті, поїж суп, одягни шапку, підеш на філолога. Все життя мені дуже кортіло подорослішати. Самій вирішувати куди й з ким іти, що вдягати, які книжки читати і як проводити дозвілля чи організовувати свій побут. І, звісно, мріялося мені про то з дитинства, відповідно до віку реагуючи на батьківську турботу то бунтом, то істериками, то ігноруванням їхніх виховних методів. Мені тоді здавалося, що вільну й незалежну душу заковують у грати якихось буденних, непотрібних зовсім, речей, що я й сама знаю як мені жити, відтак час від часу то втікала з дому, то ховалася днями в кімнаті, заслуховуючи до дірок улюблені касети. Так і заміж пішла рано. Все – аби вже скоріш стати самостійною і дорослою.

Дратувалася, ображалася і не спілкувалася, коли «батьківська турбота» втручалася у моє, таке бажане й викохане, самостійне доросле життя. «Сама, сама, сама» облаштую кухню, куплю картоплі на зиму, виберу шафу, заведу кішку і зварю борщу. В гості – лише на свята й дні народження, на дачі – сама все посаджу і вирощу, утеплення квартири – не треба воно мені, є й інші витрати…. І ще купа невирішених побутових питань, як і в кожній родині, турбувала не лише мене, а й мою родину, особливо, бабусю.

Так повелося, що сила роду у нас від жінок. Прапрабаця, прабабця й бабця – Жінки з великої літери. Вони на своїх плечах протягли величезний шмат бетонної плити родинних обов’язків, виховання дітей і створення затишку. Рано залишалися без чоловіків і будь-якої підтримки ззовні. Працювали усе життя і звикли все життя заощаджувати на собі, аби наступним поколінням таки ж було легше у цьому буремному світі жити. І це справді так. Аналізуючи більшу частину усього, що я маю, власні надбання, поки що, тримаються позаду від тих благ, що дали рідні. І все почалося з турботи…

Згодом я зрозуміла, що те, від чого я так старанно втікала, непомітно наздоганяє мене: ті ж самі полички вже на власній кухні облаштовані так, як мамині полички. Любов до дачі не дала свого часу її продати, хоч там і порожньо в нерухомому плані. І так ще багацько всього, найстрашніше з чого – прагнення щоранку застеляти ліжко, щоб було гарно, і одягати шапку, бо ж голова мерзне.

Кілька крайніх місяців багато думаю про свій рід, спостерігаю за своїми рідними жінками – бабцею, мамою, тіткою, сестрою – і власними реакціями, порівнюю і аналізую. Кожна з нас тримає міцно своє життя, рухаючи його силами власних мрій. А щемить у серці те, що старше покоління ні про що так сильно не мріє, як про добробут інших.

Так днями свою силу продемонструвала мені бабуся. Я сердилася і дратувалася, стримувалася, щоб не кричати, а потім – просвіт і спокій. «Аня, тобі потрібно замінити міжкімнатні двері», «Доню, а що в тебе в холодильнику робиться? Давай приберу!», «Я тобі тут принесла закруток», «Ой, я поки тебе чекала, прибрала в квартирі і винесла сміття». Спочатку мені здалося, що в моє самостійне, доросле і нехай не зовсім спокійне життя, нахабно вриваються із віником в одній руці і закрутками в іншій.

А потім прийшла додому, де на плиті мене чекала вечеря, у холодильнику – запас їжі на тиждень, а в кімнаті – красиві фіалки, що бабуся своїми руками виростила. І зрозуміла: ми залишимося завжди дітьми для тих, хто любить нас понад усе і все своє життя поклав на те, аби все у нас було добре. Цю турботу потрібно просто приймати і дбати, щоб у тих, хто її дає було більше приводів для посмішки, а не сліз від того, що на них кричать за любов.

Застеляю ліжко, прибираю в кімнаті, їм суп і таки вивчилася, хай не на філолога, але поряд. Запрошуватиму в гості і частіше дякуватиму Всесвіту, що сила роду, жінок, що поряд зі мною, дає мені шанс побути, ще хоч трішки, дитиною, і натішитися їхньою присутністю у моєму житті. Бо ж, щойно їх не стане, я справді подорослішаю, але залишуся самотня на цій землі…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x