Про ярлики, участь у війні й суспільну діяльність: як живуть транслюди в Україні і за кордоном?

Про ярлики, участь у війні й суспільну діяльність: як живуть транслюди в Україні і за кордоном?

Всі різні, але всі рівні. Ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава. Розвіюємо міфи і стереотипи у суспільстві про різних людей. Такою є мета інформаційно-освітньої кампанії з захисту прав дискримінованих соціальних груп. Цей проєкт у Черкасах втілили через тематичні подкасти: у першому випуску йшлося про те, чому загалом важливо обговорювати теми «табу». Друга серія подкасту присвячена людям з інвалідністю, третя — про трансгендерних людей. «Нова Доба» пропонує текстовий варіант обговорення цієї важливої теми.

Серію просвітницьких подкастів «Обговорюємо теми табу» розроблено у межах інформаційно-освітньої кампанії захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси. Така кампанія діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці із «ZMINA – Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Щотижня в одному з подкастів ми розповідаємо про сучасне життя одної із соціальних груп населення. Сьогодні поговоримо про транслюдей або трансгендерних людей. Які стереотипи поширені нині в соціумі щодо цих людей? Як є насправді? Представниця цієї спільноти та експертка з цих питань Анастасія-Єва Домані, керівниця громадської організації «Когорта», дасть відповіді на ці запитання. Окрім того, вона розкаже, як ці соціальні групи почуваються нині в умовах широкомасштабної війни і які суспільно-корисні справи роблять.

За словами Анастасії-Єви Домані, транслюдям часто ставлять медичні та соціальні ярлики. Наприклад, порівнюють із представниками інших соціальних груп. Хоча насправді це не так.

— Побутує стереотип про те, що транслюди можуть бути задіяні тільки, наприклад, в секс-роботі, в секс-бізнесі. Мовляв, ось, вони ні на що не здатні і, щоб себе реалізувати, йдуть тільки в сексуальну роботу. А це, звичайно ж, не так. І ті, хто йдуть, — то вже просто часто від відчаю, коли вже немає чим платити за квартиру, за проживання, за харчування, за гормональну терапію. До речі, гормональна терапія – пожиттєва і щоденна, тому кошти потрібно постійно закладати в свій бюджет. І часто навіть коли люди йдуть у секс-бізнес, то саме для того, щоб себе прогодувати.

Ще один стереотип — про те, що трансгендерні люди, які починають приймати якісь препарати, ті ж гормони, довго не живуть, бо начебто у них щось трапляється, якісь хронічні захворювання. Це взагалі якась дивина, і лікарів це спростували. Хоча, саме від лікарів це частіше і звучало або від представників церкви.

Насправді ситуація така ж, як і загалом у всіх інших людей в країні — і з онкологією, і з хронічними захворюваннями. Звичайно, просто треба робити моніторинг свого здоров’я, як мають це робити не лише трансгендерні, а й усі люди. Тобто все залежить від твоєї волі й бажання перевірятися, ходити здавати аналізи, періодичо відвідувати сімейного лікаря. Ми намагаємось, до речі, впроваджувати такий тренд на турботу про своє здоров’я, бо гормональна терапія, часті стреси, інші важкі психологічні важкі стани через ставлення до транслюдей дуже виснажують. Ну а взагалі середня тривалість життя транслюдей така сама, як загалом по країні, серед жінок і серед чоловіків не змінюється. Багато чого залежить, звісно, від того чи є у тебе фінансові можливості лікуватись, робити якісь втручання, зокрема планові, за потреби.

Ще один міф: те, що транслюди — це drag queen. Тобто люди, які виступають в нічних клубах, трансжінки в таких яскравих костюмах, які вони самі собі шиють, якісь персонажі, тобто ціла культура. Хоча насправді це зовсім окрема тема. Здебільшого drag queen – це навпаки чоловіки, які мають секс з чоловіками, є і бісексуальні люди. Словом, це не трансгендерні люди, хоча серед них спрвді є транслюди. Але не те, щоб їх було дуже багато. Цей міф часто поширюють наші опоненти — деякі журналісти, представники церкви, — коли на прайді побачать першу машину, цю платформу з drag queen, як там співають під музику голосну… Це перша машина така парадна, але за нею йдуть представники, серед них, зокрема, і трансспільнота. Але вони зовсім по-іншому, по-різному виглядають. Та й працюють у різних сферах, серед них є багато різних ідентичностей.

За словами Анастасії-Єви Домані, і до повномасштабної війни, і нині транслюди намагалися і намагаються вести повноцінну активну соціальну діяльність. Водночас нині громадська організація «Когорта» намагається спростовувати ці соціально вкорінені норми поведінки. Для цього ведуть активну діяльність з різними категоріями людей, зокрема медиками, юристами та журналістами.

— І ще побутує стереотип, що транслюди не виконують якусь соціально важливу роботу, наприклад, боронити Україну в Збройних силах. Нас, звичайно, не так багато відносно всього населення України, алеми довели, що  транслюди також є в Збройних силах. Вони не мають доводити це спеціально, але дійсно за покликом душі, добровільно пішли захищати свою державу. Серед них є ті люди, які також сплачують податки. Тобто вони не безробітні маргінальні групи, які приймають психоактивні речовини, наркотики в секс-бізнесі. Оце все-все-все сюди накладається. Це зовсім не так.

Це основні такі стереотипи. Звичайно, дуже важливо пам’ятати, щоб не треба людей питати про паспортні імена, важливо запитувати, як звертатись до них коректно.  Це про займенник, наприклад, етику спілкування. Варто запитати, як до вас можна звертатись, за яким іменем, і намагатись дотримуватись цього.

Не питати, коли це необов’язково, про справжнє паспортне ім’я при народженні, не розпитувати, що каже мама або тато про твій перехід. Це може травмувати людину і, в принципі, може також віддалити від тієї особи, з якою вона спілкується. Тому що є певні тригери в житті. І ми намагаємося цього поступово позбуватися в житті, зокрема через навчання тих же лікарів, завдяки роботі зі студентами. От зараз ми будемо працювати з студентами-медиками, щоб вже не в дорослому віці лікарі змінювалися, ми систематично працюватимемо, коли вони ще навчаються у вишах.

Я ще помічаю, що транслюдей часто зчитують як щось екзотичне, коли запрошують на якісь заходи бути спікером, тренером, книгою в живій бібліотеці, щось таке подібне. Ще 5-7 років тому дивилися на нас як на тваринку екзотичну, з якоїсь країни привезену. А насправді, це такі ж люди, вони можуть бути в оточенні кожної людини, і кожен може бути знайомий з нею, працювати на одному місці і не знати, що ця людина трансгендерна, що в неї, наприклад, був у житті такий досвід, як зміна документів і корекція статевої належності. Бо транслюди не говорять про це на кожному кроці. Навпаки, вони сховають свій трансстатус, трансдосвід для того, щоб просто не було якогось неприйняття чи обмеження в правах, бо ще не готові про це говорити, відчувають небезпеку. І коли ти дізнаєшся, що це транслюдина, то ставлення не має змінюватися. Яка різниця? Ти дізнався, але ти ж не перестанеш з нею спілкуватись після цього. Що буде цим фактором, що змінить? Лише транстатус? Це трошки смішно і несерйозно, я так думаю. Бо ви ж знаєте, що трансгендерність, як і гомосексуальність, не передаються через рукописи, стискання якісь, або повітряно-крапельним шляхом.

Як зазначає Анастасія-Єва Домані, широкомасштабна російсько-українська війна по-різному вплинула на трансгендерних людей. Частина їх активізувалася, навіть пішла у військо, а частина виїхала за кордон. Тому нині в регіонах складніше об’єднати транслюдей.

— Після початку війни майже все так і лишилось. Єдине, що зараз, можливо, трошки більше стало інформації про те, що у війську взагалі є ЛГБТ-військові. Літера Т — саме про транслюдей. Є навіть така громадська організація — “ЛГБТ-військові України”. І з перших днів війни транслюди також захищають Україну на передовій, серед них і трансжінки. І навіть з мого кола знайомих саме з першого дня воюють транслюди. Бо вони, в першу чергу, громадяни України, і війна пробудила цю активність. Люди зрозуміли, що вони не можуть просто так сидіти, нічого не робити, і тому пішли до Збройних сил. До речі, інша частина волонтерить. Попри те, що самим дуже важко, бо великих фінансових можливостей немає, — все одно допомагають, зокрема і з міжнародними організаціями. Возять через державний кордон або приймають тут необхідні речі для фронту. І тут вже возять на своєму транспорті. Тобто ми не відокремлюємо себе повністю від інших громадян України.

при цьому війна спричинила й інші проблеми, одна з них — виїзд транслюдей з України. Причому не лише з прифронтових або тих місцевостей, де були бої, не лише з Харківської, Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської областей. А ще, наприклад, з Києва дуже багато людей поїхало за кордон. Це і ті, хто могли виїхати. І частина тих, хто нелегально перетнув українсько-молдовський кордон — рятувалися і розуміли, що їм втрачати вже нема чого в Україні. Люди не мали тут ні нерухомості, ні родин своїх, ні роботи. Дехто виїжджав за кордон, сподіваючись на соціальну допомогу. На те, що щось зміниться найкраще в їхньому житті. Не знаю, чого було більше. Можливо, навіть більше людей бажали почати друге життя. І, можливо, уряди тих країн, де вони зараз живуть, сподівалися, що вони подбають про їхні соціально-економічні можливості в тих країнах. Це моя думка.

Ну і на сам кінець дізнаємося про сучасне життя транслюдей за кордоном. Де переважно живуть українці та українки цієї соціальній групи, як там влаштовують своє життя та з якими труднощами зіштовхуються — Анастасія-Єва Домані поділилася.

— Ми підтримуємо певні зв’язки, але в 2022 році вирішили, що треба зараз більше допомагати саме тим транслюдям, які залишились тут і не хочуть виїжджати з різних причин. Бо ми працюємо як громадська організація на території України. І це наш обов’язок саме тут допомагати людям. Бо допомагати всім, хто виїхав, ми не можемо. Хоча запити такі, звичайно, вже є другий рік поспіль. І як ми можемо допомагати звідси? Це нам може потрібна допомога, бо ми тут під ракетами і бомбами. Кожен день може бути останній. Тобто ми скоріше звідти очікуємо якусь допомогу від правозахисних, благодійних організацій, з тієї ж гормональної терапії, наприклад, для людей. Якщо є проблеми в аптечній мережі, придбати їх. На якусь благодійну гуманітарну допомогу є розрахунок.

Люди роз’їхалися по всьому світу. Перші півроку я дуже багатьом допомагала виїхати до Канади, Британії, США, країн південно-східної Азії, Аргентини і так далі. До нашої ГО надходили запити з пропозиціями взяти людей до себе в родини. Зараз найбільше транслюдей з України живуть у Німеччині, Польщі і Чехії. Дещо менше — в Іспанії, Франції, Португалії і Велика Британія. Чим далі від України — тим менше, або якщо є візовий режим, теж не так багато. Деякі повернулися, навіть ГО майже в повному складі приїхала назад в Україну. Дехто виїхав нелегально, тому вони переживають, що отримають якийсь штраф. Там неможливо просто прийти й отримати зміну статі, трансгендерний перехід. Якщо ти громадянин України, то тобі треба повернутися додому, пройти свої внутрішні процедури зі зміни статі відповідно до клінічного протоколу. Отримати паспорт громадянина України, новий закордонний паспорт і тоді знову повернутися. Але вони не готові так робити, бо це займає багато часу. Але відчувається, що багато хто хоче повернутися, просто якісь моменти їх гальмують — незаконний виїзд, страх за те, що війна не закінчиться тощо. Наприкінці 2023 — на початку цього року багато таких запитів, особливо з Німеччини. Тих, хто там влаштувалися, дуже мало. Більшість живуть у притулках для біженців, причому з різних країн. І там дуже важкі умови, скаржаться на насильство, непорозуміння, крадіжки і так далі. І вони хочуть якогось цивілізованого життя. Ті, хто з вищою освітою, особливо медичною, хто знає мови — ці виїхали і влаштувалися з допомогою місцевих організацій. Допомогли їм покращити мову на курсах і надали роботу, часто у тій же сфері, у якій вони працювали в Україні. Хтось переїжджав навіть з родиною, але таких мало, бо все ж родина і транслюди — так нечасто складається.

Чи є упередженість до українських транслюдей за кордоном? Усе залежить від країни, населення і самих транслюдей.

— У Польщі, скажімо, велика упередженість загалом до ЛГБТ-людей і транслюдей зокрема. Особливо якщо ти біженець з України. У Німеччині дещо краща ситуація.Звісно, важливо ще те, як ти ставишся до законів тієї країни, куди приїжджаєш, наскільки ти соціально активна, чи хочеш влаштуватися на роботу, яку тобі пропонує місцевий центр зайнятості, на ті ж мовні курси. Якщо вони бачать, що ти готовий себе імплементувати в життя країни, то вони йдуть назустріч і допомагають усім.

А упередженість загалом однакова в усіх європейських країнах. У тій же Угорщині ти, швидше за все нічого не отримаєш від держави як транслюдина, хіба від благодійних ЛГБТ-організацій. У Словаччині те ж саме. Тобто, які  інші біженці, транслюди мають прожити кілька років у цій країні, отримати посвідку на проживання і після цього, якщо ти сплачуєш якісь соціальні внески, є шанс отримати безкоштовну гормональнутерапію і зробити якісь хірургічні втручання. Я знаю, що таке є, наприклад в Іспанії й Португалії. А в принципі їм не легше. Вони можуть пояснювати в багатьох інстанціях, що вони транслюди. Іноді їх приймають, зрідка буває трансфобія і неприйняття. І це залежить не від країни, а від конкретної людини, яка може бути якихос консервативих цінностей, до всього зневажати через те, що біженець. Такий людський фактор.

Якщо транслюди в Україні мали проблему з комунікацією і соціалізацією, то за кордоном це нікуди не подінеться, бо до всього додаються ще культурний, мовний і релігійний бар’єри.

Більше новин — у нашому телеграм-каналі.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x