Ставлення до людей, які живуть із наркозалежністю: що змінилося?
Всі різні, але всі рівні. Ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава. Розвіюємо міфи і стереотипи у суспільстві про різних людей. Такою є мета інформаційно-освітньої кампанії з захисту прав дискримінованих соціальних груп. Цей проєкт у Черкасах втілили через тематичні подкасти: у першому випуску йшлося про те, чому загалом важливо обговорювати теми «табу». Друга серія подкасту присвячена людям з інвалідністю, третя — про трансгендерних людей. Обговорювали також проблеми людей, які живуть із ВІЛ. Цього разу у подкасті йдеться про тих, хто живе з наркозалежністю. «Нова Доба» пропонує текстовий варіант обговорення цієї важливої теми.
Серію просвітницьких подкастів «Обговорюємо теми табу» розроблено у межах інформаційно-освітньої кампанії захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси. Така кампанія діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці із «ZMINA – Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
Щотижня в одному з подкастів ми розповідаємо про сучасне життя одної із соціальних груп населення. Сьогодні поговоримо про людей, що живуть із наркозалежністю. Які стереотипи поширені нині в соціумі щодо таких людей? Як є насправді? Як ця соціальна група почувається нині в умовах широкомасштабної війни? І як долає різноманітні виклики? Про це та інше почуєте в цій серії подкасту «Обговорюємо теми табу». Експерткою, яка нам допоможе у цьому, буде керівниця громадської організації «Клуб Еней» Вєлта Пархоменко.
Організація, яку вона представляє, надає різноманітну підтримку наркозалежним. «Клуб Еней» підтримує переважно жінок, що лікуються від наркотичної залежності, та тих, хто постраждав від різних видів насильства. За словами Вєлти, з початком широкомасштабного вторгнення проводити масові заходи для підтримки людей, що лікуються від наркозалежності, стало складніше. Водночас вдалося перейти на нові шляхи комунікації з громадськістю та органами державної влади.
— Організація, якою я сьогодні представляю, – це громадська організація «Клуб Еней». Ми більше працюємо з жінками, тому цього року ми провели таку онлайн-кампанію, спрямовану на привернення уваги до порушення прав саме жінок, які вживають наркотики. Тобто, що ми зробили? Ми зібрали багато історій, адже щодня до нас звертаються жінки з порушенням прав, і ми їм намагаємося допомогти.
І ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава для того, щоб щось змінити. Тому ми зібрали ці історії, публікуємо їх у фейсбуці, і наголошуємо, що необхідно прийняти рекомендації ООН і змінити законні практики в країні, щоб прав людей і особливо жінок, які вживають наркотики, дотримувалися.
На жаль, ми всі зараз живемо під час війни, і після 24 лютого досить складно проводити якісь масштабні заходи. До того ми проводили яскраві акції в центрах міст і різні пресконференції за участі ЗМІ, щоб привернути увагу. Дуже крутий був досвід. Але, на жаль, зараз ми не можемо проводити такі акції, тому цього року багато чого відбувається онлайн. Наприклад, Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю проводить онлайн-флешмоб з історіями людей, які вживають наркотики і зіткнулися з порушенням прав.
Стереотипи щодо людей, які лікуються від наркозалежності, формувалися роками. Ще до повномасштабного вторгнення відчувалося упереджене ставлення до них у суспільстві, розповідає Вєлта Пархоменко. Також виникали ситуації, коли в Україні обмежували людей з наркозалежністю в отриманні тимчасового житла. Після вторгнення Росії в Україну виникла ситуація, коли такі люди пішли на фронт і тут зіштовхнулися зі ще одним викликом, яким саме, розповідає Вєлта Пархоменко.
— Люди, які вживають наркотики, соціально незахищені. І вони часто можуть не мати документів, наприклад, або мати проблеми з роботою. І після повномасштабного вторгнення багато людей залишилися без роботи і взагалі без засобів для існування. Тому ми надавали гуманітарну допомогу, допомагали відновлювати документи, але це складніше було, ніж раніше. Окрім цього, багато людей з цієї спільноти пішли захищати нашу країну. А ті з них, хто є пацієнтами і пацієнтками програми замісної підтримувальної терапії (це державна програма лікування для людей, які вживають опіоїди, метадони і попрінарфіни) і потребують ліків, для того, щоб їх взяли в Сили оборони, не всі сказали про те, що вони є такими пацієнтами. І потім зіткнулися з проблемою, як отримувати ці ліки, тому що питання ніяк не врегульоване на законодавчому рівні.
Окрім цього, багато людей з окупованих територій або з таких територій, де тривають постійні обстріли, евакуювалися. І зазвичай для таких людей є додаткові послуги, наприклад, притулки, шелтери, де люди можуть жити. Але в нас було декілька випадків, коли людям відмовляли надавати такі місця для проживання й сильно ображали, коли дізнавалися про те, що це людина з наркозалежністю, стоїть на програмі ЗПТ або вживає наркотики. І з такою проблемою до нас теж звертаються.
На тимчасово окупованій території України ситуація ще складніша. Тут людям з наркозалежністю довелося пристосовуватися до нових обставин. Рівень дотримання прав цих людей тут значно нижчий, продовжує Вєлта Пархоменко.
— На окупованих територіях програми ЗПТ прямо були під ризиком закриття. І навіть у Києві, наприклад, після 24 лютого були великі проблеми з логістикою, тобто не було як доставляти препарат. Багато медиків виїхали, не працював транспорт. І люди також залишалися без ліків. Знадобився час для того, щоб усе відновити. Зараз державні програми працюють, люди отримують лікування. І навіть, наскільки я знаю, потроху врегульовуються питання, якщо людина стоїть на ЗПТ і служить. Тобто вона теж може отримувати лікування.
У ситуаціях із прихистками завдяки тим організаціям, які займаються захистом прав наркозалежних людей, були задіяні адвокати та юристи. І ці ситуації також було вирішені.
Набагато складніше в умовах окупації не тільки із ЗПТ, але і з антиретровірусною терапією (АРТ)— лікуванням для людей, які мають позитивний ВІЛ-статус. Мали такий випадок, коли людина прийшла отримувати АРТ-терапію, і їй сказали, що можуть їй видати тільки тоді, як вона отримає російське громадянство. А йдеться про ліки, які необхідні людині, щоб жити. Це не просто ліки від застуди: людина з ВІЛ-позитивним статусом повинна все життя приймати цю терапію, інакше їй буде дуже погано.
Але ця людина, людина з наркозалежністю, відмовилася отримувати російський паспорт, і, на щастя, таки знайшли можливість передати їй життєвонеобхідні ліки з неокупованої території, тобто вона продовжувала лікування. Але, якщо казати про дотримання прав людини, про захист прав у сусідній країні — там усе дуже погано. Тому, звісно, ні про які програми замісної підтримувальної терапії, взагалі про якісні програми лікування з дотриманням прав, особливо для наркозалежних людей, там ніхто не говорить.
І, звісно, коли вони приходять на наші території і окуповують їх, то приносять свій “русскій мір”, свої порядки, і там дуже складно все стає з правами людей.
Частина українців, що живуть з наркозалежністю, виїхали під час повномасштабної війни за кордон. Яким є ставлення до них та як вони там живуть, Вєлта Пархоменко далі розповідає.
— Я тримаю контакти з тими людьми, які вживають наркотики, які виїхали, і маю різні-різні відгуки. Дехто каже, що у захваті від тієї медицини і того ставлення, з яким вони там стикаються. Особливо ті, хто на програмі замісної підтримувальної терапії: кажуть, що ставлення там набагато краще, що ставляться саме як до хворих людей, без осуду, без стигми, без дискримінації. Їм все дуже подобається. Деякі кажуть, що багато що залежить від людського фактору: ті лікарі, з якими вони стикалися тут — на сайтах програми ЗПТ і в лікарні, були набагато кращими професіоналами, і тому вони б хотіли як можна скоріше повернутися.
Але багато з них виїхали ж не тому, що вони все життя мріяли поїхати за кордон, і тут мрія здійснилася, а від безвиході, і вони дуже хочуть повернутися і дуже чекають на перемогу нашої країни.
Повномасштабне вторгнення особливо не змінило ставлення соціуму до людей з наркозалежністю. Тож стереотипи лишилися ті ж самі, які саме — розповідає Вєлта Пархоменко.
— Якщо казати саме про наркотики, то я не можу сказати, що їх стало менше або більше. Мені здається, що наркотики – це взагалі така сфера, яка не дуже змінюється, незалежно від зовнішніх обставин. Тобто люди, які вживають наркотики, вони були, є і будуть, так само і наркотичні речовини. Вони просто змінюють свою назву, можливо, склад, змінюються механізми їх отримання, доставки (наприклад, зараз багато чого онлайн відбувається), але їх не стає менше. Сказати, що поліція більше уваги звертає на людей, які вживають наркотики, і це змінилося після повномасштабного вторгнення — теж скоріше ні.
Найбільш поширені стереотипи — про те, що людина, яка вживає наркотики, обов’язково хвора на ВІЛ-інфекцію або скоює злочини. Частіше за все це не так, але якщо це і так, то треба замислитись, чому. Тобто, я не знаю жодну наркозалежну людину, яка грабувала, наприклад, через любов до грабежів. Ні. Люди намагаються знайти кошти для того, щоб купити наркотики, які для них є ліками, тому що без них їм буде погано. І при цьому їх не беруть на роботу, їх ніяк не підтримують. І, можливо, це просто один вихід, який вони бачать на той момент. І от якраз мені здається, що якщо ми змінимо підхід держави до цієї проблеми, замість покарання буде підтримка і лікування, то і злочинів, пов’язаних з наркотиками, стане набагато менше. Про це свідчить статистика тих країн, які пішли тим шляхом, — наприклад, Португалії. Там реально злочинів менше.
Водночас, за словами Вєлти Пархоменко, деякі стереотипи через війну загострилися. І вирішити низку соціальних питань тепер стало важче. Нині ці стереотипи доводиться розвіювати.
— Складно сказати, чи загострилися стереотипи. Мені здається, напевно, все ж таки залишилися на тому ж рівні. Але, можливо, ставлення трохи погіршилося. Чому? Тому що раніше проблеми наркозалежних людей були менш помітні. Бо в них були свої проблеми, про які вони, зазвичай, нікому не говорили. А зараз багато з них евакуювалися, пробують оформити субсидії, влаштувати своїх дітей до садочків, у школи, пробують працевлаштуватися. Тобто такі люди стали більш помітні, і через це поле прояву цих стереотипів з боку суспільства стало більшим. Мовляв, тут і на інших, грубо кажучи, нормальних людей не вистачає допомоги, а тут ще ви…
Але при цьому є й інший бік. Як я вже говорила, багато людей з нашої спільноти пішли служити. І, звісно, коли ми показуємо, що ці люди, яких ви засуджуєте, захищають вас прямо зараз, це теж міняє ставлення в позитивний бік і зменшує стереотипи. Якраз того року під час кампанії “Support. Don`t Punish” показували людей з наркозалежністю, які є активними волонтерами, які служать в ТРО й ЗСУ. І я сподіваюся, що це трошки змінило ситуацію.
На думку в Вєлти Пархоменко, один із кращих способів розвіювати стереотипи – розповідати на основі конкретних прикладів, як люди, що мали раніше наркозалежність, кардинально змінили своє життя та нині є повноцінними членами суспільства.
— Мені дуже подобається говорити про власний досвід вживання наркотиків, тому що це якраз руйнує ці стереотипи: люди дивляться на мене шоковані: тобто як ти, така хороша дівчинка, вживала? Напевно, так балувалася. Я кажу: я вживала ін’єкційно, “кололася” багато років. У відповідь: “Та не може бути, ти, напевно, нас обманюєш”. І це дуже цікаво, тому що людей, які вживають наркотики, багато, і це можуть бути ваші сусіди, це можуть бути викладачі в школі у ваших дітей. І ви можете навіть не здогадуватися про те, що ці люди вживають, бо це ніяк не заважає їм бути корисними для суспільства.
Порушення прав людей із наркозалежністю буває і з боку правоохоронних органів, проте таких випадків стає менше. Адже для поліції також проводять тренінги, щоб пояснити, чим замісна підтримувальна терапія відрізняється від незаконного обігу та вживання наркотиків, розповідає Вєлта Пархоменко.
— Ми багато працюємо з поліцією, проводимо навчання. Не тільки ми, а взагалі по всій Україні. І це впливає на те, що у деяких поліцейських міняється ставлення.
В організації «Клуб Еней» працюють соціальні працівники, які мають досвід вживання наркотиків. Вони працюють у місцях, де перебувають люди, які вживають зараз наркотики, і допомагають їм турбуватися про своє здоров’я, роздають чисті шприці, презервативи, нові тестування, надають психологічні консультації. Якось у Києві нашого соціального працівника затримала й побила поліція. Ми потім його витягували за допомогою адвокатів і юристів.
Це, напевно, залежить не зовсім від системи, а скоріш від людських якостей тих, хто працює в цій сфері.
Ситуація може ускладнюватися ще й тим, що люди з наркозалежністю, окрім цієї проблеми, мають ще й побічні. І через це, особливо в державних установах, до цього представники влади ставляться ще більш упереджено, ніж зазвичай, пояснює Вєлта Пархоменко.
— Це дуже складна ситуація. Якщо ми кажемо про трансгендерних людей, наприклад, то, звісно, їхні права дуже сильно порушуються. У нашу організацію зверталися жінки, які вживають наркотики, і які були на окупованих територіях у ситуаціях зґвалтування російськими окупантами. І, якщо казати просто про жінку без досвіду вживання, які теж страждали від зґвалтування, то вони могли потім звернутися за допомогою просто в поліцію, до адвокатів. Якщо ж казати про жінок, які вживають наркотики, то для них звертатися за допомогою в ситуації зґвалтування набагато складніше, адже працівники, до яких вони звертаються в державних структурах, їх можуть засуджувати. Нам дівчата казали, що їм говорили, мовляв, яке зґвалтування, напевно, тобі пообіцяли якісь наркотики, і ти сама захотіла…
Вєлта Пархоменко підсумовує, попри труднощі та поширені стереотипи, вдається все більшій кількості людей пояснити правду про людей, що лікуються від наркозалежності. І навіть у Міжнародний день боротьби з обігом та зловживанням наркотиками громадська організація намагається пояснити все більшій кількості людей, як гуманно ставитися до наркозалежних та як їм допомогти, каже керівниця громадської організації “Клуб Еней”.
— 26 червня – це Міжнародний день боротьби зі зловживанням наркотиками та їх незаконним обігом. Історично ця дата використовувалася різними державами для того, щоб показати свої досягнення, як багато вони спіймали людей, які вживають наркотики, як багато відкрили кримінальних проваджень. Але по факту, якщо ми кажемо про День боротьби зі зловживанням наркотиками, у багатьох державах це День боротьби з людьми, які вживають наркотики. Спільноти людей, які вживають наркотики, об’єдналися і 26 червня стали організовувати таку адвокаційну щорічну кампанію Support. Don’t Punish – підтримка, а не покарання. Для того, щоб зробити наркополітику більш гуманною в різних країнах. На цьому будемо завершувати.
