Про те, як вдається поєднувати материнство, волонтерство та роботу, чому вирішили з доньками повернутися з-за кордону, про донесення суспільству словом важливості ролі жінки та гендерної рівності та ще про багато іншого читайте в інтерв’ю з Юлією Фомічовою, журналісткою, волонтеркою, громадською діячкою.
– Чи пам’ятаєте ви 24 лютого 2022 року? Як дізналися про початок повномасштабної війни?
– У ніч проти 24 лютого я все пропустила, бо працювала вночі. Тиша, спокій, діти сплять… Ідеальний час для роботи (сміється, – ред). 24 лютого я мала укласти два хороші договори як керівниця комунікаційної агенції. Крім того, працювала над поточними проєктами. Я лягла спати десь о пів на п’яту, якраз тоді, коли всі почали чути перші вибухи. Але я не читала новини, не заходила в соціальні мережі. Уранці прокинулася від будильника, і побачила повідомлення у батьківському чаті від учительки, яка написала про дистанційне навчання. Тоді подумала про те, що школу знову «замінували», адже тієї зими часто таке траплялося й дітей переводили на дистанційне. Потім мені потелефонував колега-журналіст, який запитав точну адресу центру крові, із яким раніше співпрацювала. Це була десь 7 ранку і я навіть розізлилася, мовляв, навіщо так рано. На що він відповів: «Бо війна почалася! Ти не знаєш?». Ну для мене війна почалася ще в 2014 році. Тут я почала читати новини і побачила, що почалося повномасштабне вторгнення. Потім мені подзвонив брат, який запитав чи ми живі, і розповів, що у Смілі був приліт. Тоді зрозуміла, що все серйозно. Важко було сприйняти все це. Я стояла біля вікна, а вікна квартири виходили прямо на центральний вхід великого супермаркету, й дивилася, як люди вивозили багато продуктів. Я п’ю каву, на все це спостерігаю. Думала про роботу, як не дивно – не знала, чи потрібно скасовувати ділові зустрічі, що буде з угодами. Не будила дітей зранку, бо не знала, що їм сказати. У той час уже зібрала тривожну валізу. І чекала, що буде далі, оцінювала ситуацію. У мене взагалі така реакція на стрес, я завмираю, оцінюю ситуацію, а потім ухвалюю рішення. Найбільше переживала через роботу, адже 24 лютого – це фактично кінець місяця, у мене працювали люди, яким треба було заплатити за роботу. Відразу не розуміла, що і як робити.
– Як пояснили дітям, що відбувається?
– Те, що в нас у країні війна, вони знають змалку. Старша ще поїздила по прифронтових зонах до тата, який воював з 2014 року. Тож тут треба було пояснити, наскільки все близько й небезпечно. Я з ними говорила як із дорослими, не вдавалося стримувати емоції, можливо, це була моя помилка. Якби відмотати час назад, я б пояснила це м’якше, без зайвих емоцій та паніки. Тож діти взяти на себе теж певну ношу відповідальності. Коли пролунала перша сирена, я не знала, що робити. Старша донька, на той час першокласниця, спокійно одяглася сама, одягла меншу сестру, взяла тривожний рюкзак. І сказала мені, що треба йти в укриття. Їх навчили всім цим алгоритмам у школі. Я думаю, що не сильно впоралася в перші дні великої війни, була розгублена, дещо панікувала.
– Із огляду на той досвід, які б ви поради дали батькам, як говорити з дітьми про війну?
– Знаєте, в кожній сім’ї різні принципи виховання, різні світогляди. От нещодавно були мої діти на ігровому майданчику і я почула їхню розмову з однолітками. Ті запитали, чи завжди мої діти говорять українською. Дівчата відповідають, що так. На що інші діти запитали: а коли росія переможе, тобі ж все одно доведеться вчити їхню мову, що ти тоді будеш робити. Моя дитина не знала, що відповісти, бо в нашій сім’ї ми не припускаємо думки, що переможе росія. Ми працюємо на Перемогу, мої діти беруть участь у різних волонтерських проєктах. Але я знаю сім’ї, які осторонь цього, тому їм не можу давати поради. Якщо ж суто психологічно, то звісно, мама й тато мають бути опорою для дитини, вони повинні давати дитині відчуття, що ситуацію контролюють. Для себе ж я лишаю право на помилку й визнаю її перед дітьми, пояснюючи, чому мама так чи інакше вчинила. Ще б хотіла порадити не перекладати відповідальність на дітей, адже це важка ноша. Скажімо, питати в дитини, чи хоче вона виїжджати з окупованої території або закордон. Для дитини це надто складно ухвалювати такі рішення й нести відповідальність. Так, можливо запитати в дитини, що вона хоче, але вирішувати треба самим – враховуючи думку дитини, але при цьому не транслювати те, що робите так, як вона хоче чи не хоче. Своїм дітям я намагаюся давати щасливе дитинство наскільки це можливо, та, крім усього, ми дотримуємося різних безпекових правил, які продиктовані війною.
– Ви тричі були закордоном за період повномасштабної війни. Чому все-таки вирішили повернутися в Україну, віддати дітей сюди в школу та садок?
– Це власне й було ключовим. Я хочу, щоб мої діти отримували українську освіту, говорили, вчилися, читали рідною мовою. На жаль, за кордоном діти, здебільшого, зобов’язані ходити в місцеву школу, вивчати їхню мову. Знаю, що багато хто паралельно навчається дистанційно в українській школі. Але розумію, що дітям це надто складно. Поки я зможу їх ростити в Україні, у відносній безпеці, робитиму це тут. На початку ми виїхали в Італію до моєї подруги, пробули там 4 місяці. Але коли відкрився садок, почала працювати спортивна, художня школи, почалася підготовка до навчального року, ми відразу повернулися. Вдруге ми виїжджали в Румунію за програмою підтримки журналістів Французького агентства розвитку ЗМІ. Це була перша зима з вимкненнями світла. Ми там пробули протягом трьох місяців, поки в старшої доньки тривало дистанційне навчання. Як тільки вчителька повідомила, що повертаються до очного навчання, за два дні ми вже були в Україні.
– Крім того, що ви працюєте, виховуєте доньок, ви ще й волонтерите, де берете сили і як вдається поєднувати?
– Зізнаюсь, це не просто. Я часто стою перед вибором, що зараз зробити: допомогти військовим, повести дітей на прогулянку чи попрацювати. Завжди оцінюю за тим, що я можу зробити, щоб перемога настала швидше. І завжди намагаюсь поєднувати: наприклад, працюю дистанційно, тож максимум часу проводжу з дітьми, можу працювати з телефона, поки діти гуляють на майданчику чи займаються на гуртках, до волонтерства залучаю дітей, тобто дуже багато справ роблю одночасно, хоча така багатозадачність дуже виснажує. Десь не встигаю волонтерити на повну. Часто картаю себе за це, але намагаюся довго не впадати у відчай, а працювати далі: не встигла поволонтерити – то більше задоначу, бо добре заробила. Пам’ятаю, як перші дні повномасштабної, коли виїхали з країни, мене мучила совість, що мало роблю для України. А потім сказала собі: «Зараз твоя місія зберегти життя трьох українок, дві з них – це майбутнє України».
– Ви пишете про вагому роль жінок, про гендерну рівність і сексизм. Чому вам так болить ця тема?
− Раніше мені були цікаві антидискримінаційні та гендерні теми. Але коли в мене народилися дві доньки, я почала більше помічати цю несправедливість, на кшталт «ти ж дівчинка». Коли є певні обмеження, бо ти жінка з дітьми й ти не можеш працювати на повну, заробляти на рівні з чоловіками, бо твоя справа народжувати й виховувати дітей, бути розлученою з дітьми – взагалі клеймо, яке зачиняє перед тобою багато дверей… Якось мені запропонували писати колонку для сайтів «Повага» − кампанія проти сексизму, «Жінки – це 50 % успіху України». Потім почали мене залучати до різних гендерних проєктів. В Румунії, в хабі, я реалізовувала проєкт на тему викликів, із якими зіштовхнулися українки під час війни. Я тоді бачила, скільки на плечі жінок звалилося в той момент, як вони все вирішують, справляються, але все одно зіштовхуються з сексизмом та дискримінацією. Для мене ці проєкти досить важливі, я беруся часто й за них і на волонтерських засадах. У мене є в запасі певна кількість років, коли мої доньки стануть дорослими. І якщо я можу зробити свій внесок для того, щоб їхнє життя як жінок у цьому суспільстві було легшим, то я просто мушу це зробити. Нещодавно заснувала громадську організацію «Відкриті». І основним із напрямків діяльності є протидія гендерній дискримінації. Ми долучаємося з однодумицями до проєктів, які підсилюють спроможність жінок у цьому суспільстві. Це благодійні й соціальні проєкти, що допомагають переселенкам, дружинам військових, жінкам, які пережили втрати, жінкам із дітьми, жінкам, які пережили гендерне насильство і подібним.
– Поділіться мріями: близькими і далекими, масштабними та маленькими?
– Якщо масштабними, то хотілося б, щоб щороку в Україні зростала гендерна рівність, процвітала Україна, з її мовою, яку безмежно люблю, культурою. Звісно, хочеться нашій країні Перемоги. Дуже хочу, щоб мої діти застали мирного дитинства, бо поки що вони цього не бачили. Хочеться будувати успішне майбутнє в рідній державі. Є особисті плани, мрії, дуже хочу, щоб вистачало часу втілювати всі проєкти, більше писати на важливі теми, щоб словами змінювати цей світ. Є й матеріальні бажання. Хочу власний дім в Україні, куди обов’язково запрошу всіх тих людей, які закордоном нас добре приймали й підтримували всі ці роки. Із ким не знайомилася, обіцяла, що після війни покажу, яке красиве в мене місто, яка красива Україна, бо я це правда люблю.
Спілкувалася Олеся Зінченко
