У часи Голодомору дитяча смертність сягала понад 50 % від загальної кількості померлих
Однією із найстрашніших трагедій першої половини XX ст. став Голодомор 1932−1933 рр., який забрав життя понад 150 000 жителів Черкаської області. За різними даними найбільше смертей від голоду на Черкащині було у Христинівському районі − 24 168, у Черкаському − 20 273, Корсунь-Шевченківському − 13 521, Лисянському − 12 934, Тальнівському − 10 068, Уманському − 10 340. У Черкасах померла 2 281 особа. Найбільш вразливими і найменш захищеними верствами населення від голоду виявилися діти. Дитяча смертність сягала понад 50 % загальної кількості померлих. Діти значно швидше хворіли через тривале недоїдання і фізичне виснаження.
Через голод для багатьох шкіл було характерне неповне відвідування занять, запізнення на уроки або залишення навчального закладу. Так, восени 1932 р. школярі, особливо в селах, знемагали від голоду. Взимку 1933 р. школи відвідували лише учні старших класів. Відвідування зменшилося до 50−75 %. Найчастіше діти ставали жертвами канібалізму.
Звернемося до спогадів жителів Корсунь-Шевченківського району, які були школярами у 1930-ті рр. Уродженка м. Корсунь Варвара Федорівна Педченко (1919 року народження) згадувала: «1933 р. ми пережили завдяки корові, я в школу не ходила. Закінчила 7 класів (4 у «попівській» школі, решту − у вечірній школі)».
Із спогадів Ганни Іванівни Мельник (1923 року народження), уродженки с. Саморідні: «У 1933 р. мені було 10 років. Я була дуже пухла, як колодка. Не думала, що й виживу. Їли жито, яке пристигло. Ноги були пухлі, шкіра полопалася, повідкривалися рани. Сушили кукурудзяні качани, товкли, їли листя. Троє дітей померли у нас від голоду».
Володимир Савович Остроус (1925 року народження) із Корсуня пригадував: «Голодомор пережили ми важко. Пухлі лежали, їсти нічого не було. Як вижили, сам не знаю. На вулиці Чапаєва багато людей вмирало. З акації стручки лущили, їли те насіння. По сусідству була 12-річна дівчинка Яринка. Потім вона зникла − з’їли її. Поруч жила сім’я: мати, батько, дочка і син. Від голоду помер батько та діти. Поховала мати їх у погребі за хатою. Пам’ятаю, і після війни вона ходила до того горбика щодня: «Ой, діточки, мої діточки».
Із спогадів Єлизавети Юхимівни Тараненко, уродженки с. Сухини: «У нашій сім’ї було п’ятеро дітей. У 1933 р. мати віддала нас в ясла, там двоє менших померло».
Марія Григорівна Гребенюк (1926 року народження), уродженка с. Черепин, розповіла: «У нашій родині було 10 дітей. 8 − вижило, 2 найменших померли. По селу такі великі сім’ї не виживали. Пекли млинці з листя липи, сушених картопляних лушпайок. Одна жінка зарізала свого хлопчика, кістки закопала під долом. Пам’ятаю її страшний погляд, коли її вели до сільради».
Про голод Іван Гордійович Грабовий (1925 року народження), уродженець с. Сахнівка, свідчив: «Нас було троє в сім’ї. У 1933 р. у школі давали раз на день їсти сочевицю. Корови наша сім’я не мала, їли листя з липи. У батькового брата померло 12 дітей».
Варвара Демидівна Попівська (1923 року народження), родом з Виграєва, згадувала: «Я ходила до школи, там давали трішки колотушки. Мати пекла млинці з липи. Вони були добрі їсти, але дуже сушили. Від них не пухли. Цвіт акації сушили, потім їли».
Із спогадів Катерини Єфремівни Курінної (1922 року народження), уродженки Виграєва: «У нашій родині було 6 дітей. Один мій братик опух, ходив у садочок, застудився і там помер. Ясла були розташовані в церкві. Гарна була дерев’яна церква. Потім її розваляли».
Ось що розповіла Ганна Макарівна Луценко (1921 року народження), уродженка Сахнівки: «У нашій родині було 5 дітей. Під час голоду помер батько та троє дітей. Пухли, рачки лазили. Корова була, її продали. З 12 років я пособляла матері в ланці».
Із спогадів Марії Григорівни Тарасюк (1922 року народження), із Корсуня: «У 1933 р. було дуже важко. Нас, дітей, водили у колгоспний садок. У нашій сім’ї баба була пухла, бо свою частку віддавала дітям. На вулиці 25 Жовтня багато людей померло від голоду. У колгоспі давали куліш один раз на день».
Оксана Платонівна Пономаренко (1924 року народження), уродженка Деренківця, розповіла: «Я ходила в перший клас. У нас була корова, вона рятувала. Пекли млинці з листя липи, з качанів кукурудзи, черепашки їли.
Якось привіз батько хлібину, гукає, щоб я з печі злазила. А я плачу, кричу, що він мене заріже. Злякалася, бо в батька в руці був ніж, а по селу були випадки людоїдства».
Ольга Іванівна Котляр (1925 року народження) із Корсуня розповідала: «Перед голодом приходили до нас комсомольці, забрали хліб, що мати спекла, квасолю з макітри. Залишилися ми без нічого. Голод пережили. Навесні рили картоплю із землі, їли цвіт акації. Інші люди їли черепашки, їх у Росі було дуже багато. У моєї тітки на вулиці Лісовій двоє дітей померли від голоду».
Про те, як жили під час голоду, згадувала Ганна Онопріївна Бараненко, (1924 року народження) із Сахнівки: «У нашій родині було 8 дітей, двоє померли маленькими, двоє під час голоду, їли качани, бур’ян, калачики, липу. У 1932 р. помер батько. Потім дід, баба, двоє дітей. Мати привезла з Кубані кукурудзяних качанів, дерла їх, потім пекла з них млинці».
Уродженець с. Деренківець Віктор Дорофійович Мисько (1927 року народження) розповів: «Дитинство моє − вошиве, голодне, розстріляне. Страшно було у 1933 р. Мені було 6 років, але я все добре пам’ятаю. Рятувала нас корова, батьки спали біля неї, щоб ніхто не вкрав. Навесні їли кінський щавель. Сушили, товкли, пекли з нього млинці. Мати було напече таких млинців без борошна, поставить на полицю, щоб ми не пооб’їдали. Краями вони були сухенькі, а посередині − в’язкі. Брат старший стягне макітру, краї млинців з’їмо, решту назад вкинемо. Ми жили неподалік від колгоспного майдану. Ми, діти, ходили туди за линдою (суп із чечевиці). Нам наливали потроху. Ганяєшся в мисці за чечевицею – сама вода. Якось прийшли, а жінки, яка варила і розливала, немає. Виявляється, вночі одного з синів вона зарізала, а менший Коля втік, її забрали, а Коля залишавсь у патронаті до самої армії. Навесні ми також шукали ріпу. Був серед нас пухлий хлопець Степан. Його сім’я їла черепашки, від них дуже пухли. Пам’ятаю, стояли ми в кругу, їли ту ріпу, а Стьопа відривав шматочки власної шкіри і кидав у рот. Ввечері того ж дня він помер».
Ось як про ті страшні часи розповідав доктор історичних наук Чернівецького університету Іван Антонович Гриценко (1920 року народження), який родом із Нехворощі: «Щоб полегшити становище, у школах організовували гарячі сніданки. У Яблунівській школі десь дістали великий двовідерний самовар, запропонували дітям принести з дому кухлики. Кожного ранку школа одержувала із колгоспної комори печений хліб та цукор, і після перших двох уроків на перерві учням роздавали по шматку хліба та кухлику чаю. У Дацьківській школі у дворі встановили великий казан, в якому варили для школярів куліш або картопляний суп. … Вася і Данько у Яблунівській школі ще одержували по кухлику чаю з хлібом, а я в Дацьківській − миску кулешу або картопляного супу. Та попри все це нас ніколи не полишало відчуття голоду. Нам постійно хотілося їсти».
Отже, від тривалого недоїдання та голоду діти на Корсунщині не тільки страждали, але й часто помирали. Однак дані про кількість дітей, померлих під час Голодомору 1932−1933 рр. на Корсунщині, відсутні.
У 1933−1934 навчальному році в сільських школах УСРР навчалося на 170 тисяч учнів менше, ніж у 1932−1933 навчальному році. Катастрофічна кількість смертей серед дітей дошкільного та шкільного віку призвела до проблеми некомплектних класів, тобто до відсутності школярів у сільських школах. У наступні роки становище вдалося нормалізувати. Однак статистичні дані по Корсунському району, які свідчили б про значне зменшення кількості учнів на початку 1930-х рр., вточнити неможливо.
За інформацією Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника
