Сьогодні в мене були події і про життя, і про смерть. Мене обрало життя, але розкажу про того, кого забрала смерть.

Володимир Гамалиця. Познайомились ми у редакції газети “Вечірні Черкаси”, в якій працювали. Він керував уманською філією видання. Я їздила в Умань у відрядження і Володя дуже гостинно приймав мене там. Казав, що сина назвав на честь нашого тодішнього шефа – Станіслава Дмитровича Журила. А ще казав, що якби народилася донька, то назвав би Юлею. Я вже ніколи не дізнаюсь, жартував він чи ні.

Він був із тих, хто завжди говорив правду в очі, не криючись. Я це називаю справжньою щирістю. Коли не позаочі. Він міг обурливо мене критикувати – говорячи це особисто мені. При цьому суперечка могла доходити до того, що ми ледь не ворогами лишались. Але водночас Володя міг і підтримати, як ніхто. Просто телефонував і ми говорили годинами про політику і про особисте – з однаковою серйозністю. Він казав свою думку, не криючись, не тільки колегам – а й публічним особам. Він був безкомпромісним. І деякі політики його відверто не любили за це. За оцю непідробну щирість. За чесність. За відчуття справедливості.

В нього було багато планів. Деякі були, як на мене, малоймовірними. Але він їх втілював. Дивував професіоналізмом.

Якось він запросив мене працювати ведучою на байкерському фестивалі “5 доріг”, організатором якого він був. Це була та ще авантюра і пригода. Але тоді я назавжди змінила свою думку про байкерів – у кращий бік.

Володю забрала хвороба. Хотіла сказати, що не тільки війна забирає найкращих. Але думаю, що війна теж впливає на нас так, що організм просто не витримує.

Світла пам’ять тобі, Володю. Я пам’ятатиму тебе щирим і справжнім. Пам’ятатиму суперечки з самого ранку і пиво з рибою чи шашликом за компанію до пізньої ночі. Пам’ятатиму твої мудрі думки і твою сміливість. Дякую, що був. Дякую, що боровся