Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини

Дата: 1-12-2017, 09:23

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини
Сучасний ремонт, лікарський догляд та дбайливе піклування. У будинку для пристарілих у селі Пальміра Золотоніського району роблять усе можливе, аби старість – не стала вироком на нещасне, самотнє й зубожіле життя. Тут, на базі дільничної лікарні, повністю відремонтували перший поверх приміщення, пристосувавши його для перебування людей похилого віку. Будинок пристарілих функціонує у межах роботи Територіального центру соціального обслуговування Золотоніського району. Середній вік підопічних закладу складає 80 років, хоча є і старожили, яким виповнилося і 90, і 94 роки. У продовженні дослідження будинків престарілих Черкащини кореспонденти «Нової Доби» перевірили умови проживання й послухали тамтешні історії.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Територіальний центр соціального обслуговування Золотоніського району має три відділення: соціальної допомоги вдома, денного перебування та стаціонарного догляду. Відділення соціальної допомоги надає послуги соціальної адаптації, прокату засобів реабілітації, а також проводить мобільні інформаційні дні. На базі відділення денного перебування працює 63 фахівці, які обслуговують 1 160 осіб у селах району. Допомагають усім: від ведення домашнього господарства до оформлення документів і виклику лікаря. Відділення ж стаціонарного догляду забезпечує роботу будинку для пристарілих осіб, що вже про себе самостійно подбати не можуть.
Раніше у Вознесенську, сусідньому до Пальміри селі, на базі сільської ради діяв будинок для ветеранiв війни та праці. На жаль, будівля, в якій функціонував заклад майже 25 років, не бачила ані ремонту, ані нових меблів. Проте охочих туди потрапити не бракувало: хоч заклад і розрахований на 15 осіб, по факту там перебували 23 особи в умовах, далеких від ідеалу.
У 2015 році керівники району вирішили заснувати новий будинок такого зразка, вже районного значення, проте з дотриманням і санітарно-гігієнічних стандартів, і будівельних, з використанням як українського, так і європейського досвіду утримання подібних установ.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


– Рішення знайшли в межах Програми грамотного використання вільних приміщень, коли дізналися, що в Пальмірі «на ладан дихає» дільнична лікарня, маючи вільним перший поверх, який нам удалося відремонтувати з нуля, – розповідає директор територіального центру Золотоніського району Владислав Євгенійович Остроглазов. – Вважаю, що вибір був мудрим. Постійно маємо лікарський нагляд і дуже зручну інфраструктуру, оскільки і від райцентру недалеко, і, зрештою, наплив підопічних здебільшого з сіл Вознесенське і Пальміра. Водночас нам удалося відремонтувати і приміщення лікарні, зберігши її таким чином від закриття.
Відтак, ремонт тривав понад півроку: із серпня 2016 року. За цей час провели внутрішні облицювальні роботи, встановили металопластикові вікна, оновили систему опалення (підігріву) й вентиляції, що дало змогу уникнути характерного запаху, подбали і про нову протипожежну систему. Для комфорту стареньких закупили нові меблі, особливу увагу звернули на ліжка й спеціальні ортопедичні матраци. Так, уже в лютому 2017 року одинокі старенькі району отримали затишну домівку.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Дбають про стареньких 17 працівників установи. Це шість осіб молодшого медичного персоналу, соціальний працівник, два кухарі й два їхні помічники, дієтсестра, медсестра, сестра-господарка, два підсобні працівники. Керує роботою закладу завідувачка Ніна Миколаївна Савісько. Жінка зізнається, що така робота – не з легких. До кожного потрібно знайти особливий підхід, адже жителі будинку не діти, а давно сформовані дорослі особистості, кожен має унікальний характер, цікаві звички.
– Своїх підопічних ми забезпечуємо чотириразовим харчуванням, за якістю і складом якого стежить дієтсестра. Також балуємо смаколиками на вечір. Умови проживання відповідають усім санітарним нормам, тобто 8 квадратних метрів на одну особу. Відтак, маємо дво- і тримісні кімнати, окремі палати – для лежачих пацієнтів, – зауважує Ніна Миколаївна. – Також така близькість до лікарні дає нам чи не найкращий медичний нагляд. Амбулаторія, «швидка допомога» – на відстані одних дверей, що ведуть із будиночка до лікарні.
За необхідності всі жителі будинку мають доступ до стоматологічного, фізіотерапевтичного та гінекологічного кабінетів, а також можуть скористатися послугами лабораторії. Заклад має свій внутрішній двір, де тихо, спокійно і нічого не заважає відпочинку стареньких. До всього, будинок пристарілих узяв під опіку лікарняний сад, там же заклали калиновий гай.
Для стареньких тут організовують неабияку розважальну програму. Місцева школа і дитсадок влаштовують вистави й концерти, а соціальний працівник щораз вигадує щось новеньке, чим можна зайняти голову й руки: вишивка, плетіння, різноманітні види рукоділля й хендмейду.
– Маємо тісну співпрацю із місцевою ветеранською організацією, а також із різними релігійними громадами. Пропагувати забороняємо, а от підтримувати й організовувати тематичні лекції залюбки запрошуємо, бо люди живуть у нас із різними інтересами, – коментує Владислав Євгенійович. – Приділяють увагу нашим підопічним обласні й місцеві владці, а керівники місцевих господарств надають посильну підтримку.
Проживають у будинку пристарілих 15 осіб, з них лише двоє – чоловіки. Сам будинок розрахований на 30 осіб, які матимуть достатньо місця для проживання і комфортні умови: просторі кімнати, спеціально обладнані душові, туалети, їдальня, кімната для зустрічей, якщо рідним закортить провідати, облаштовані перила для безпеки пересування. Є також у будинку ритуальна кімната, де прощаються з тими, кого старість усе ж перемогла.
Потрапити у такий будинок можна двома шляхами. Перший: одинокі люди без дітей або якщо діти входять до уразливих категорій, які не можуть самостійно піклуватися про себе. Таких стареньких спочатку помічають соціальні працівники, які є у кожному селі району. Тоді ж виїжджає спеціальна комісія, а відповідна сільська рада готує документи на влаштування у будинок пристарілих. Бабусю чи дідуся в такому випадку повністю обстежують під час так званого перебування в карантині, а потім розподіляють в установу для проживання.
Другий шлях: платне перебування. Його обирають діти, які працюють закордоном або ж далеко від місця проживання немічних батьків і не можуть власноруч забезпечити їм належний догляд. У цьому будинку пристарілих завжди раді допомогти і за відповідну плату доглядати за старенькими якнайкраще.
Більша частина жителів закладу в Пальмірі – колишні підопічні будинку пристарілих, що функціонував у Вознесенську. Хтось уже й не пам’ятає свого попереднього життя, а дехто будує плани ще на власну хату й господу, дарма, що ноги не ходять та й сили підводять.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Антоніна Миколаївна Кроха, 79 років: «Така моя доля самотня…»:
Антоніну Миколаївну Кроху в будинку пристарілих не ображають. Годують смачно й доглядають. У закладі такого зразка вона 6-й рік. Їй же вже пішов 80-й. Сама жінка з села Мицарівка. Мати працювала в ланці, а батько не повернувся із війни. «А так хотілось мати тата», – зізнається Антоніна Миколаївна, і на її очах миттю з’являються сльози. Каже, в дитинстві ні про що так більше не мріяла, як мати тата, співати для нього пісень і вишивати йому сорочки.
Усе життя жінки минуло в самотності, бо ж мати померла рано, а чоловіка й дітей у неї не було. 40 років віддала роботі – пропрацювала дояркою у місцевому господарстві. Роботу довелося покинути через складний стан здоров’я. Аби не це – працювала б іще, адже це була єдина радість. Чує жінка погано, ноги страшенно болять, а життя минає повз, холодним вітром обіймаючи за плечі.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Віра Михайлівна Скороход, 72 роки: «Привезли мене з далеку, й довелося якось жити»
Маленьку дівчинку Віру привезли батьки із далекої Німеччини. Про батька Віра Михайлівна нічого не пам’ятає, а мати рано померла, залишивши її одну на цьому світі й у цій країні. Спочатку виживати допо­магали сусіди, вони ж і поклопоталися про відповідну пенсію, щоб жінка мала хоч якусь копійку на хліб.
Усе життя пропрацювала на власному городі, з нього, здебільшого й харчувалася. Заміжня не була ніколи, проте мала чудову донечку, яку, на жаль, забрала жорстока пані Смерть. У свої 72 роки Віра Михайлівна не натішиться внучкою, всім показує її портрет, розповідає про успіхи дівчинки. Каже, час від часу онучка навіть до неї приїздить, проте жити з нею жінка не може – надто широка прірва виникла між нею та зятем.
Зізнається, що прихисток, який вона знайшла у будинку для пристарілих, дав їй друге життя. Тут смачно годують, особливо смакує борщ, не ображають, та іноді дозволяють допомогти по господарству, адже жінка так любить працювати.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Микола Володимирович Русий, 81 рік: «Нічого хорошого життя не дало!»
Народився чоловік у Білорусі, в Україну потрапив вже після армії. Життя закрутило так, що Україна стала рідною, подарувавши роботу на машинному заводі у місті Дніпро (колишній Дніпропетровськ). А потім настали скрутні часи і поневіряння у пошуках роботи і міста, яке б могло прихистити чоловіка. Цілодобово доводилося працювати на різних роботах, аби вижити й отримати освіту. Уже в 70-х роках чоловік став дипломованим механіком, що дозволило займати керівні посади на заводах, пов’язаних із машинобудуванням.
Родинного затишку й особистого щастя Миколі Володимировичу доля не подарувала. Хоч був двічі одружений і має доньку, яка залишилась десь у минулому житті, вік доводиться доживати в самотності й у хворобах, які туманять розум і сковують тіло.

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Михайло Іларіонович Корогод, 73 роки: «Очевидно, щасливим бути – не моя доля»
Чернігівщина – рідний край для Михайла Іларіоновича, бо ж там чоловік з’явився на світ у працьовитій родині. Батько був трактористом, а мати – різноробоча в колгоспі. Сім’я була багатодітна – 4 діточок, проте це не завадило батькам дати Михайликові освіту: 10 класів школи та навчання в Одеському верстатобудівному технікумі. Згодом чоловік пішов працювати за спеціальністю «Технік-механік». Довелося побувати і в Узбекистані, і в Сирії, відслужити в армії.
Уже після цього Михайло Іларіонович створив і власну сім’ю. Його життя осяювали дружина й три доньки. Однак, вже коли діти виросли, щось обірвалося в серці родини, стало все важче знаходити спільну мову з дружиною і з дітьми. А стан здоров’я все гіршав. Михайло Іларіонович відчував себе зайвим у власному домі. Тому чоловік ухвалив надскладне рішення у своєму житті – просто піти і не заважати рідним жити. Поїхав до сестри у Вознесенськ Золотоніського району, намагався налагодити особисте життя, та не склалося. Каже, щасливим бути – не його доля…

Комфортна старість: будинок пристарілих у Пальмірі дбає про самотніх жителів Золотоніщини


Ольга Іванівна Чередник, 83 роки: «Чотири операції пережила, а дітей Господь так і не дав»
Ольга Іванівна народилася у багатодітній сім’ї. Мала ще чотирьох братів і сестер. Усіх малят рано покинула мати. Жінка померла так раптово, що малюки ще довго шукали маму у дворі й на городі. Втрата матері змусила Ольгу Іванівну рано подорослішати, хоч і так була найстаршою. У 16 років жінка вже готувала їсти на всю родину, топила в хаті, доглядала за дітьми, поралася біля корів та обробляла 50 соток городу. Батько багато працював у колгоспі, аби прогодувати дітей, тому часто Ольга залишалася сама на господарстві. У всьому її підтримувала бабуся, яка жила через дорогу.
Попри всі життєві труднощі, дівчинці вдалося закінчити 6 класів школи. Каже, навчатися подобалося, але більше їй до вподоби було працювати на землі. Тому й після школи залишилася працювати на городі вдома. Через певний час жінка вийшла заміж. Чоловік був добрий, роботи не цурався – столяром працював, не пив, не бив і не ображав.
Дуже хотіли діток, та все не складалося. То здоров’я підводило, і не допомагали ніякі операції, а їх жінка пережила аж чотири. То й зовсім доля згнівалася й забрала на небо чоловіка Ольги Іванівни. Його не стало так само раптово, як і матері. Захворів – і все, немає коханої людини поряд. Лікарі сказали – запалення легенів, а де воно взялося, те запалення і чому забрало найдорожче – ніхто жінці так і не пояснив.
Так уже 11 років Ольга Іванівна на цьому світі живе сама. Ні на що не скаржиться, тішиться гарячому обіду й компанії медсестер. Хоча найбільше любить проводити час біля вікна. Каже, вдивляється у далечінь, у небо і мріє про зустріч із мамою і коханим чоловіком.

Анна Сакун, фото Олександра Рибалки

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода