Черкаські інваліди мають «Перспективу»

Черкаські інваліди мають «Перспективу»

У всьому світі 3 грудня відзначатиметься Міжнародний день людей із інвалідністю. До цієї дати наші журналісти спілкувалися з тими, хто своєю роботою чи життєвими обставинами дотичні до цього питання. Про досягнення, плани, невеликі радощі й щоденні проблеми, з якими доводиться боротися людям із інвалідністю читайте в «Новій Добі».

У 2011 році кілька ініціативних і творчих людей організували театральну студію «Рампа» для людей з інвалідністю. Спершу вона нараховувала чотирьох акторів. Та з часом, стаючи дедалі популярнішою, з’являлося все більше охочих випробувати свої таланти в театральному мистецтві.

Уже більше п’яти років займається в «Рампі» й 21-річна Аня Деркач. Дівчина добре пам’ятає і першу виставу, в якій брала участь, і першу свою роль – подруги Оксани з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Потім була «Наталка Полтавка», де грала Виборного, – хлопців у студії завжди бракувало, тож довелося підміняти.

Черкаські інваліди мають «Перспективу» – Останньою була роль Лиса в «Маленькому принці» Антуана Екзюпері, – розповідає Аня. – Театр для мене вже став важливою частиною життя, адже це й спілкування, і досвід, і нові, цікаві завдання, які доводиться ставити перед собою.

А ще така бажана можливість подорожувати, для початку хоча б Україною.
– Уже вдалося побувати в Миколаєві, Дніпрі, Запоріжжі у межах різних театральних фестивалів та конкурсів. Раніше для мене все це було недоступно, – говорить дівчина. – А нещодавно мама натякнула, що влітку на нас чекає нова і цікава мандрівка. Куди саме, ще не знаю, але вже в передчутті.
Крім театральної студії, дівчина має чимало інших захоплень. Зокрема, вчиться грі на сопілці, займається торцюванням (один із видів паперової пластики – авт.). А ще є студенткою ІІІ курсу відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», що в Києві.

– Власне, до четвертого класу я відвідувала школу, а потім батьки перевели мене на індивідуальне навчання. Зі шкільної програми найбільше подобалися природничі дисципліни, а надто біологія та природознавство. На жаль, пов’язати з цим напрямком своє життя не вийшло, тож обрала другий, але від того не менш близький мені, – допомагати іншим людям, – розповідає Анна.

Зараз дівчина усіляко підтримує свого 83-річного дідуся, який живе разом із нею.
– Ми з дідусиком проводимо чимало часу разом – він моя опора, а я – його. Так і обходимось удвох, – усміхається дівчина.

Зараз усі учасники театральної студії активно готуються до балу «Мистецькі етюди», який запланований на 6 грудня. Це буде чудовий вечір, з розвагами й веселощами, де звучатиме поезія, лунатиме саксофон та виконуватимуть хореографічні постановки актори студії «Рампа».
– Намагаємося жити активно, влаштовувати свята, вечірки, пробувати щось нове, – відзначає Аня. – Аби ще дороги рівніші робили, щоб на вулиці можна було вільно пересуватися. А так, маючи проблеми з опорно-руховою системою, навіть невеличка прогулянка містом може перетворитися на справжнє випробування.
У грудні дівчина планує відвідати презентацію нової експозиції у Галереї народного мистецтва. Для цього мама завчасно забронювала «Інва-таксі», призначене для перевезення людей із інвалідністю. Завчасно, тому що таке таксі одне на місто й обслуговує велику кількість людей з інвалідністю…

– Швидше домовитися ніяк, адже машина одна на все місто, – говорить дівчина. – Добре, що хоча б з’явився громадський транспорт із низькою підлогою. Без цього взагалі пересуватися було неможливо. На жаль, на такі речі мало звертається уваги з боку влади…

«Найрідніші можуть стати
найпершими ворогами»

Найближчою людиною в житті Ані є її мама – Ліана, для якої головною метою було допомогти донці адаптуватися у світі, долати фізичні бар’єри та психологічні труднощі.

Черкаські інваліди мають «Перспективу» Мама Анни розповідає, що у боротьбу з її хворобою вступила одразу й рішуче. Жінка каже, що при діагнозі ДЦП, головне – комплексний підхід до лікування та реабілітації.
– Доля нас звела з дуже гарними фахівцями, які вчасно допомогли на медичному і консультаційному рівні. Водночас підтримали мене в адаптаційний період, адже прийняти такий статус своєї дитини було важко, і взагалі ця тема була для мене невідома, – розповідає Ліана Деркач. – Особливо важливо було зрозуміти те, що ДЦП – це назавжди і жодним магічним чином його не вилікувати.

Так, завдяки психологу, неврологу, терапевту-психоневрологу, спеціалістам із «Українського медичного центру реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи МОЗ України» жінка мала на руках чіткий план, як допо­магати своїй доньці й фізично, і психологічно. Час, професійність і система – основні три кити, на яких тримався тодішній розвиток доньки.

– ДЦП – це ураження певних ділянок мозку дитини. Проте наш мозок має великі ресурси, оскільки натомість цих уражених ділянок можна створити інші нейронні зв’язки і, наприклад, тому, чого дитина не може робити від народження, згодом можна навчитися. Отож важливо якомога раніше починати терапію, випробовувати різноманітні методики, займатися лікувальною фізкультурою та відвідувати відповідні масажі, логопеда-дефектолога та ін. Що старша дитина, то повільніший розвиток усіх процесів. Тому щороку ми проходили відповідне обстеження і відслідковували прогрес. Усе це ми робили комплексно, адже не можна навчити дитину спочатку ходити, а потім говорити, – каже жінка.

Пані Ліана запевняє, найрідніші часто можуть стати найпершими ворогами. Усе через те, що страх перед хворобою, паніка й очікування швидкого результату призводить до бездіяльності та марних пошуків панацеї.
– У таких випадках хочеться десь більше допомогти, десь зробити за дитину або упередити її якесь падіння чи невдачі. Таким бажанням убезпечити батьки зазвичай роблять віртуальну ізоляцію, а діти вже інакше реагують і перестають вчитися. Я спочатку поспіхом завжди намагалася щось застібнути, зав’язати за дитину, а потім зрозуміла, що від цього роблю лише гірше. Дитина звикає і не хоче виконувати цього самостійно, припиняє навіть спроби. А це дуже відкидає назад у розвитку.

Жінка переконана, що не можна піддаватися похмурим настроям і кидати спроби розвивати своє дитя. Якщо нічого не робити, то виникає повторна інвалідизація, тобто відбувається катастрофічний регрес у розвитку. Іноді, каже, била сама себе по руках, аби не робити щось за свою доньку, аби та мала змогу здобути свій досвід у виконанні тієї чи іншої дії. Фактично, відбувався паралельний процес і самовиховання.
– Люди мають погану звичку одразу оцінювати дії інший людей, особливо – негативно. Казати, що щось неправильно зроблено взагалі або зроблено не так. Це дуже впливає на подальше бажання дитини рухатися далі. Про це треба знати і чітко усвідомлювати свою мету: допомогти вирости, сформуватися, здобути навички і жити у цьому світі, – резюмує мама Анни.

Проте сьогодні жінка неймовірно пишається досягненнями своєї доньки. Разом із іншими батьками дітей-інвалідів долучилася до заснування громадської організації «Спілка батьків молоді з інвалідністю», що своєю діяльністю допомагає іншим родинам, яких також спіткала нелегка доля «обмежених можливостей», допомагаючи становленню і розвитку Центру фізичної та соціальної реабілітації молоді з інвалідністю «Перспектива».

Житловий комплекс для сімей із дітьми
з інвалідністю – єдиний в Україні

Сам центр діє вже чотири роки. За цей час удалося досягнути чимало, і театральна студія – лише один із напрямків діяльності. Адже тут організовано багато гуртків прикладного мистецтва, вокалу, хендмейду. У цих гуртках щодня займається не менше 15 осіб. Водночас, на базі Центру діє масажний кабінет, зал ЛФК, де використовують різні методики для реабілітації та профілактики захворювань опорно-рухової системи.

– Зокрема, масаж проводять за спеціальною східною методикою – у нас працює фахівець, який є учнем китайського майстра цієї справи, – відзначає голова ГО «Спілка батьків молоді з інвалідністю» Валерій Гаврилов.
Приміщення самого центру облаштоване за принципом універсального дизайну: широкі проходи без порогів, автоматичне регулювання світла, яке реагує на рух у кімнаті тощо. Усе було створено руками тих, хто займається і працює в Центрі.

– Лише цього року вдалося залучити на потреби організації близько мільйона гривень грантових та спонсорських коштів, ще півмільйона – на театральну студію, – наголошує Валерій Володимирович.

Водночас вистачає і проблемних моментів.
– Насамперед, маємо труднощі з утриманням приміщення, оплатою комунальних послуг – усе від­бувається за наш рахунок, – говорить пані Ліана. – Другою проблемою лишається фінансування фахівців, які займаються з нашою молоддю. У цьому плані в нас налагоджена тісна співпраця з центром зайнятості, який направляє до нас на громадські роботи спеціалістів. Але ж через півроку, після проходження робіт, не маємо змоги запропонувати фахівцеві зарплату. Тому більшість наших працівників – волонтери.

Та попри труднощі, ініціативні й непосидючі члени громадської організації та працівники центру шукають нові шляхи для втілення власних ідей та задумів. Зрештою, у боротьбі за право реалізовувати власні потреби вони мають уже чималий досвід.
– Ще в дев’яностих роках з’явилася ідея спроектувати житловий комплекс, пристосований для сімей, де виховують дітей із інвалідністю. Звели не швидко – за десять років. Але, до слова, це єдиний у країні подібний комплекс, де нині живе вісімдесят сімей і мають змогу відвідувати такий Центр, – зазначає Валерій Гаврилов.

Анна Сакун, Світлана Лазоренко

Тетяна Касян, заступник директора Департаменту соціального захисту населення ЧОДА – начальник управління соціального захисту постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи та інвалідів:

– Нині в області проживає понад 100 тис. людей із особливими потребами – а це майже кожен десятий житель нашої області. Із метою посилення уваги суспільства до потреб інвалідів, одиноких непрацездатних громадян та інших соціально вразливих верств населення, забезпечення належного їхнього соціального захисту в області діє комплексна програму «Турбота» на 2014–2020 роки.

Отримати необхідний комплекс медичних, педагогічних, професійних засобів, спрямованих на відновлення функцій організму і працездатності, люди з інвалідністю мають можливість у 7 центрах соціальної реабілітації дітей-інвалідів та одному центрі професійної реабілітації інвалідів, що діють у нашій області. У них із початку року реабілітаційні послуги отримали понад 887 осіб, з них 846 дітей-інвалідів.

Також постійно функціонує 30 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян похилого віку, в яких на обліку перебуває майже 13 тис. людей із інвалідністю, що забезпечуються різними видами соціальної допомоги, доглядом вдома, навчанням в «Університетах третього віку», професійною реабілітацією та іншим.

Із початку року черкащани з особливими потребами через органи соціального захисту населення отримали 243 інвалідні візки та 940 засобів реабілітації. У санаторно-курортних закладах оздоровилися 1 316 інвалідів та ветеранів війни, із них − 78 інвалідів-спинальників. За цей період восьми людям із інвалідністю видали автомобілі, що надійшли як гуманітарна допомога.

Варто наголосити, що внаслідок подій на сході країни інвалідність отримали ще майже 400 здебільшого молодих людей-учасників АТО, яким надаються пільги гарантовані державою – це і 100 % знижка за оплату житлово-комунальних послуг, санаторно-курортне оздоровлення, професійна та психологічна реабілітація, медичне забезпечення, виплата компенсації на придбання житла для тих, хто перебуває на житловій черзі та інше.

В області діє 17 підприємств громадських організацій інвалідів, яким щороку відповідною регіональною комісією надаються соціальні гарантії у вигляді відповідних пільг із оподаткування. Крім того, на Черкащині налічується 18 громадських організацій інвалідів і ветеранів, яким щороку з обласного бюджету надходять кошти на статутну діяльність.

Ольга Хоменко, директор Черкаського обласного
відділення Фонду
соціального захисту інвалідів:

– На сьогодні одним із найголовніших наших завдань є сприяння працевлаштуванню осіб із інвалідністю. Законодавчо встановлено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця. На обліку в області перебувають понад 3 200 таких суб’єктів господарювання.

Пріоритетним завданням відділення Фонду є сприяння створенню робочих місць для людей із обмеженням життєдіяльності. Працівники відділення Фонду інформують як роботодавців, так і пошукачів роботи про напрямки використання адміністративно-господарських санкцій та пені, можливості отримання фінансової допомоги та цільової позики на створення робочих місць для інвалідів, у тому числі для учасників АТО з інвалідністю, оплати особам із інвалідністю вартості навчання та перекваліфікації в Україні, санаторно-курортного лікування тощо. Проте у 2016 підприємства не звертались до відділення з приводу надання фінансової допомоги, а от у 2017 – тільки Черкаське учбово-виробниче підприємство Українського товариства глухих.

Відділення надає фінансову допомогу на соціальну, трудову та професійну реабілітацію інвалідів та дітей-інвалідів у реабілітаційних установах. Зазначену допомогу в цьому році отримали 5 закладів на загальну суму більше ніж 200 тисяч гривень.

На сьогодні за рахунок коштів Фонду у вищих навчальних закладах України навчаються 25 студентів-інвалідів. Про таку можливість професійної освіти чомусь мало відомо громадянам. Додам, що ми не тільки навчаємо осіб із інвалідністю, ми їх і працевлаштовуємо. Зараз у нас працює юрисконсульт, яка отримала відповідну кваліфікацію за рахунок відділення.

У грудні цього року і на початку наступного ми плануємо в рамках співпраці з органами Пенсійного фонду України роз’яснити особам із обмеженими можливостями положення пенсійної реформи. Охочим слід записатись на семінар за телефоном 54-21-27 і одночасно поставити свої запитання, на які вони хочуть отримати відповіді.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x