На три тижні вони забувають про жахіття війни і залишають собі лише одне важливе завдання — жити безтурботне дитинство. Такою є місія благодійного проєкту «Здоров’я дітей України», що забезпечує психологічне розвантаження та оздоровлення дітей, батьки яких загинули або зникли безвісти на російсько-українській війні.
Ця програма зародилася 2014 року, з початком російської агресії в Україні. Її започаткували Міждержавні комітети «Україна-Польща» (керівник Юрій Басараб) та «Польща-Україна» (керівник Рішард Лучін) усесвітнього волонтерського руху Rotary International, що фінансує цю ініціативу разом з американською громадською організацією «Common Man for Ukraine».
Відтоді до проєкту залучили в вже близько 900 дітей з усіх регіонів України. Спершу відпочинок організовували влітку раз на рік, на час пандемії коронавірусу взяли перерву. Відновили програму з початком повномасштабного вторгнення: 2022 року влаштували вже три зміни — у липні, серпні й вересні, а з 2023-го такі поїздки тривають майже щомісяця.
Упродовж років програма змінювала формати: свого часу влаштовували відпочинкові, релаксаційні та автобусні тури. Із початком повномасштабної війни головні події відбуваються в Польщі. Відпочинок організовують у форматі турнусу: майже щомісяця 33 вихованців разом із п’ятьма опікунами-ротарійцями приїздять до Закопанського краю (Малопольське воєводство), аби набратися сил, поспілкуватися з однолітками й відчути себе в безпеці. Тривалість перебування у турнусі разом із дорогою — 18 днів.
Тут для дітлахів влаштовують пізнавальні екскурсії польськими місцинами (у соляні копальні Вєлічки, музеї в околицях Закопаного, до Кракова тощо), поїздки до аквапарків та спортивно-розважальних зон (канатні парки, ігрові кімнати, батути, боулінг), проводять фестивалі талантів, флешмоби, квести — заняття добирають з огляду на пору року й уподобання дітей.
Надважливим елементом такого дозвілля є арттерапевтичні заняття, що їх на змінах проводять педагоги. За допомогою мистецтва і творчості діти рефлексують, борються з тривогами і страхами. Кожен опікун при цьому застосовує власні методики: малювання, створення декоративно-ужиткових виробів, концертно-танцювальні атракції абощо.
Декілька разів на зміні дітей залучають до акватерапії — в термальні басейни. Крім того, є заняття з психологом: групові й за потреби — індивідуальні.
«Діти вчаться бути самостійними і взаємодіяти в абсолютно новому для них колективі»
На думку керівника проєкту Юрія Басараба, завдяки психотерапевтичним активностям та насиченому відпочинку під час турнусу діти проживають помітні трансформації.
— Як правило, це діти від 7 до 12 років з неповних сімей. Декому з них бракує спілкування, адже часто із втратою батька вони мають удвічі менше уваги. Їхні мами проживають травматичний досвід, крім того, мають чимало буденних клопотів. У дітей теж складний період, тож нерідко з ними важко дати раду самотужки. Тобто такий формат дозвілля помічний і для дітей, і для їхніх рідних, адже дає підтримку всій сім’ї. Табір дає змогу дітям працювати також зі своїми фобіями, вчитися їх бороти або існувати з ними без шкоди для повноцінного життя, — каже пан Юрій.
За словами керівника проєкту, у турнусі діти вчаться бути самостійними, а також співіснувати в абсолютно новому для них колективі. Одна справа — взаємодіяти з однолітками у звичному середовищі школи, зовсім інша — грати за незвичними правилами, в нетипових умовах. Тут важливу роль відіграють педагоги, котрі скеровують колектив і допомагають йому існувати цілісно: вчать дітей проявляти лідерство, вирішувати проблеми по-справедливому, розуміти й правильно проживати свої бурхливі емоції.
Кожної зміни для цього проєкту організатори добирають відповідальних опікунів з усієї України, котрі мають належний педагогічний досвід, знання зі психології і просто хист до роботи з дітьми. Це люди, які готові працювати на волонтерських засадах і при цьому відкласти на деякий час особисті й робочі плани. Обов’язково групу супроводжує фаховий педіатр, аби подбати про здоров’я дітей у тривалій поїздці без батьків.
«Ми намагаємося повернути їх у дитинство. Бо розуміємо, що в один день вони його втратили разом із найдорожчою людиною»
Цими днями добігає кінця остання зміна цьогоріч. Її керівниця — педіатр Миколаївської міської лікарні, член Ротарі-клубу «Львів Княжий» Оксана Держило — бере участь у проєкті ще з 2015 року. І цей грудневий заїзд для неї — уже 15-й, із них тричі волонтерка виконувала одночасно роль лікарки й керівниці зміни.
— Специфічність формату цього табору в тому, що всі діти тут рівні, в однаково непростих умовах. Вони це розуміють, і це насправді навіть спрощує їм спілкування між собою. Важливо, що таке дозвілля організоване саме поза територією України: діти не чують звуків тривоги, вибухів, роботи ППО і забувають на деякий час про страшну жорстоку війну. Ми, опікуни, зі свого боку намагаємося повернути їх у дитинство. Бо розуміємо, що в один день вони його втратили разом із найдорожчою людиною, — пояснює пані Оксана.
Кожен турнус, каже Оксана Держило, для неї — великий досвід. Щоразу, повернувшись до України, аналізуючи свою роботу, вона усвідомлює, що й сама наповнилась під час цієї поїздки.
— Кожна зміна інакша, не схожа на інші. І весь час основне завдання опікунів — допомогти дітям відновитися, спробувати повернути їх у той стан, коли поряд із ними ще був тато. Надважливою в турнусі є робота психолога: творчі заняття, проміжні тестування, за потреби — особисті розмови. Родзинкою кожного заїзду є арттерапія: діти промальовують свій біль — на склі, на папері, на гіпсових фігурках, цього разу — на печиві, також валяли екоторбинки, робили пластикові кульки на ялинку, створювали картини, — говорить керівниця зміни.
«Опікун має швидко пізнати дитину, щоб зуміти достукатися до неї, належно відреагувати на її потреби»
На кожен день опікуни мають план і розраховують час так, щоб максимально задіяти дітей у якихось активностях. Пані Оксана зізнається: робота нелегка, адже 24/7 відповідаєш за чиєсь здоров’я та життя. Також треба швидко пізнати дитину, щоб зуміти достукатися до неї, належно відреагувати на її потреби: комусь знадобиться дисципліна, когось треба обійняти, іншим достатньо простого прохання.
На думку Оксани Держило, у таких таборах діти розуміють, що вони — одна велика команда. Часом удома вони можуть боятися проявити себе, а тут — справжні актори, виступають на публіці, відкривають у собі таланти.
— Не бійтеся відпускати своє чадо. Навіть якщо дитина їде вперше і навіть за кордон. Головне — поговорити з нею вдома про табір, підготувати, аби вона розуміла, що буде без мами, але з іншими відповідальними людьми, котрим можна довіряти, яких можна просити про допомогу. Нехай дитина бере з собою в поїздку якусь частинку дому, що уособлюватиме для неї маму й Україну, яка весь час буде поряд, — каже пані Оксана.
«Я захоплююсь людьми, які погоджуються працювати опікунами на волонтерських засадах. І вдячна за довіру мамам, адже в такі складні часи вони відпускають від себе найдорожче, що мають»
У листопаді дитячий відпочинок у Закопанському краї курувала медійниця, Президентка Ротарі-клубу «Черкаси-Синергія» Тетяна Очеретяна. Вона теж у такій поїздці не вперше. Каже, ці дні завжди насичені всілякими подіями, а надто – емоціями.
За словами пані Тетяни, Ротарі-клуб «Черкаси-Синергія» допомагає родинам, які втратили своїх рідних на війні, тому співпраця з цим проєктом була актуальною. Спершу ротарійці цього клубу працювали з громадами й обласним контактним центром, зокрема завдяки Ларисі Ходаковській та Романові Сущенкові вдавалося налагоджувати взаємодію з сім’ями, для яких така програма стала помічна. Згодом Президентці РК «Черкаси-Синергія» і самій запропонували стати опікуном на зміні: вона формувала команди з Черкас і їздила разом із дітками зі Львова в Закопане і назад (Львів традиційно — місце прощання і зустрічі з мамами).
У листопадовій поїздці були діти з Дніпра, Павлограду, Кривого Рогу, Запоріжжя, а також із родин, які через війну вимушено оселилися на заході України.
— Це дуже різні діти, усі вони мають живу травму, тож працювати з ними нелегко. Я захоплююсь людьми, які погоджуються працювати опікунами на волонтерських засадах. І вдячна за довіру мамам, адже в такі складні часи вони відпускають від себе найдорожче, що мають. І виправдати довіру матерів для нас дуже цінно. Завдяки спонсорам проєкту ми можемо повернути нашим дітям радість дитинства. Це не просто пафосні слова, а реальна робота сотень людей. Діти приїздять додому з усмішками, ми бачимо, як розквітають їхні думки і радіють маленькі серця. Хочеться вірити, що за ці три тижні діти хоч трохи забувають про війну. Це головне наше завдання й досягнення, яким я пишаюся, — ділиться пані Очеретяна.
Восени до благочинної ініціативи долучилися й черкаські університети. Студентки інституту іноземних мов ЧНУ імені Б. Хмельницького Альона Босакевич та Яна Буценко виконували роль опікунок у листопаді і, за словами керівниці зміни пані Тетяни, показали себе фаховими педагогами: вміло організовували дозвілля для дітей та стали для них справжніми наставниками. У минулому заїзді та декількох попередніх брала участь старша лаборантка кафедри історії та права при факультеті гуманітарних технологій ЧДТУ Світлана Буслова.
«Найважче було заслужити повагу від дітей і право бути почутим, учити їх слухати й чути»
Альоні Босакевич поїздка запам’яталася великою кількістю позитиву й нових жартів. Каже, дуже цінним є досвід організовувати дозвілля такої великої кількості дітей.
— Усі діти різні, до кожного треба свій підхід: налагоджувати контакт і ставати для них другом. Мені добре запам’ятались їхні емоції: радощі від аквапарку і навіть від спільних походів до магазину; і біль від згадки про тата, любові якого їм сильно бракує… У День вшанування загиблих під час Революції Гідності діти вразили тим, які пісні обирали, як їх виконують і як плачуть, згадуючи батька…
За словами пані Альони, дітвора охоче йшла на контакт, майже всі — відкриті до спілкування й хочуть уваги від інших. Найважчим, каже, було заслужити повагу від дітей і право бути почутим, учити їх слухати й чути.
«Робота в такому таборі — це можливість зрозуміти дитячі потреби, підтримати їх, стати частиною їхнього світу»
Яна Буценко залучала дітей до розмовних клубів іноземної мови й отримувала чимало схвальних відгуків. Каже, за три тижні діти надихнули її своєю відкритістю, щирістю та вмінням радіти простим речам.
— Для мене як майбутнього педагога різні види роботи з дітьми важливі. Робота в такому таборі — це можливість зрозуміти дитячі потреби, підтримати дітей та стати частиною їхнього світу. До декого було непросто знайти підхід, зважаючи на те, скільки горя вони пережили. Було помітно, що їм бракує відчуття безпеки, крім того, вони прагнуть постійної уваги й емоційної залученості, — пояснює студентка.
«Найбільш цінним для всіх наших вихованців після кожної зміни є те, що вони отримали нових друзів»
Такої думки й Віра Бондаренко — педагог із досвідом, котра опікувалася малечею на такому відпочинку вже вшосте. Її знання польської мови увесь цей час підстраховує колег-волонтерів. Свого часу пані Віра викладала музичне мистецтво в Івано-Франківському педагогічному інституті (нині — університет) ім. В. Стефаника. Під час листопадової зміни вона взялася втілювати фестивалі талантів, аби розкрити творчий потенціал дітей. Інші опікуни зізнаються: яскраві виступи на імпровізованих концертних майданчиках запам’ятаються дітлахам надовго, адже пані Віра професійно знаходила підхід до кожного маленького серця.
— Кожної зміни діти різні, але всі вони щоразу в захваті від екскурсій мальовничими місцинами Польщі, аквапарків, звіринців, музеїв, рухливих розваг і наших спільних психотерапевтичних занять. Напевне, найбільш цінним для всіх наших вихованців після кожної зміни є те, що вони отримали нових друзів: діти охоче спілкувалися між собою й насамкінець обмінялися своїми телефонами та соцмережами, — говорить Віра Бондаренко.
Віра Бондаренко вже має власних онуків, тож спілкування з дітьми в ролі опікуна для неї — й особиста втіха. Каже, маленькі учасники проєкту завжди спраглі до нових знайомств, відкриті, товариські й доброзичливі, тож із радістю приймають підтримку й тепло від інших.
— Мені приємно, що я в такий спосіб можу допомогти. Воювати вже не піду, тож радо долучаюся до волонтерської роботи, — зізнається педагог.
За словами пані Віри, у турнусі вихованці мають гарну нагоду повчитися самостійності. Тут діти без батьків стараються обслуговувати себе в побуті, відповідати за свої речі, організовувати власний і спільний простір, прибирати за собою, дотримуватися гігієни тощо.
«Попри горе ці діти хочуть радіти життю, вони відкриті для спілкування й позитиву. Вони пам’ятають своїх батьків і при цьому вчаться давати собі раду в цьому світі»
Одним із найемоційніших на зміні, зізнається педагог, був День Гідності та Свободи, що припадає на 21 листопада.
— Ми провели виховний захід до річниці Революції Гідності, на якому разом із дітьми співали пісень, зачитували поезію, слухали їхні розповіді про батьків, гуртом плакали і сміялися. Це був щемкий вечір-спомин, — пригадує пані Віра. — Попри все ці діти хочуть радіти життю, вони відкриті для спілкування й позитиву. Так, вони пам’ятають своїх батьків і при цьому вчаться давати собі раду в цьому світі.
«На відстані мами більше хвилюються, бо не можуть проконтролювати своїх дітей. Але нам вдалося виправдати їхню довіру й налагодити комунікацію»
Важливим членом команди волонтерів листопадової зміни стала фахова педіатр Наталія Пивовар, яка відповідала за здоров’я дітей. Пора і справді була напружена: саме в розпалі сезон захворювань на ГРВІ, до того ж частина діток занедужали якраз перед поїздкою, тому роботи в дитячому колективі лікарці вистачало.
У буденному житті Наталія Пивовар працює педіатром і дитячим пульмонологом в Третій міській лікарні швидкої медичної допомоги Черкас. Керівниця зміни Тетяна Очеретяна запевняє, що лікарка впоралася з усіма навантаженнями, і вдячна їй за лікарську працю, любов до дітей й окремо — за гарні зачіски, що вона заплітала дівчатам.
— Дітки в цій поїздці багато хворіли, враховуючи сезонність захворювань на респіраторні вірусні інфекцій, що характерні для осінньо-зимового періоду. Загалом було доволі непросто, тому що дітей чимало, всі вони перехворіли. Головне — кожен отримав належне лікування, — розповідає педіатр.
За словами пані Наталії, це очікувано і загалом нормально для колективу, що зібраний в одному місці й так тісно взаємодіє. Інше важливе питання в тому, що для такої поїздки мами мають обов’язково повідомити опікунів і лікаря про особливості здоров’я своєї дитини. Це значно полегшить перебування в таборі самої дитини й допоможе лікареві належним чином реагувати на її потреби, вчасно й ефективно надати медичну допомогу.
— На час перебування в таборі лікар-волонтер має дозвіл на опіку над цими дітьми дітей й повністю відповідає за їхнє здоров’я. Попри це я постійно інформувала мам про самопочуття малечі й призначені ліки. Тобто загалом фізична відсутність батьків труднощів не додавала. Ми розуміємо, що на відстані мами більше хвилюються, не можуть проконтролювати цей процес… Але нам вдалося виправдати їхню довіру й налагодити комунікацію, — зауважує лікарка.
«Найважче в роботі з дітьми, які залишилися без батька, — пережити разом із ними ці емоції, зрозуміти, що трапилося, і як вони переживають втрату»
При цьому Наталія Пивовар виконувала не тільки роль медика: дехто з дітей хотів уваги, підтримки і спілкування, часом — один на один, адже в кожного — свій особливий емоційний стан. Лікарка зізнається: найважче в роботі з дітьми, які залишилися без батька, — пережити разом із ними ці емоції, зрозуміти, що трапилося, і як вони переживають втрату.
— Хтось із дітей розказував, як уявляв собі трагедію, що сталася з їхнім батьком. Дехто з тих, чий тато зник безвісти, хотів, аби він з’явився в списках полонених… Такі моменти морально були доволі непрості, — ділиться пані Наталія.
«Це емоційно складна подорож і для дітей, і для батьків, і для опікунів. Але коли є повага, довіра й чесність — поїздка буде вдалою і всім на користь»
Керівник проєкту Юрій Басараб зауважує, що кожен із вихованців пройшов складні випробування, має свої проблеми й потреби, але загалом усі ці сім’ї у схожому непростому становищі. Тож мами, які віддають своїх діток у таку поїздку, мусять прийняти правила організаторів, аби уникнути непорозумінь і конфліктів під час такого відпочинку.
— Наприклад, ми наголошуємо на тому, що мова спілкування в турнусі — українська, хоч не для всіх це загальноприйнято. Друге — це питання довіри й поваги: ми надаємо рідним можливість бачити своїх дітей у фотозвітах на наших офіційних сторінках у соцмережах, спілкуватися у спільному чаті, натомість просимо передати повноваження вихователя нашим опікунам. Із будь-яких питань діти мають спершу звернутися саме до педагога: майже всі проблеми можна вирішити разом у колективі, і це варто проговорити з дітьми вдома перед поїздкою. Це емоційно складна подорож і для дітей, і для батьків, і для опікунів. Але коли є повага, довіра й чесність — поїздка буде вдалою і всім на користь, — каже керівник програми, — зауважує керівник програми.
Очевидно, що в нинішніх реаліях цей проєкт іще триватиме, адже дітей, котрі втратили своїх батьків на війні, дуже багато, і всі вони потребують уваги, любові та піклування.
Дізнатися більше про благодійний проєкт «Здоров’я дітей України» можна у відеоісторії:
Авторка: Аріана Грищенко, студентка 3 курсу ОП “Журналістика” ЧНУ ім. Богдана Хмельницького
Менторка: Юлія Світайло
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інноваційні підходи до наукової та журналістської практики» від Чеської громадської організації «Асоціація з міжнародних питань», що реалізується за фінансової підтримки Програми Трансформаційної співпраці Міністерства закордонних справ Чеської Республіки
