Ветераноорієнтоване суспільство: як на Черкащині працюють із колишніми військовиками та їхніми сім’ями
У Черкаському обласному центрі соціальних служб навчають тих, хто провадить соціальну роботу в громадах. Зараз найважливіша категорія клієнтів, яка потребує уваги цих соціальних служб та центрів надання соцпослуг – ветерани війни та члени їхніх родин.
Людмила Березовська та Людмила Пона мають досвід надання таких послуг не лише на Черкащині, а й по всій Україні.
Історія роботи з військовими та членами їхніх родин почалася 2015 року. Як згадує Людмила Пона, тоді ще не було взагалі ніякого розуміння ні в державі, ні в соціальних служб, що робити та як працювати з військовими. Виникало багато питань щодо соціальної роботи, тому що в таких сім’ях військових жили діти, дружини, сестри та мами.
«У соціальній сфері просто не було розуміння, що робити», – згадує Людмила Пона.
Згодом до роботи з військовими почали залучати військових психологів, потім –розпочалися тури громадами Черкащини разом із психологом Андрієм Козінчуком. Працювали у двох паралельних групах: Людмила Пона – із дружинами військових, Андрій Козінчук – із самими учасниками бойових дій. Такі заходи дали зрозуміти, чого не вистачає соціальним службам та якими компетенціями мають володіти фахівці, залучені до роботи з ветеранами.
Попри непевність тоді ще нової форми соціальної роботи на Черкащині виник унікальний проєкт – симбіоз роботи соцпрацівника й ветерана, які разом відвідували семінари, тренінги та групові заняття, проходили опитування, дані яких відправляли для обробки до Києва.
У результаті ставало зрозуміло, чого бракувало в громадах і на що потрібно було звернути увагу. Така співпраця стала корисною, зокрема, і тим, що міцніла довіра до соцпрацівників, котрі починали працювати з учасниками АТО, членами їхніх родин або сім’ями, які втратили захисника на війні.
«Саме з Черкаської області з’явилося розуміння в державі, що без фахівців соціальної сфери неможлива робота в громаді для ветеранів і членів їхніх родин», – розповідає Людмила Пона.
Робота соцпрацівників допомагає врівноважити й полегшити життя ветеранам та їхнім сім’ям
«У 2015-му році, коли пішла перша хвиля повернення з фронту, ніяких звернень не було взагалі. Люди не знали, що робить психолог, яка різниця між ним і психіатром. Мовляв, я не хворий, мені це не треба… Але коли почали працювати з ветеранами, з’ясувалося, що все це допомагає врівноважити їхній внутрішній стан, з’явилося розуміння, що це не страшно, що це не про хворобу, це дає полегшення», — говорить Людмила Пона.
Насправді доволі частими випадками є безпорадність ветеранів у відстоюванні свого права на соціальну допомогу. Люди, які повернулися з бойових дій, захищали Україну, часто не знають, як забезпечити собі й своїм рідним гідне життя.
Тому так важливо сьогодні бути уважними до їхніх проблем і потреб, якісно й уважно надавати послуги в усіх сферах. Це й турбота про психічне здоров’я, і відновлення після поранення, і реабілітація ветеранів із інвалідністю, і право на пільги для їхніх дітей, і можливість здобути додаткову освіту, перекваліфікацію й працевлаштування.
Ще один із викликів — за час участі в бойових діях стосунки в родині змінюються: чоловік на війні зазнав травматичного досвіду, дружина стала іншою, бо виконувала сама ту роботу, яку досі робили вдвох, разом із дітьми хвилювалася за рідну людину. І через ці роки любові на відстані теж потрібна підтримка.
Сьогодні соціальна підтримка родинам ветеранів, зокрема їхнім дружинам і дітям, — це групові форми роботи, що допомагають зняти тривожність, подолати стрес, вчитися проявляти любов і турботу по-новому тощо. Такі зустрічі щомісяця, починаючи з 2016 року, Людмила Повна разом із травмотерапевткою Наталею Мисан організовує на базі Української християнської церкви в Черкасах. Раніше однією з наставниць таких груп для жінок була також військова капеланка Лариса Когут, нині вона служить у Силах Оборони.
Людмила Березовська каже, що загалом Черкаській області є чим похвалитись: деякі громади вже підхопили цю ідею, робота почалася, а в когось навіть триває не один рік.
Зовсім інший алгоритм роботи з людьми, котрі пережили втрату або не знають про долю рідного військовослужбовця. Таке спілкування потребує особливої підготовки й навчання фахівців соціальної роботи — заходи проводять у тренінговій залі при методичному центрі в Черкасах.
Крім того, щоб полегшити життя ветеранів і їхніх рідних та якісно надавати їм послуги, потрібні також навчання і спеціальна підготовка для представників місцевого самоврядування кожної громади.
Кожному треба своя порція підтримки: як фахівці соціальної роботи працюють із ветеранами і їхніми рідними
Фахівців для роботи з ветеранами та їхніми сім’ями відбирають серед працівників соціальної служби згідно з напрямками їхньої роботи, знаннями та вміннями. Ці спеціалісти проходять навчання в спеціальних центрах.
Кожна робота соцпрацівника починається з оцінки потреб. Або людина сама звертається до фахівця, або хтось повідомив про родину, якій необхідна допомога. У другому випадку спеціаліст соціального центру може навідатися за адресою, розпитати про стан справ і розповісти про послуги, які можуть бути помічні.
«Це може бути разова консультація — просто первинне інформування, далі людина впорається самостійно. Комусь потрібно лише отримати якийсь документ, оформити пільгу, а в когось може бути багато питань — тоді складається план роботи, що може тривати й пів року із щотижневими зустрічами. Хтось потребує психологічної підтримки через те, що чоловік на війні, або не може налагодити сімейні стосунки після повернення ветерана додому», — розповідають у Черкаському обласному центрі соціальних служб.
За словами Людмили Пони, немає вимоги брати в супровід кожного ветерана: усі послуги добровільні. Виняток — домашнє насилля в сім’ї, через яке, наприклад, тато й мама припинили виконувати свої батьківські обов’язки. У такому разі буде примус. Якщо ж людина говорить, що їй нічого не потрібно, то фахівець не наполягає, а просто залишає свій номер телефону про всяк випадок.
Загалом не можна окреслити тривалість такої роботи, бо кожній людині потрібна своя порція підтримки. Комусь вона взагалі не знадобиться від фахівців, бо йому вистачить родини та власного ресурсу, аби змінити своє життя.
На Черкащині бракує фахівців із соціальної роботи, які опікуються проблемами ветеранів
Той, хто хоче працювати з ветеранами, має володіти звичайними людськими якостями, зазначає Людмила Березовська. Важливими навичками соціального працівника є вміння визначити потреби ветеранів, правильно комунікувати, задавати правильні питання та поважати його досвід.
«Я їм кажу так: ви зустрічаєте хлопців з честю і гідністю. Не треба їх оцінювати чи судити, найперше потрібна належна увага до потреб», — зазначає Березовська.
Важливо уникати тригерних тем, про які не можна або поки що не потрібно говорити. Це стосується, зокрема, бойового досвіду ветерана й екзистенційних питань війни.
Як зазначають у Черкаському обласному центрі соціальних служб, сьогодні соцпрацівників на Черкащині обмаль: якщо в Черкасах у центрі соціальних служб є кілька десятків фахівців, то в громадах — одиниці.
Час формувати ветераноорієнтоване суспільство
Водночас більшою проблемою видається неготовність суспільства змінювати своє сприйняття реальності й правильно взаємодіяти з ветеранами. За словами фахівців соціальної сфери, крім підтримки самих військовиків, сьогодні треба працювати й зі звичайними жителями громад, формуючи ветераноорієнтоване суспільство.
Як зауважує пані Березовська, дуже важливо наголосити саме на людяному ставленні до ветеранів в усіх сферах. Кожен на своєму місці, виконуючи робочі повноваження, не просто має надавати послугу якісно, а ще й з уважністю та турботою.
«Нам усім треба бути максимально ветераноорієнтованими та вдячними. Чимало простих жителів — жінок, чоловіків та дітей — не мають розуміння, наскільки цивільні в боргу перед військовослужбовцями», — каже Людмила Березовська.
На Черкащині відповідну просвітницьку роботу активно провадять із 2016 року. Відтоді упродовж 4–5 років у кожній громаді проводили тематичні семінари: фахівці соціальної сфери об’їздили майже всю область, побували в кожному районі (котрих раніше було 20), розповідаючи громадам, зокрема представникам міського самоврядування, чому з війни «ніхто не повертається».
З реформою децентралізації роботи побільшало: тепер таке інформування потрібне в кожній із 66 громад, на що просто бракує спеціалістів. Вебінари малоефективні, адже потрібен живий контакт, щоб люди рефлексували на цю тему через емоції.
Чому це важливо? Наше ставлення до військовиків визначатиме обличчя українського суспільства у найближчі роки. Суспільство ж нині схильне сприймати ветеранів зі страхом через їхню травмованість війною й психологічні проблеми, які застають учорашніх бійців при поверненні до цивільного життя. Насправді ж, за словами Людмили Пони, кожен із нас має якісь ментальні труднощі, от тільки для ветеранів війна стала каталізатором, що підриває все те, що «спить» усередині.
«Контузії є чи не в кожного ветерана, а ще будуть постконтузійний синдром, психічні розлади, у нас у всіх спить шизофренія — у когось розвивається різко, у когось повільно, в інших ніколи не проявляється. І все залежить від того, що дасть поштовх цій хворобі. Багатьом і не снилося таке, а в бійців на очах розриваються тіла друзів. Він би не потрапив у психоневрологічних заклад, якби не було оцих випадків. Ветерани відновлюються, і після контузій відновлюються, але треба час, фахова підтримка й правильна тактика», — каже Людмила Пона.
Щоб формувати ветераноорієнтоване суспільство, кожна людина в громаді має дбати не про те, щоб задовольнити свою цікавість, а про те, як не нашкодити: із чим не приходити до людей, які повертаються з війни, про що не питати перший час, із розумінням ставитися до їхнього стану, зайвий раз не обтяжувати своєю присутністю.
«Не варто наражати на небезпеку ветерана, який щойно повернувся із фронту, навідуючись у гості з алкоголем та розпитуючи про всілякі жахіття війни. Контузія, наприклад, не приймає алкоголю взагалі, і цим ви несете людині додаткові ризики. Постійні болючі спогади призводить до посттравматичного стресового розладу», — пояснюють у Черкаському обласному центрі соціальних служб.
Найперше ветеранам треба дати час і простір, щоб відновитися, щоб відчути себе вдома, в безпеці.
Перше коло відновлення для ветерана — це його сім’я
Важливу роль в успішній адаптації ветерана до звичайного життя відіграє його взаємодія з близькими людьми. Це перше коло відновлення для військового: якщо родина правильно зустріне його й знатиме, як спілкуватися з ним у перший час після повернення додому.
Такими знаннями діляться з рідними військовослужбовців фахівці Черкаського обласного центру соціальних служб:
«Оскільки дитина не надто довірятиме соцпрацівникові в таких порадах, набагато краще, коли саме мама розповість, що деякий час після повернення тата треба говорити вдома тихенько, не створювати голосних звуків, коли він спить, або стукати у двері кімнати перед тим, як туди зайти. Це адаптаційний період, коли важливо уберегти ветерана від спогадів про звуки фронту. Мама дитині пояснює, а дитина вчиться приймати нового тата», — каже Людмила Пона.
За словами фахівців, до 7-річного віку діти відчувають до батьків безумовно любов попри будь-які обставини, для старших же рідна людина, яка повернулася з війни, може виявитися «не такою». Тоді як татові при поверненні треба просто побути на самоті, діти ображатимуться, що він начебто не звертає на них уваги, сам їздить на риболовлю, не хоче слухати ту музику, яку слухає дитина, а отже, думатимуть, — не любить. Часто через це вони навіть навмисне викликають вогонь на себе: тікають із дому, погано вчаться, щоб привертати до себе увагу.
Щоб цього уникнути, і потрібні групові зустрічі для родичів військовослужбовців, де, зокрема, обговорюють те, як проявляти свою любов до близьких — словесно й без слів.
«Підготувати сім’ю до повернення військового ми точно можемо зараз, і тоді в рази полегшимо собі подальшу роботу», — зазначають фахівці.
Найважче, кажуть, — наважитися на такі зустрічі, а не махнути рукою, мовляв, я і так знаю, як зі своїм чоловіком говорити. Бо насправді війна багато чого змінює у стосунках і часом впоратися самотужки непросто.
«Такі зустрічі конфіденційні. У будь-якій громаді — це завжди приємні жіночі посиденьки, а не просто доповідь від тренера. Це коло однодумців, де поруч точно такі ж дівчата, з такими ж проблемами. Вони не закриваються в собі, а рухаються далі, ще й допомагають іншим людям», — зауважує Людмила Пона.
За її словами, такий вибір — це власна відповідальність дружини ветерана, яка вирішує, що її родині потрібна допомога і вона готова почерпнути знання й отримувати поради від фахівців.
«Громада має подбати про своїх ветеранів»
Громада, близькі й знайомі люди, сусіди є другим колом відновлення для ветерана війни. Це місце, де знають своїх людей, які повертаються з війни, і можуть подбати про них, забезпечивши підтримку й необхідні послуги. Тому роль громади, слідом за сім’єю, надзвичайно важлива для повноцінного відновлення ветеранів.
«Вони не мають їхати за допомогою, скажімо, до обласного центру чи столиці, доступність послуг має бути на місці. Кожна громада організовує свою роботу по-своєму — залежно від її можливостей і потреб самих ветеранів», – наголошують соцпрацівники.
Для адаптації військовослужбовців до цивільного життя громада має запропонувати доступні на сьогодні можливості — чи то на місцях, чи то в області, чи то на рівні держави. Конкретно — забезпечити рідних потрібною інформацією про те, як підтримати ветерана у відновленні, надати колишньому військовому номер телефону соцпрацівника, а також усю потрібну інформацію про ресурси, на яких зібрана інформація про наявні соціальні гарантії та механізми їх отримання.
Зараз це все відбувається через електронну платформу «єВетеран», що спрощує цей процес для людини, яка повертається з фронту, адже не вимагає зайвих комунікацій.
Для належного інформування, консультування й первинної допомоги в соціалізації створюють зараз у громадах нову посаду — фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих людей. Такі люди зможуть роз’яснити всі нюанси, що турбують колишніх військових, скеровувати їх до конкретних фахівців, а за потреби — й супроводжувати, представляючи їхні інтереси.
Слідом за діяльністю громади за адаптацію ветерана відповідальні обласна влада й держава. Це так звані третє й четверте кола відновлення. Обласний рівень передбачає регулювання конкретної політики, що стосується окремих програм, коштів із обласного бюджету, усіляких видів підтримки, зокрема медичної, пропагування і створення ветеранських просторів, введення різних посад і так далі. Держава забезпечує ухвалення потрібних законів і постанов, що регулюють процес роботи з ветеранами, надання пільг, інших можливостей, додаткових ресурсів, як-от поновлення на роботі, нового працевлаштування, навчання тощо.
Треба більше ветеранських просторів
На етапі взаємодії громади зі своїми ветеранами важливою є підготовка до їхнього повернення і найголовніше — створення можливостей і точок доступу для колишніх військовиків.
У методичному центрі зазначають, що Черкащина в цьому питанні все ж не пасе задніх. Наприклад, у Маньківці запрацював центр соціально-психологічної реабілітації на базі колишньої районної лікарні — відповідно, є доступ до потрібних лікарів, психологів і ресурсів. Осередок створили коштом громади й фонду «Родина Нечитайло».
Ще один плюс до роботи з ветеранами та членами їхніх родин — професійна допомога, що віднедавна доступна в Центрах життєстійкості.
Хоча насправді й цих прикладів нині замало, адже колишніх військових дуже багато, а після закінчення війни в Україні очікують повернення близько 4 млн ветеранів і ветеранок.
Один із найелементарніших кроків до облаштування ветеранського простору — використовувати «єдине вікно» у ЦНАПі, що зараз розташовані в кожній громаді. Туди ветеран приходить не в загальну чергу, а до окремого фахівця, разом із яким вирішує потрібні питання.
Щоб організувати окремий ветеранський простір, однієї кімнати на всю громаду замало, такі осередки потрібні в кожному старостаті. Знадобиться спеціально облаштоване приміщення з урахуванням відповідних вимог. Це, зокрема, рекомендація використовувати сіро-жовту колірну гаму, що сприятливо впливає на психіку, а також елементи, пов’язані з війною, — шматок маскетки, розмальована гільза від снаряда абощо.
Завдання відповідальних людей — знайти приміщення, забезпечити доїзд фахівців, залучити кошти та зробити центри відновлення, центри соціально-медичної або психологічної реабілітації. Таких місць, каже Людмила Березовська, для військовиків не вистачає.
Тут прийматиме психолог і надаватимуть консультації інші необхідні фахівці. Можна організувати якісь ігри у визначені дні (наприклад, шахи), спортінвентар чи тренажери, влаштувати кінопоказ, вечір гри на гітарі абощо. Такий простір варто облаштувати комфортними диванами, м’якими стільцями.
Обов’язково — можливість випити чаю чи кави у зручних умовах. Не кав’ярня, а таке собі самообслуговування з чайником, кава-машиною, якимось печивом, де ветеран зможе побути наодинці або поговорити з побратимами.
На Черкащині 32 з 66 громад уже створили дружні до ветеранів простори. Скрізь наповнення цих осередків різниться, залежно від можливостей і фантазії.
При облаштуванні таких приміщень важливо врахувати думку й самих ветеранів, залучати їх до організації роботи таких просторів, адже краще за військових ніхто не скаже, що їм потрібно. Тоді ця робота буде ефективною.
«Якщо ж у громаді немає ЦНАПу й навіть можливості створити свій невеличкий простір, можна знайти хоча б якогось фахівця, який має якісь соціальні зв’язки та зможе консультувати ветеранів з будь-яких питань, скерувати куди треба, направити до потрібного лікаря, надати номери телефонів», — зазначає пані Березовська.
За її словами, у багатьох громадах вдається сформувати цілі команди зусиллями небайдужих. Попри відсутність спеціальних соціальних центрів, такі люди гуртуються й підтримують ветеранів і їхніх рідних. Соціальні педагоги, бібліотекарі, шкільні психологи, просто активні громадяни об’єднуються і допомагають, хто чим може.
Алгоритм дій при роботі з ветеранами у громадах
Громадам, що тільки починають напрацьовувати ветеранську політику, фахівці соціальної сфери роз’яснюють орієнтовний план дій.
Як зауважує Людмила Пона, загалом за цю роботу в місцевому самоврядуванні має відповідати визначена людина, часто цю роль виконує заступник голови громади. Він визначатиме склад робочої групи, періодичність зустрічей, формат заходів і програм. Команду формують люди з різних сфер діяльності, думки яких важливо дослухатися: начальники відділів, волонтери й самі ветерани та їхні рідні.
Далі слід окреслити функції кожного напрямку і ролі залучених людей: які послуги надаватимуть на рівні громади, скільки потрібно фахівців і що вони робитимуть, який формат передбачити для дітей з родин ветеранів, кого залучити на волонтерських засадах тощо.
Ця команда має домовитися про комунікацію між собою, створити онлайн-спільноту, чат абощо: що простіша комунікація, то краще.
«Для ефективної роботи варто проаналізувати ресурси: фінансові, людські, іміджеві й нематеріальні. Тобто що може зробити конкретна людина, на що здатна окрема залучена організація і які можливості є у самої громади, щоб задовольнити потреби ветеранів. Чи достатньо соцпрацівників і вузькоспеціалізованих лікарів, чи є приміщення для ветеранських просторів, соціальне житло тощо. Якщо чогось не вистачає, команда має врахувати доходи й видатки на місцях і визначити, як залучити кошти на потрібний напрямок, куди можна спрямувати залишки місцевого бюджету і так далі», — роз’яснює Людмила Пона.
Тоді робоча група формує програму підтримки та допомоги. Створює такий собі план дій на визначений період: які заходи й послуги можуть організувати конкретні люди чи заклади.
Зараз уже відомо про середньострокове бюджетне планування на три роки. Цей план ветеранської політики теж розрахований на середньостроковий період. У громаді це означає, що скасувати заплановане цього року не вийде, а от додати можна. Тобто бюджетний процес має риси безперервності й наступності, а також кращу ефективність у розподілі ресурсів. Це про відповідальність.
Одним із важливих елементів упровадження ветеранської політики є обмін досвідом. Створюючи ветераноорієнтований осередок, можна і варто покладатися на колег і запозичувати успішні ідеї інших громад, заручатися підтримкою відповідального бізнесу. Це допоможе йпроаналізувати власні ресурси, і знайти нові можливості.
Автор: Артем Іщенко, студент 2 курсу ОП “Журналістика” ЧНУ ім. Богдана Хмельницького
Ментор: Олександр Стрельчук
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інноваційні підходи до наукової та журналістської практики» від Чеської громадської організації «Асоціація з міжнародних питань», що реалізується за фінансової підтримки Програми Трансформаційної співпраці Міністерства закордонних справ Чеської Республіки
