Наталія Капустян – представниця Урядового уповноваженого зі справ людей з інвалідністю в Черкаській області. Її завдання – допомагати людям із інвалідністю у вирішенні питань та надавати їм необхідну інформацію. Про те, із якими проблемами доводиться зіштовхуватися в житті, Наталія знає із власного досвіду: уже понад 30 років вона користується кріслом колісним.

 

Про травму та реабілітацію

Наталія Капустян навчалася в 11 класі, коли її життя назавжди змінила ДТП. В аварії сімнадцятирічна дівчина отримала тяжку травму – перелом хребта. До цього вона займалася легкою атлетикою у ДЮСШ в місті Канів  та збиралася вступати до інституту на вчителя фізкультури.

— Тоді обірвалася моя мрія. Аварія забрала все, чим я жила — можливість бігати, мої ноги, — пригадує Наталія. — Я думала, що одна така. Мені себе було дуже шкода. Тоді в голові та лексиконі було лише слово «жалість». Зараз я його не люблю і всім  кажу, щоб про нього забували.

Те, що вона не одна, Наталія зрозуміла, коли вперше потрапила до санаторію у Слов’янську й побачила таких же людей на кріслах колісних.

— І це було мені потрібно, — каже Наталія. — Із санаторію приїхала зовсім іншою, тому що там зустріла людей, які сидять на кріслі, пересуваються на ньому такий довгий термін. І це для мене стало таким прикладом, уроком – я зрозуміла, що не одна й що потрібно жити далі.

Наступного разу в цьому ж санаторії Наталія потрапила до табору  активної реабілітації, де людей із інвалідністю вчили правильно їздити на кріслах колісних, правильно падати, правильно долати бордюри. Словом, навчали всьому, щоб допомогти пристосуватися до життя в нових умовах.

— І тоді я відчула, як у мене вже трошки крильця розправилися, мені легше, мені краще, – ділиться жінка.

Згодом Наталія і сама стала інструктором у таборі активної реабілітації, аби вчити інших тому, що вміє сама.

Про творчість та параспорт

Після отриманих травм Наталія певний час була прикута до ліжка й була вимушена постійно лежати. Відтак жінка знайшла роботу до душі — почала вчитися вишивати, лежачи на животі та опираючись на лікті, а пізніше стала учасницею міських та обласних виставок.

— До мене приходила вчителька, яка навчала і я освоїла це ремесло настільки, що люди іноді думають, що мої роботи — це машинна вишивка, а не ручна робота, – говорить пані Наталія.

Провідна тема робіт — Шевченкіана: рушники з віршами, портрети Кобзаря, серветки за мотивами творів — усе в основному в червоно-чорній вишивці. Вона пригадує:

— Відкриваю «Кобзаря» і читаю. І тоді в мене вже з’являється якась картинка в голові, і я вже точно знаю, що хочу побачити на полотні.

Утім, окрім циклу робіт, присвяченого Шевченку, Наталія створювала рушники, відтворюючи стародавні візерунки на полотні.

Пізніше персональні виставки Наталії Капустян проводилися у Каневі, Черкасах, Чигирині, Києві та Донецьку. Багато її робіт представлені й за кордоном.

Згодом в життя Наталії повернувся і спорт. Вона почала займатися кульовою стрільбою на базі Черкаського обласного центру «Інваспорт» та потрапила в паралімпійську збірну. Тоді Наталія стала однією з перших призерів обласних та національних змагань для людей з інвалідністю, була неодноразовою чемпіонкою України.

Саме спорт і поєднав Наталію з її майбутнім чоловіком Миколою. Він був параатлетом і займався спортивною їздою на кріслі колісному. Познайомилася пара ще в санаторії в Криму і відтоді вже 12 років поруч один з одним — разом живуть, подорожують, відвідують заходи. За роки спільного життя організували побут так, щоб можна було й у квартирі пересуватися без перешкод, і в будинок з вулиці потрапити самостійно:

— Ми навіть лампочки примудряємося самі вкручувати, навіть попри те, що обидва на кріслах колісних, – каже жінка.

 

Про роботу громадської організації «Відродження»:

Після закінчення спортивної кар’єри Наталія занурилася у громадську діяльність. Стала головою ГО «Канівська організація для людей з інвалідністю «Відродження» (раніше — «Молодіжний центр людей з інвалідністю»).

— Я побачила, які в нас є люди. Побачила, що їм потрібна допомога та спілкування — вони цього хочуть та прагнуть. Тож почала щось для них робити, – розповідає пані Наталія.

Щоб адаптувати таких людей до соціуму, громадська організація почала проводити фестиваль творчості для людей з інвалідністю «Дніпровські хвилі», який на Черкащині успішно провадили впродовж 13 років: спочатку лише для жителів області, а згодом — для усієї України. Так Наталія і зрозуміла, що творча реабілітація для людей з інвалідністю це дуже ефективна діяльність.

На сьогодні громадська організація надає допомогу всім, хто її потребує — від найменших до найстарших. Представники ГО беруть участь в розробці безбар’єрності на Черкащині. Також займаються волонтерством та донатять на армію.

 

«Роботодавці клали слухавку»: про навчання та працевлаштування

Власне проведення фестивалю «Дніпровські хвилі» певним чином вплинуло на вибір професії Наталії, адже саме цей захід став початком розвитку інклюзивного туризму на Черкащині.

— Коли на фестиваль приїздили люди з інвалідністю, то ми обов’язково проводили для них екскурсію по Каневу — ми хотіли, щоб люди все побачили, — згадує Наталія.

Щоправда про те, що це є інклюзивним туризмом, ніхто поки не здогадувався.

Вмовила вступити до Канівської філії Східноєвропейського університету економіки та менеджменту Наталію подруга, яка потім і допомагала їй долати бар’єрність навчального закладу. На той час університет не був пристосований до потреб із інвалідністю. Пізніше, коли Наталія зрозуміла, що на Черкащині можна розвивати інклюзивний туризм, то вступила на магістратуру до Уманського державного університету імені Павла Тичини. Саме на базі цього університету функціонує Асоціація «Інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму» в Черкаській області, до створення якої долучилася і Наталія Капустян.

Після здобуття вищої освіти Наталія й розпочала пошуки роботи, яка б дозволяла працювати з дому.

— Пенсія невелика, а хотілося і якусь копійку мати, і сім’ї допомогти. Одним вишиванням грошей не заробиш, — ділиться Наталія.

Тож вона шукала роботу, яку можна було швидше виконувати руками або за комп’ютером. Навички роботи з ним у жінки були — ще перед вступом до університету вона закінчила відповідні курси.

Утім із працевлаштуванням попри все бажання і готовність працювати були проблеми:

— Куди б я тільки не подзвонила, як тільки роботодавець чув про мою першу групу інвалідності — або відразу клав трубку, або між рядків звучало «нам таке не потрібно».

Зараз же в Україні існують спеціальні програми підтримки для роботодавців, які мають заохочувати бізнес працевлаштовувати до себе людей з інвалідністю.

«Стараюся вирішити проблеми людей з інвалідністю»: про роботу представниці Урядового уповноваженого

Як розповідає сама Наталія, її основна задача — усіма можливими способами допомогти людям. Зізнається, бувають дні, коли телефонують 24\7, проте відмовити їм не може:

— Іноді людина потребує хоч якоїсь допомоги. Деяким просто потрібно, щоб їх вислухали, — розповідає Наталія.

На посаді жінка працює вже майже 2 роки. Пригадує, що на початку повномасштабної працювала з дому — вирішувала питання, які надходили на гарячу лінію.

Наразі основний проєкт, над яким працює Наталія — реалізація в Черкаській області Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору.

На Черкащині проживає близько 40 тисяч осіб із інвалідністю, які потребують створення доступних просторів.

— Для мене доступність — це коли я гуляю містом і можу зайти в будь-який магазин не вираховуючи, чи потраплю туди. Це коли я можу без перешкод заїхати в будь-яке кафе і просто посидіти там. Я не хочу просити. Я хочу відчути себе людиною і жити з усіма на рівні, – говорить жінка.

Проблема відсутності безбар’єрності, як зазначає Наталія Капустян, стосується не лише людей з інвалідністю, а також і батьків із дитячими візочками та тимчасово маломобільних людей.

У Черкасах для створення доступного міста неодноразово порушували питання озвучених світлофорів на пішохідних переходах, вирішували проблему доступності громадських вбиралень. Окрім цього, вибірково проводиться моніторинг доступності в територіальних громадах області.

— На сьогодні є вже громади, які самі телефонують і просять приїхати та провести моніторинг, аби вони знали, що не так. Ми — не каральний орган, ми консультуємо, аби громади знали, як краще зробити. І така співпраця, я думаю, із часом принесе плоди, — ділиться Наталія Капустян.

 

Чи готове українське суспільство до збільшення кількості людей з інвалідністю?

Одним із викликів для сучасного українського суспільства є збільшення кількості людей з інвалідністю — воїнів ЗСУ, цивільних, які постраждали внаслідок обстрілів чи окупації.

Наталія Капустян каже, що за останні 20 років суспільство дуже змінилося та останнім часом стало набагато добріше ставитися до осіб з інвалідністю. Якщо в радянські часи таких людей просто «не існувало», то зараз вони не бояться виходити зі своїх будинків та комунікувати з людьми.

Наталія пригадує, як друзі вперше після отриманої травми запропонували їй поїхати в місто і як важко їй було просити та приймати допомогу.

— Тоді я почувала себе наче якимось вигнанцем. Але з часом ми, люди з інвалідністю, звикли просити про допомогу, акліматизувалися до цього стану і стало краще. Тому важливо створити безбар’єрне, відкрите до людей з інвалідністю суспільство. Аби ті військові, які повернуться з фронту, не вчилися роками просити про допомогу, а знали, що їм тут раді.

Чи не найпершими, хто опиняється поруч із людиною, яка внаслідок травми отримала інвалідність, є і будуть їхні родини. Близьким, як наголошує Наталія, потрібно набратися витримки та сил:

— Не потрібно жаліти, треба сприймати їх такими, якими знали. Жалість не приводить ні до чого хорошого, а  лише демотивує прагнути жити повноцінним життям попри все.

Наразі єдина мрія Наталії Капустян — це закінчення війни:

— Хочеться жити без тривог і повернутися до втілення тих планів, які були у нас до 2022 року — до розвитку інвалідного руху та інклюзивного туризму.

Історія Наталії Капустян – це нагадування про те, що справжня сила криється не в фізичних можливостях, а в силі духу. Її історія – це історія про людську стійкість, про здатність знаходити радість у найскладніших ситуаціях. І саме такі історії надихають нас на те, щоб цінувати кожен момент життя і жити на повну. Пам’ятаймо, що кожен з нас може зробити свій внесок у створення безбар’єрного суспільства. Підтримуймо ініціативи, спрямовані на допомогу людям з інвалідністю. Будьмо толерантними та чуйними до потреб інших, адже разом можемо створити світ, в якому кожна людина почуватиметься рівною і знайде своє місце.

 

 

Авторка: Ольга Ярмолич, студентка 3 курсу ОП “Журналістика” ЧНУ ім. Богдана Хмельницького

Менторка: Тетяна Очеретяна 

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інноваційні підходи до наукової та журналістської практики» від Чеської громадської організації «Асоціація з міжнародних питань», що реалізується за фінансової підтримки Програми Трансформаційної співпраці Міністерства закордонних справ Чеської Республіки

Світлини – героїні публікації