
Чудовим подарунком перших днів прийдешнього року стала літературна зустріч із відомим письменником, журналістом, режисером документалістом, волонтером Русланом Горовим у Черкаській міській бібліотеці ім. Лесі Українки. Харизматичний гість привіз багато своїх книг, кошти від реалізації яких ідуть на потреби ЗСУ. Руслан Горовий, окрім Черкас, мав зустрічі з читачами в Золотоноші, Шполі та Багачевому.
У Руслана Горового є багато професійних «облич». Він – відомий український журналіст та автор неймовірного соціального проєкту «Служба розшуку дітей» (він продовжує шукати дітей вже в реаліях війни), поет, письменник та музикант, режисер-документаліст, засновник проєкту «Так працює пам’ять». І ця його багатогранність акумулюється в дуже цікаву та непересічну особистість. Спілкується він просто, без «зірковості», із притаманним почуттям доброго та безпечного гумору. І цим притягує до себе ще більше своїх шанувальників.
Для черкаських, зокрема, він влаштував доволі розлогу в плані знайомства авторську зустріч.
Першочергово акцентував, що не ставив життя «на паузу» після 24 лютого 2022 року. Розповів, як волонтерство помножене на патріотизм природно влились у його буденність та творчість, про те, як вдається не зраджувати своєму принципу жити на повну. А ще, як саме Донбас зробив із нього українця.
– Історії, із якими стикаєшся в своїй людській діяльності, мають властивість накопичуватись. На щастя, я вмію писати. Тому коли всього набагато накопичується, я пишу історії, знімаю документальні фільми, в яких правда про людей, які живуть під час війни, — ділиться Руслан Горовий. — Вони є терапією для мене і не дають «вигоріти». Так само волонтерські поїздки дозволяють триматися. Коли голова переповнюється, я пишу на телефон. Щось із записаного стає оповіданнями, щось узагалі нічим не стає, а щось стає піснями та віршами. Тому я ніколи напевне не знаю, чи буде наступна книжка, чи ні. І що взагалі із нотаток народиться.
Руслан Горовий розповідаючи про себе, повідав про своє молоде життя в місті Краматорськ, до якого потрапив із Конотопу, (де народився) за власним бажанням.
– Для мене Донбас не є якимось порожнім словом, далеким та незрозумілим. Я поїхав на Донбас, і так сталося, що одна любов призвела до іншої любові. У своєму дитинстві в Конотопі я не спілкувався українською мовою. Моя сім’я походила з російщини, і мої батьки майже не розмовляли українською. Дід із бабою спілкувались суржиком, а загалом ми розмовляли російською. У моєму совковому дитинстві говорити українською було дивиною. Але коли я приїхав на Донбас, почав їздити по Донбасу, познайомився з багатьма дуже цікавими україномовними людьми. Це були люди української громади, яка зберігала традиції, які показали мені, яким є степове село, де говорять українською, які мені розповіли про все, що було під забороною «совєтів», — страшні часи голодоморів, наприклад. Я про це знав, але не розумів і не міг осягнути трагедії і масштабів цих подій. Дізнався про «дурки», про винищення всього українського… Коли я співав на гітарі Цоя, у таборі для політв’язнів вбивали Стуса… Я вдячний за це пізнання реальності й вдячний Донбасу, який зробив із мене українця. Я тоді свідомо перейшов на українську мову та почав писати лише українською. Мені боляче, коли чую несправедливі наративи про Донбас. Не вірте наративам. А вірте просто в людей! Якщо бачите, що людна погана, вона погана незалежно від того, із якого вона регіону походить…
Про свій творчий шлях Руслан говорить із певною самоіронією та незмінним гумором. Сьогодні він допомагає військовим та цивільним. А кошти, виручені за книги під час зарубіжних зустрічей, направляє на термінові потреби військових, а також на підтримку жителів деокупованих територій. Так як із перших днів повномасштабного вторгнення Руслан Горовий опікувався літними київськими бабусями та дідусями, малорухомими людьми, жартує, що тепер в нього «чорний пояс по бабушках». Він продовжує допомагати ліками, продуктами, дровами…
Під час зустрічі в Черкасах Руслан Горовий познайомив із своєю прозою, уривки з якої зачитав, викликавши непрості емоції. Читачі й плакали, і сміялись, коли пан Руслан уже, за його словами, почав «витягувати» аудиторію із трагічного та щемливого.
Збірку оповідань «Про людей» автор вважає дуже цінною для себе, бо вона існує, як і багато його творів, в аудіоформаті, «начитку» для книги зробили друзі Ада Роговцева та Андрій Середа.
Тетяна Євген’єва