Я дуже сентиментальна мама. І просто дуже сентиментальна. Я прочитала мільйон статей на тему «дитина і садочок». Я знаю всю теорію на теми, в якому віці краще йти, як підготуватися до садочка, як проти адаптацію і чому в садочок краще не ходити. Але ми обрали садочок. Тоді, коли прийшов час, тоді, коли обидві були готові.

Я сумую за нею. Після того, як відведу в садочок, завжди повертаюсь додому, аби попити кави в тиші перед тим, як зайнятися своїми дорослими справами. І от коли я заходжу до квартири через лічені хвилини – я вже сумую. Розкидані іграшки зовсім не заважають, а каву на самоті не так уже й хотілося пити.

В одній зі статей про адаптацію дитини у садочку йшлося про згадку про дім. За ідеєю якусь маленьку річ треба покласти дитині в кишеню, щоб коли вона в садочку її діставала, згадувала про маму, про те, що мама поряд, навіть коли далеко.

У нас навпаки. Дорогою до садочка у нас трапляються каштани, горішки, плоди шипшини і просто квіточки. До садочка ми можемо йти і сорок хвилин. Все розглядаємо, збираємо і дбайливо складаємо мамі в кишені. А коли я приходжу її забрати, вона лізе до мене в кишеню і грайливо питає: «Матуся, а що там?» Одного разу це були навіть маленькі зернинки липи. Вона їх видивилась якось у траві і так їм щиро дивувалась, як можна дивуватись світу тільки у два роки.

Протягом дня я часто наштовхуюсь на ті маленькі сюрпризи. Міцно стискаю горішок, який ми вдома обов’язково будемо бити, тримаючи молоток удвох, бо самій їй ще важко… Посміхаюсь. І дивлюсь на годинник, рахуючи години до того, як побачимось…
А сьогодні вона мені поклала в кишеню жменьку снігу… Я несла його додому у руці і, як маленька, наказувала: «Не треба так швидко танути». У тій холодній сніжці, яка колола руку, я відчувала тепло її долоньки… І таким щемним був для мене той зв’язок… Коли я прийшла її забирати, в мене в кишені вона знайшла сніг. Не вранішній, звичайно, але знайшла.

Я вже казала, що я дуже сентиментальна?)