Руслан Батир, полковник ЗСУ, кавалер ордену Данила Галицького, ветеран Україно- Російської війни, депутат Черкаської міської ради

«Ну що, депутат, розкажи, що там у вас в політиці робиться?» «Невже ті політики не бояться, що завтра з них спитають і за корупцію, і за відпочинок за кордоном, і за «нє всьо так адназначно», і за підтримку московських попів?!» Щоразу, коли повертався «туди», мене зустрічали побратими такими та приблизно такими питаннями. І справді – це два різні світи. Десь там, за декілька сот кілометрів вгодовані рожі політиків рясніють у дорогих ресторанах, ведуться звичні їм «тьорки», діляться бюджети, підприємства і округи. У той самий час, звичайні українці в окопах живуть лише сьогоднішнім днем. Рахують БК, чистять зброю і навіть не загадують, що буде на вечерю, бо до вечері потрібно дожити.

Я змушений був жити в обох світах. Коли приїжджав на сесію, з останніх сил себе стримував під час діалогу з чиновниками, які можуть собі дозволити почекати. Не приймати відповідальність, думати над розподілом коштів між ремонтом доріг і підтримкою потреб військових, вичікувати та викручувати руки, писати нормативний спам та генерувати відписки. Усе те, що «там», на фронті не є справжнім, розцінюється як щось штучне і непотрібне.

Але особливо смішним виглядають розбірки між різними групами впливу в довкола політичній тусовці. Патріотичні гасла, чорнуха в інтернеті, показова хоч і дрібна підтримка волонтерського руху. Усе для того, щоби нагадати себе виборцям.

Останнім часом такого політичного двіжу відверто побільшало. Почали піднімати голову політики, які всю повномасштабку просиділи десь глибоко в бункері – або взагалі за кордоном, або в «Чернівецькому котлі», або десь під захистом київського ППО. Починаючи з 2022 року вони самі, члени їхніх родин – не те що не служили, але ще й подекуди знялися з військового обліку. Привіт Віталію Войцехівському та його сину-ухилянту. Весь цей час вони сиділи тихше води, нижче трави. Не чіпай мене, і я тебе не буду чіпати. Вичікували. Деякі взагалі не соромились в перші дні повномасштабки заявляти про готовність співпраці з новою окупаційною владою. Як це було у випадку з нардепом від Умані Антоном Яценком. Міський голова Плетньова прямо вказує, що Яценко забороняв їй перерозподіляти кошти міського бюджету на підтримку ЗСУ, робив всілякі запити, які мали б ускладнити процес перерахунку таких коштів. А у неформальних розмовах, за словами Плетньової, наполегливо радив перечекати й готуватися до співпраці з проросійською владою. Усе це відомо й широкому загалу, і спеціальним органам. СБУ так само чудово знають про роль цього ж таки Яценка у підтримці законів 16 січня, які посилювали тиск тоталітаризму в Україні. Публічності набули і факти переслідування з боку нардепа ветеранів та волонтерів, яких депутат звинувачував у гибелі «мирного населення Донбасу». Під час виконання Державного Гімну України на відкритті чергової сесії Уманської міської ради, народний депутат дозволив собі сидіти, демонструючи зневагу до державних символів. Хочу нагадати, що російські варвари вбивали полонених українських військових та цивільних активістів за слова цього гімну. Також Яценко відомий своєю послідовною підтримкою московської церкви. Коротше – клейма ставити немає де.

Тривалий час жителі Умані та всієї Черкаської області були впевнені, що Антон Яценко згинув так само як і його друг Медведчук та Азаров – всі пішли в слід за російським кораблем. Після скандалу з СБУ і показами мера Умані Плетньової, Яценко зник з інформаційного простору взагалі.

І от, після того як в країні почали говорити про майбутні вибори, Яценко знову з’являється. Відновлює роботу своїх приймалень, знову формує стару схему підкупу виборців, мобілізуючи старі кадри з т.зв. червоних пенсіонерів, які памʼятають смак ковбаси по 2.20 та гімн СРСР на позивних всєсоюзного радіо.

Звісно, що під час приїзду Яценка до Умані, порядні люди його зустріли відповідно. Сотні уманчан вийшли до його приймальні з плакатами, пікетами, мегафонами. Посил, який отримав Яценко, був простий – не дратуй людей, зникни з горизонту. Але депутат вирішив, що прийшов його час, що війна вже не важлива і він знову може повернутися до практики шантажу, корупційних дій, тиску та залякування.

По-різному можна ставитися до Яценка. Я, наприклад, не можу його ненавидіти, можу тільки зневажати. Але я не думаю, що він – нерозумний. Але дії, до яких він вдається – вражають своєю тупістю. І це для мене відкриття. Наприклад, я від нього отримував погрози – якщо я не припиню про нього писати, то він почне моє переслідування. Паралельно з цим, з’явилось чимало посередників, які почали радити не влазити в цю історію. Мені такі поради і погрози – смішні. По-перше, смішний сам Яценко. По-друге, смішні факти погроз бойовому офіцеру полковнику збройних сил. По-третє, смішна сама ситуація. Це ж наскільки треба не розуміти країну, в якій ти живеш, народ, із якого ти вийшов, щоби думати, що такими погрозами можна чогось досягнути.

І тут я хочу сказати прямо. Народного депутата Яценка будуть пиз…ти всюди, де його побачать мої побратими – військові, ветерани, волонтери. Не зважаючи на його статус та формальну недоторканість. Люди, які пройшли війну, по-іншому розуміють і цей статус, і поняття «народного обранця». Для мене і таких як я, «народний обранець» – це той, кого ми зустрічаємо в бліндажі та блокпості. Той, який бере на себе відповідальність не за дерибан бюджету, а за захист Батьківщини. І повірте, коли вони говорять про такий захист, то про нардепа Яценка не думають зовсім. Бо вони захищають своїх рідних і близьких, своє право співати українських пісень, відстоювати свою волю, ходити там, де вони хочуть, і не бачити тих, хто їх вбиває.

Антон Яценко – ворог. Ворог української держави, ворог усього українського. Але – він не мій ворог особистий. Мені начхати на Яценка. Своїх ворогів я ненавиджу й інколи поважаю. Антона Яценка я жалію і зневажаю. Простіше кажучи – бруднити свої руки об пику Яценка я не буду. Максимум копняка дам!

Такими як Яценко повинні займатися спецслужби. І тут вже про інші форми впливу.

Але Антон Яценко – це символ усього найгіршого, що було в політичній системі України. Пристосуванство, блюзнірство, жадоба наживи, безпринципність, безкарність. Чи він такий один? Та звісно, що ні! Варто подивитися на те, що відбувається довкола нас, хто знову почав згадувати про вибори і готуватися до них? Зараз, під час війни. Це все – антони яценки. Побачите передвиборчу газету – згадайте про антона яценка. Почуєте словосполучення «команда войцехівського» – згадайте про антона яценка. Прийдуть вам з пакетом гречки – згадайте антона яценка. Путін не зміг завоювати Україну прямою військовою силою, він прийде по ваші душі та кишені через таких політиканів як антон яценко та віталій войцехівський, через їхні продпакети та громадські приймальні, через їхню виплату одноразової грошової допомоги, зібраної за рахунок місцевих податків, тобто за ваші гроші.

Тому у мене питання – а за яку ж країну ми всі з вами воюємо, за яку країну загинули десятки тисяч наших побратимів та посестер, як ми будемо віддавати їм Повагу та Шану, якщо в цій країні знову владу будуть ділити схемтозники, сєпари та ватники, які і привели війну до нас із вами? І це вже не питання етики чи моралі – це питання виживання.

Тому дуже просте питання – ви за Україну яценка та войцехівського, чи вам потрібна Україна, яку боронив Дмитро Коцюбайло «Давінчі», Ірина Цибух «Чека» та інші визначні Герої та прості українці цієї страшної війни!?