У 2024 році Юлія Ілюха, українська письменниця, журналістка та волонтерка, стала переможницею 20-ої престижної літературної премії «Книга року ВВС». Її книга «Неболови» потрапила лише у лонглист літературного конкурсу в 2016 році, що стало доброю мотивацією для творчого зростання письменниці. Днями у галереї «Склад №5» відбулося знайомство черкаської публіки з книгою «Мої жінки» та змістовна зворушлива онлайн-зустріч через океан із авторкою видання.
Юлія Ілюха спілкуючись із черкащанками пообіцяла обов’язкову зустріч в Черкасах у реальному часі. Із вірою та надією, що це таки скоро станеться. Але й спілкування з письменницею, журналісткою та волонтеркою онлайн видалось щирим та душевним настільки, немов не існувало відстані між нею та відвідувачами галереї. Авторка розповіла, за яких обставин з’явилась ця книга і наскільки неочікуваним стала перемога в «Книга року ВВС».
Книга «Мої жінки» — це збірка короткої прози. Короткі, чесні, часом брутальні розповіді, нестерпні емоційні історії про досвід життя під час війни та окупації. Власні історії жінок, що свідомо описані без посилань на імена, в ілюстраціях від різних художниць, які творили ще до повномасштабного вторгнення, проте органічно вплелись у канву твору. Загалом — 40 історій, до яких не можна ставитись байдуже.
— Кожна із жінок, які дотичні до цієї книги, — перекладачки, художниці, редакторки, верстальниця, видавчиня — відчули у безіменних героїнях щось особисто своє. Працюючи над цією книгою. Ми хотіли підтримати й обійняти кожну українську жінку. Сказати їй: «Ми поруч, сестро!», — свідчить Юлія Ілюха. — Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі. Мої жінки… Тепер вони і ваші…
Одного вечора на кухні Юлія Ілюха написала першу історію. Про жінку, яку тривога застала у ванній і яка боялася померти — «без трусів, голою, з мокрою головою і неголеними ногами». І миттю виклала її у фейсбук з хештегом «мої жінки». Так авторка вчиняла зі всіма своїми роботами короткої форми.
– Це була історія про одну із жінок, із мільйонів українських жінок, яка не має імені. За ніч допис із оповіддю зібрав чимало відгуків та реакцій від українок. І ледь не кожна писала про те, що це розповідь про неї, — продовжила розповідати історію створення книги Юлія Ілюха. — Продовжила писати ці короткі історії про жінок без імені і є уособленням української жінки. Це було свого роду психотерапією. І коли таких історій назбиралося чимало, Ганна Лелів та Марина Соріна запропонували перекласти їх англійською та італійською мовами. Бо світ має знати про те, із чим стикаються звичайні українські жінки. Урешті вже є переклади книги «Мої жінки» на німецьку та французьку мови.
Ці сорок історій частково автобіографічні, подекуди розказані знайомими або подругами авторки, прочитані в новинах та наново відчутті.
Одна із художниць, яка ілюструвала книгу, — Вікторія Закорко присвятила ілюстрацію своєму синові Михайлу, який загинув на війні, захищаючи Україну. Вона також вийшла на зв’язок із черкаською аудиторією онлайн. Для Вікторії Закорко ілюстрування книги стало можливістю висловити і свій власний біль через малюнок і своєрідним терапевтичним засобом, який допоміг бодай трохи його вгамувати та зцілити материнські рани.
