Щорічно 15 лютого відзначають Міжнародний день онкохворої дитини. На жаль, діти теж хворіють на рак, і запобігти цій недузі не можна. Проте, за словами лікарів, вчасне звернення до медичного закладу та своєчасне лікування збільшує шанси на подолання хвороби, тривалу ремісії та одужання. Одними з найпоширеніших видів раку серед дітей є лейкемія, рак головного мозку, лімфоми, а також нейробластоми та пухлини Вільямса.
У Черкаському онкологічному центрі в блоці дитячої онкології та гематології уже рік лікується 3-річна Ксюша. Зараз дівчинка перебуває на етапі підтримувальної хімієтерапії. Попри тяжке лікування Ксюша адаптувалася в лікарні, має тут друзів та улюблені іграшки.
Анастасія Гежа, мама дівчинки, розповідає, що переїхали до Черкас із Маріуполя. Із рідного міста виїхали, коли почалася повномасштабна війна. Спочатку жили в Запоріжжі, потім переїхали в Черкаси. Тут уже й дізналися про діагноз дитини та розпочали лікування.
– Ми пройшли досить тяжкий шлях, – говорить мама маленької пацієнтки Анастасія Гежа. – Донька пішла в садок, почала часто хворіти. Спочатку не звернула увагу, адже це може бути й звичайна дитяча адаптація, усі дітки хворіють. А потім я побачила синці на тілі, вона стала себе почувати не добре, була не активною, схудла. В один момент у неї піднялася температура й заболіли ніжки так, що Ксюша не могла вставати.
Тоді мама зрозуміла, що щось не гаразд, і звернулася до лікарів. Дівчинку направили до Черкаського онкоцентру, тут їй поставили діагноз – гострий лімфобластний лейкоз. Потому були 9 місяців інтенсивної терапії у блоці дитячої онкології та гематології.
Ксюша й зараз продовжує лікування, але вже більшість часу – амбулаторно, регулярно приходячи на обстеження.
– Їй зараз набагато краще, набрала дещо вагу, – говорить мама. – Слідкую в основному, щоб дитина не сильно перевантажувалася, але вона й сама пограється та відчуває, що ніжки стомилися, їй важко, тоді відпочиваємо. Поки що немає такої енергії, як була раніше, але все відновиться.
Пані Анастасія наголошує, що дуже важливо вчасно звернути увагу на стан здоров’я дитини й пройти обстеження. Адже будь-яке зволікання може дорого коштувати.
Анастасія зізнається, що черпала весь час сили, щоб це пережити, саме від своєї дитини:
– Мені було дуже страшно, але я дивилася як Ксюша стійко переносила всі процедури, і розуміла, що не можна здаватися. Навіть якщо набігали сльози, хотілося поплакати, виходила в коридор, щоб вона цього не бачила. Дітей варто підтримувати, давати їм якомога більше приводів для усмішок, радості.
А ще Анастасія Гежа говорить, що позитивно на одужання впливає і ставлення лікарів та медичного персоналу:
– Тут так ніжно й чуттєво ставляться до кожної дитини, і лікарі, і медсестри, обіймають їх. Тож дітям легше переносити всі процедури.
Ще одна маленька пацієнтка блоку дитячої онкології та гематології 5-річна Альона також отримує підтримувальну хімієтерапію. Почала своє лікування дівчинка, коли їй було 3,5 роки.
– Ми звернулися до лікарів, бо в донечки був низький рівень гемоглобіну, – розповідає мама Вікторія Сидорець. – Та виявилося, що в неї лімфобластний лейкоз.
І вже в Черкаському онкоцентрі розпочали лікування.
– Я перший місяць лікування взагалі не пам’ятаю, адже почути новину про такий діагноз твоєї дитини й змиритися з цим дуже важко, – говорить жінка.
Пані Вікторія пригадує, як починалася хвороба: у дитини почали з’являтися на тілі синці, були бліді губки, слабкість, вона не хотіла йти гуляти на вулицю, гратися із сестричкою, був поганий апетит.
Поки що дівчинка проходить підтримувальну хімієтерапію. І мама сподівається, що найближчим часом вони забудуть про хворобу назавжди.
Завідувачка блоку дитячої онкології та гематології Оксана Глухарева наголошує, що більшість пацієнтів потрапляють у відділення вже в занедбаному стані:
— У цей день, 15 лютого, за допомогою тематичних акцій і заходів небайдужі люди намагаються привернути увагу спільноти до того, що дитячий рак узагалі існує. Тому що 20 років я тут працюю і увесь цей час мене запитують: «А що, діти також хворіють на рак?». Так, тяжко, боляче, але хворіють. Це таке захворювання, що не жаліє нікого, навіть дітей.
Крім того, цього дня небайдужі люди розповідають суспільству про ті проблеми, які виникають у родини тоді, коли їхня дитина надходить у наше відділення. Це стрес, біда, горе й відчай. Це також проблема, коли немає на кого залишити інших дітей. Це фінансові труднощі, тому що мама працювала, а зараз — ні, бо перебуває тут, у лікарні з дитиною. Навіть якщо не треба купувати ліки, є ще побутові проблеми. І спільнота має про це думати.
Також хочу зазначити, що боротьба за життя дитини — це війна. Тяжка, кривава і нещадна, але ж і перемога важить багато — це врятоване життя дитини.
У нашому відділенні доволі непогані результати виліковування лейкемій, вони наближаються до європейських 80 відсотків. Звісно, кількість дітей зменшилася у зв’язку з війною, але однаково це високі показники успішності нашої роботи.
Для того, щоб дитина вийшла переможцем із хвороби, потрібно вчасно звернутися за допомогою. А сьогодні, на жаль, як ніколи гостро постала проблема занедбаності захворювань, бо батьки запізно звертаються до лікарів. Загальна кількість пацієнтів стабільно на одному рівні — їх не більшає і не меншає. Але стан дітей, які надходять, значно погіршився.
А при занедбаній недузі, а це четверта стадія, — шанс вилікуватись становить усього 20%, оті 80% — це показник виліковування на першій і другій стадіях. На третій стадії прогнози вже гірші, це вже занедбана недуга.
Хоча в нинішніх умовах ми вдячні, що дитина прибуває до нас хоча б на третій стадії. Бо часто надходять такі пацієнти, що ми змушені працювати не так, як мали би. Зазвичай дітей направляють у лабораторію, на діагностику, задіюють усі служби, консультують усі спеціалісти, а у нас з порогу — реанімація. Тому що дитина дихати не може, серце стукає через раз… У такому разі в мене виникає питання: де ці діти досі були? Їх же хтось бачить. Батьки, лікарі та сусіди врешті… Хтось же має як належне реагувати на їхній стан.
Онкологія, на жаль, не має своїх ознак, якихось специфічних, характерних тільки для онкологічних захворювань симптомів. Але ж батьки можуть помітити перші ознаки захворювання. Це стійкі порушення у дитини протягом тижня-двох, яких не було раніше. Наприклад, підвищена температура два тижні поспіль, щодня вона може бути цілодобово, може підніматися раз на добу, але при цьому в дитини немає катаральних явищ, немає кашлю й риніту. Проте батьки вже мають занепокоїтися й турбувати педіатра.
Варто звертати увагу й на зовнішні зміни організму: пляма на оці, косоокість, одне око прикрите, очні щілини різних розмірів.
Можливі й неврологічні модифікації: коли дитина дуже в’яла, постійно спить, посміхається одним боком обличчя або грається тільки однією рукою, інша — звисає. Чи якщо дитина похитується, чи біжить, схиляючись на один бік, чи не може йти взагалі, тому що в неї не виходить, у неї слабкі ніжки. Або коли дитина скаржиться на головні болі: кілька разів це можна списати на недосипання, але коли це триває щодня, особливо вранці з блювотою або й без — це тривожна ознака.
Може збільшитися якийсь орган або частина тіла: живіт, ручка або ніжка, може з’явитися набряк шиї або збільшення лімфатичних вузлів. Або коли дитина враз блідне чи вночі пітніє так сильно, що доводиться тричі переодягати її й перестеляти ліжко.
Якщо помічаєте хоча б один, а тим паче два симптоми — негайно йдіть до педіатра, він має призначити дообстеження або відразу дати електронне направлення до онколога. Але не треба ховатися чи йти до представників нетрадиційної медицини, не варто чекати й спостерігати при таких симптомах, тому що хвороба прогресує дуже швидко й може бути запізно.
Діти, які мають онкологічні захворювання, отримують у нашій країні сучасну діагностику й сучасне лікування — хімієтерапевтичне, променеве й хірургічне. У нашому відділенні проводять і трансплантацію кісткового мозку. Усе це безоплатно для пацієнтів — такі послуги покриває програма медичних гарантій.
Наостанок хочу зауважити, що нам дуже допомагають волонтери, навіть у розважанні дітей. Вони краще переносять хворобу, коли усміхаються, коли хочуть не плакати, а швиденько отримати ліки й побігти грати в гру, тому що там можна ліпити, бавитися, співати абощо. Волонтери проводять свята, дарують подарунки — ви бачили, скільки іграшок у кожній палаті? Там їх немає де ставити. Але іграшка кожній дитині все одно потрібна. Хай навіть така сама, як була вчора, але все одно потрібна. Сам факт, що дитині подарували іграшку означає, що вона молодець. Тому вкотре дякую нашим благодійникам і волонтерам за таку підтримку.
І ще хочу зауважити: кожен може допомогти родинам онкохворих дітей. Станьте донорами кісткового мозку. Це не боляче.
До речі, якщо в Україні набереться велика кількість людей для реєстру донорів кісткового мозку, то ми не будемо закуповувати кістковий мозок із-за кордону. І кожна дитина, яка потребує цього лікування, зможе його отримати в нас.
