Радіо нашої мрії

Радіо… Яка його роль у житті суспільства? І у житті конкретного українського письменника?! О, над цим варто замислитись…
Багато що змінилося в Україні за роки незалежності. Змінилося і радіо – і в його всеукраїнському, і в обласному аспектах. За часів Союзу було немало передач з Москви. Відповідно було немало і пісень російською мовою. Запам’яталася думка, висловлена тоді кимось у одному з інтерв’ю. Мовляв, естрадних зірок було у Радянському Союзі менше, аніж в інших країнах. Навіть у країнах соціалістичного табору. Порівнювалося положення речей у Союзі і в Угорщині і наводилися конкретні цифри. А серед не багатьох естрадних зірок Союзу були і українські зірки. Але ж не всі вони тоді співали українською. Пригадуєте, співака, що співав… про «птицу счастья»?! Над піснею цією тоді частенько іронізували.

Нині ж Українське радіо і справді ж – стало українським! Бо і стан речей суттєво змінився, хоч можливо і не в такій мірі, як нам хотілося б. І вже число українських естрадних зірок, яких ми чуємо, яких ми знаємо, значно зросло. Так, ідеалізувати ситуацію не слід, але ж зміни є. І треба сказати, що і обласне наше радіо значно розширило свої можливості дійти до слухача.
Згадався один з епізодів мого літературного «учнівства». Було це у неділю. Бо і літературна студія «Ровесник» при обласній «молодіжці» збиралася по неділях. Костянтин Світличний, відомий письменник, що керував тоді «Ровесником», привів тоді нас, тогочасних «літстудійців» до обласного радіо. А це було не теперішнє, а ще старе приміщення. І зустрів там нас один з журналістів, що вийшов у неділю на роботу, аби записати поетів-початківців.

Записали по одному віршу. Пам’ятаю і власне хвилювання, і хвилювання інших учасників події. І це легко зрозуміти – адже твій вірш мав прозвучати на всю область!
І здавалося б – ну, що там… один вірш! Але ж і в ньому зернини – віршів майбутніх… Пам’ятаю, що прочитаний мною вірш був про рідний край. А тема ця потім продовжувалася у мене з книги у книгу.
Потім за плином літ, уже не раз маючи змогу записатися на радіо, я завжди відчував – а яка ж вона складна… робота радіожурналіста! Бо поет, читаючи власні твори перед аудиторією, завжди бачить реакцію людей на прочитане. А тут лише… студія, мікрофон і все. Але ж поруч журналіст, який щиро «вболіває» за тебе. Нібито спокійний, стриманий… Та відчуваєш, що він теж… хвилюється.
Згадується запис у Києві. Передача готувалася для радіостанції «Промінь». Студія, необхідна для запису, була зайнята. Треба було трохи почекати. І ось тоді і сталась подія, що мене вразила. Жінка-диктор читала текст. І ось на думку редактора, що здійснював запис, одне з слів прозвучало трохи невиразно. І ось тоді диктор повторила… ні, не цілий абзац, де було згадане вище слово… не речення… а саме це слово! І повторила з такою інтонацією, як і все речення, де слово треба було замінити. І цього було достатньо, щоб зробити запис досконалим.

І ще один момент, який мене вразив. Коли було завершено запис, у якому вже я сам брав участь, я вирішив подарувати свої книги працівникам радіо, що були присутні під час запису. Звичайно ж, з дарчим написом. І коли я запитав у двох незнайомих мені працівниць, як їх величати, то відповідь вразила. Як виявилось, це були люди, яких я (роками!) чув з передач Українського радіо. І думка при цьому була така. Цих жінок (як і славних представниць нашого обласного радіо!) треба було б показувати по телебаченню. Ну, хоча б у день їхнього професійного свята.
А передачу, де я брав тоді участь, готував до ефіру прекрасний поет, колега-спілчанин (і в той же час – блискучий майстер радіожурналістики!) Станіслав Шевченко. Він довгий час пропрацював на Українському радіо, активно пропагуючи українську поезію. І робив це по-справжньому цікаво і пристрасно!
То яке ж воно – радіо нашої мрії?! Те, що було… Те, що нині… Чи те, що буде?! Ну, мабуть, варто зберегти найдобірніші зерна того (українського!) радіо, що було, і того радіо, що нині, і твердо вірити у буйнокриле колосся майбутнього нашого радіо.

І ще така думка. Ось ми ідемо до Європи? А коли ж дійдемо?! Можна по-різному відповідати на це питання. Ну, хоча б так. Працював у Черкасах радіожурналіст, навіть керував обласним радіо. А потім виїхав до Штатів і вже його, як висловлюються нині, «радіопродукт» заучить на всю Україну, а сам він є у повній мірі зіркою світової радіожурналістики. Так от, на мою скромну (навіть дуже скромну…) думку, ми тоді дійдемо до Європи, коли хтось з черкаських радіожурналістів (а чи просто журналістів!) стане зіркою міжнародного рівня… не виїжджаючи з Черкас! Адже обдарованих людей серед черкаських журналюг більш, ніж досить. Ви скажете – це неможливо! Надто вже бюрократизоване наше, в Україні, життя. Але ж постаратись треба! Тим більше, коли є кому старатись.
Нині до нас приходить немало нових слів і ці слова частенько звучать в ефірі. Зокрема і слово – флешмоб. І у день, святковий для нашого радіо, у центральному його офісі у Києві (Хрещатик, 26…) і справді ж, як повідомлялося, відбувався флешмоб, де усі гості могли послухати музику і пригоститися тістечками. Отож і завершити хотілося б віршем, де фігурує слово флешмоб. Хоча сам цей вірш по суті не тільки про флешмоби, а і про наше життя.

І МИ ПРОВОДИМО ФЛЕШМОБИ

Звичайно ж, є цікаві теми –
Про перший цвіт, про перший сніг…
А як знаходяться проблеми,
То є і рішення для них!

І ми проводимо флешмоби,
Бо кожен день і кожну мить
Кожен стоїть і морщить лоба
І дума – як же далі жить!

І в тому біль, і в тому драма:
Знайдеться жар – поміж золи…
Все перекопано думками,
Та ми до суті – не дійшли!

І хоч траплялись будні люті,
Солодкі, ніби лимонад,
Ми докопаємось до суті –
Ні, не жаліючи лопат!

І ми проводимо флешмоби,
Бо кожен день і кожну мить
Кожен стоїть і морщить лоба
І дума – як же далі жить!

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x