Якби 5 років тому українській дизайнерці з Черкас Олесі Теліженко хтось сказав, що на 2 роки їй доведеться покинути Україну, вона не те що не повірила б — просто не погодилася б на це. Проте повномасштабна війна змінила звичне життя мисткині й показала, що мистецтво та культура також можуть бути інструментом у боротьбі за правду.
24 лютого пані Олеся прокинулася від дзвінка братової дружини. Пригадує, що чоловік певний час застерігав її про можливий початок широкомасштабної війни, однак вона не була готова до всього, що відбувалося:
— Чоловік попереджав мене, що як почнеться війна, він піде у військо, а я візьму дітей і поїду спочатку на захід України, а потім — до Європи. Він морально налаштовував мене на такий розвиток подій, а я завжди морально заперечувала: здавалося, ніби цього ніколи не трапиться.
Та коли повномасштабне вторгнення все ж почалося і жінка разом із трьома дітьми вирушила до Польщі, а згодом і до Франції, то зрозуміла, що чинить правильно: пріоритетом був порятунок дітей. Чоловік же пані Олесі залишився в Україні та долучився до лав ЗСУ. Вдома залишилися і батьки жінки.
Два роки Олеся разом із дітьми прожила у французькому містечку Ружмонтьє, що в регіоні Нормандія. Туди приїхати їй запропонувала подруга, із якою познайомилася ще у 2021 році на міжнародній ярмарці в Діжоні. Частинка її серця назавжди залишилася там, зізнається пані Олеся — саме у Франції вона по-справжньому зрозуміла значення слова «емпатія» завдяки чуйним та уважним людям.
До нового середовища пристосувалися й діти: крок за кроком долали мовний бар’єр, знаходили друзів, хоча час від часу і рвалися додому. Мисткиня також почала вивчати мову — хотіла спілкуватися з французами більш вільно. Важко було довго не бачити чоловіка: за перший рік перебування у Франції йому вдалося приїхати до сім’ї лише раз. На другий рік зустрічі стали частішими — раз на 3–4 місяці.
І хоча за кордоном її оточували прекрасні люди та хороші умови, було складно: жінку як магнітом тягнуло до України, на душі було тяжко:
— В Україні інший рівень життя, аніж у Європі, але тут ми більш завзяті. Ми боремося і розуміємо, що день за днем кожен наближає перемогу, хоч і невеликими кроками.
Творчість та культура, потрібні людям
Через війну в скрутному становищі опинилася і творча майстерня «TELIZHENKO Fashion House». Олеся розповідає, як вони з мамою — пані Олександрою Теліженко — думали, що під час війни нікому не потрібна буде культура.
— Мама — дуже міцна жінка, якою я неймовірно захоплююся. Саме вона втримала наше виробництво, бо справа заснована нею, і мама живе на її шаленій енергії. А ще допоміг колектив, який виявив бажання працювати та не міг просто сидіти вдома.
Спочатку мамі було дуже важко, пригадує пані Олеся. Потрібно було забезпечувати колектив зарплатою та сплачувати податки, а ресурсу не було. Тоді Олександра Теліженко звернулась по допомогу до своїх друзів за кордоном з проханням донатити, аби зібрати кошти для утримання колективу.
— Бо все ж таки наша справа — це справа не одного дня. І плинність кадрів — це не про нас, бо в одному колективі люди по 10, 15, 18 років працюють. І саме оця майстерність, яку вони випрацьовують роками, є дуже цінною і важливою, тому ми не могли втратити наших майстринь, — розповідає пані Олеся.
Так онучка однієї з маминих подруг зробила флешмоб зі своїми друзями у Нью-Йорку — вони виходили до пам’ятників з маніфестаціями на підтримку України. А донька цієї ж подруги працювала в кондитерській, де виготовили цілу серію тематичних тістечок. З цього зібрали трохи коштів, яких вистачило для утримання виробництва на певний час. Справа Теліженків існувала завдяки такій допомозі.
Далі, пригадує Олеся, справи покращилися. Влітку 2022 року відбувся сплеск популярності української культури, зросло бажання народу носити вишиванки. Мисткиня пригадує, як одного разу їй подзвонив партнер із київського магазину і сказав, що коли вони в 5 разів не збільшать обсяги виробництва, то втратять прибуток. Пані Олеся тоді саме працювала на фермі у Франції:
— І от стою я така — поряд корови, багнюка — дзвоню в Україну, щоб пояснити, що треба робити, аби прибуток збільшився. Тоді це був дуже класний період, коли ми працювали, напевно, на 250% своєї потужності. Честь і хвала нашому працьовитому колективу. Дівчата просто зрозуміли, що не висидять вдома в цих невтішних новинах. Вони захотіли працювати, тому що, створюючи щодня красу, відволікалися від негативних буднів.
Зараз, на третьому році війни, український одяг стали купувати дещо менше. Причинами цього, вважає Олеся Теліженко, можуть бути зменшення купівельної спроможності українців і загальний виснажений настрій суспільства.
— Але я думаю, що ми все одно переживемо і це. Наша культура, наша творчість потрібні людям. Потрібна українцям — бо насамперед все робиться для того, щоб підтримати їхній моральний дух, підкреслити їхню красу та силу.
Вишиванки хоч і не є речами першої необхідності, та все ж потрібні: інколи замовниці дзвонять і кажуть, що хай будуть голі й босі, але у вишиванці.
— Це наче в тому аватарі, коли ти вдягаєш вишиванку і приєднуєшся до отого могутнього українського дерева, стаєш його частинкою, брунькою, гілочкою. Приєднуєшся до могутнього генетичного коду, який кожен з нас продовжує. І ми, власне, своєю роботою його продовжуємо.
«Біль моєї душі французи читали через творчість»
Війна вплинула не лише на діяльність підприємства, а й безпосередньо на творчість мисткині Олесі Теліженко. Перші пів року вона не могла навіть взяти олівець до рук. Рушійною силою для творчості стала поїздка до України в серпні 2022 року:
— Я побачила, як країна переродилася, настільки свідомішими стали люди. Там, де було «спасібо», стало «дякую». Я побачила об’єднаних заради однієї мети людей. Мене це так надихнуло, що я зрозуміла: немає чого киснути за кордоном, треба робити щось корисне для своєї країни.
Пізніше дружина мера містечка Ружмонтьє запропонувала організувати перегляд фільму «Маріуполь. Невтрачена надія», а також виставку робіт Олесі та її батьків. Для втілення цієї ідеї й була створена серія робіт жовто-блакитної графіки пані Олесі. Роботи українських митців демонстрували в декількох містах Франції: Нанті, Парижі, Понт Одомері.
— Рада, що я хоч трошки, але допомогла звучати моїй країні у Франції, — розповідає пані Олеся.
До війни, як зазначає мисткиня, французи дуже мало знали про Україну. Коли вторгнення почалося, вони ще тільки розбиралися, хто ж там винен. Проте зрозуміли, що все-таки Україна — жертва в цій ситуації, тож хотіли допомогти. Так у французького народу і з’явився великий інтерес до нашої країни та культури зокрема. І це було, як пригадує пані Олеся, наче сипати зерна в родючий ґрунт — вони гарно проростали. Для французів, які приходили на виставку, цінним було усвідомлення того, що це роботи тієї українки, яка, рятуючи від війни своїх дітей, приїхала до них аж за дві з половиною тисячі кілометрів. І вона живе між ними, вони бачать її кожен день.
— Вони отой мій біль душі, який я не могла тоді ще висловити французькою мовою, прочитали через мої роботи, — говорить Олеся Теліженко. — Тому дуже важливо кожному українцеві правильно позиціювати себе в тій країні, де вони проживають. Тому що фактично кожен, хто виїхав за кордон, є таким народним послом України. І за його поведінкою робитимуть висновки про нашу державу.
Пані Олеся розповідає, що їй подобається вислів, який її тато — Микола Теліженко — написав на звороті однієї зі своїх робіт: «Мистецтво — це одяг нації». Адже як людину зустрічають по одежині, так само помічають і країну з культурою, яку підтримують, розвивають та в яку вкладають кошти.
— У нашій країні влада до цього дійшла, на жаль, тільки в період повномасштабної війни. Зараз ми розуміємо, що зробити виставку за кордоном — це заговорити про біль України, щоб достукатися до голів, до сердець людей, — наголошує Олеся Теліженко.
З Черкас до Марокко: як українські мисткині вражали світову спільноту
Для покращення міжнародного іміджу України черкаські мисткині Олександра та Олеся Теліженки презентували свої твори на виставці в Марокко. Такий захід фактично показував обличчя нашої країни на міжнародній арені, розповідає пані Олеся. І це було якимось новим кроком, оскільки марокканці зберігають нейтралітет і не хочуть чути про війну, бо їм вигідно співпрацювати з росією. Тому Посольство України в Марокко вирішило, що тільки через культуру можна донести до них історію та біль українського народу.
Підготовка до виставки тривала практично рік. Труднощі виникали як і з фінансуванням, так і з отриманням візи, яку не можна було оформити в Україні. В успішність реалізації задуму, як зізнається пані Олеся, вона не дуже вірила: раніше спочатку через карантин, а потім і через війну вже зірвалося декілька великих міжнародних проєктів.
— Я вирішила, що не буду дуже зачаровуватися Марокко, аби не переживати. Як буде, так і буде. Проте з кожним кроком ми все ближче й ближче наближалися до цілі. А коли вже сідали в машину до Києва, щоб їхатина потяг до Варшави, я подумала: “Боже, невже у нас насправді вийшло…”.
Виставка відбулася у двох містах Марокко: в Королівському Інституті Амазігської культури в місті Рабат та в мерії міста Марракеш, куди мисткинь запросив віцемер Мухаммед Ідрисі.
Вишивані твори Олександри та Олесі Теліженко охопили три тематичні кластери:
• Український народний рушник та його символіка — 9 монументальних вишитих рушників, поділених на 3 тематичні композиції: «Зеніт Українського Сонця», «Земля Священна» та «Вода – Стихія Життєдайна» та 4 класичні вишиті рушники;
• Вишивані картини Олександри Теліженко, присвячені українській космогонічній символіці;
• Презентація сучасного українського вишитого одягу з дизайнерських колекцій Олександри та Олесі Теліженко (український бренд «TELIZHENKO Fashion House»).
Роботи для виставки обирали відповідно до настанов Посольства України в Марокко: потрібно було врахувати і площу приміщень, й інтереси публіки.
Своїми роботами черкаські дизайнерки розказували жителям Марокко про Україну, її красу та надзвичайність, а у відповідь — чули слова шани та подяки.
Позитивні відгуки виставка отримала зокрема і через подібність культур, розповідає Олеся Теліженко. Каже, що завжди краще показувати таку ж багатодекоровану культуру в тій країні, де люди вже готові до неї, де до неї є генетична схильність. У Франції поділитися таким мистецтвом було складніше, адже там не носять декорованого вишитого одягу і віддають перевагу більш простому стилю. Марокканці ж навпаки — дуже відкриті, енергійні та емоційні.
Олеся Теліженко має гіпотезу, що у наших народів є спільне коріння десь глибоко-глибоко в історії: можливо, ще у дохристиянські часи ми були якимись суміжними або сусідськими племенами. Тому що, поглянувши на амазигські (марокканські) виставки в музеях, можна зрозуміти, що вони дуже орнаментально подібні з нашими. Схожі також і стиль різьби по дереву та одяг.
— Насправді ми їх підкорили своєю культурою. І доказом цього є широке висвітлення в марокканській пресі нашого заходу, — говорить пані Олеся.
І хоча на політичній арені марокканці тримають нейтралітет, у звичайному житті прості люди підтримують Україну.
— Є така могутня фраза: “Чим більше ми належимо світу, тим більше світ належить нам”. Через те, що росія над нами тримала великий ковпак, ми перебували у вакуумі й через неї фактично все спілкування зі світом сходило нанівець. Нам тепер потрібно самим вибудовувати стосунки, — розповідає мисткиня.
Українські дизайнерки також відвідали Ессуейру — вже як туристи, — щоб збагатитися враженнями про країну. До Касабланки ж завітали для зустрічі з українською громадою.
— Жінки там об’єдналися у своєрідну громадську організацію та представляють марокканцям культуру України: навчають своїх дітей народним танцям, співам, організовують конкурси, ліплять вареники та варять борщі — словом, тримаються за свою ідентичність, адже коли живеш за кордоном і повністю поринаєш в іншу культуру, найважливіше — зберегти власну, — розповідає Олеся Теліженко.
У цьому вона переконалася ще у Франції на власному досвіді, адже єдиним місцем спілкування українською для неї та дітей фактично став лише будинок. Проте і вдома вчителі французької радили говорити іноземною, аби швидше звикнути. Окрім цього, молодша донька пані Олесі, якій на момент приїзду у Францію було лише 7 років, в певний момент почала розуміти французьку граматику краще за українську.
— Одним із факторів, чому я вирішила повернутись назад в Україну, стало те, що якось посеред ночі почула, як моя донька розмовляє уві сні французькою — настільки ця мова відклалася у її підсвідомості. Я зрозуміла, що не для Франції свою дитину народжувала і хочу, щоб мої діти були в Україні, — говорить пані Олеся.
Виросла між двома концепціями мистецтва
Народившись у сім’ї митців, Олеся Теліженко ніколи не мала шансів вирости не творчою особистістю. Сама вона пригадує, що все життя прожила в мистецькому середовищі й не уявляла, як може бути по-іншому. Розповідає, що дуже захоплювалася мамою — тоді вона працювала модельєром на фабриці — й сама робила сукні для ляльок та будиночки для Барбі, яку мама привезла їй з Індії. Так і пронесла вона любов до тканини через усе своє життя.
Уже тоді хтось казав, що одяг вона спочатку робитиме для ляльок, потім для себе, а потім — для людей.
Пригадує також, що батьки були одержимі мистецтвом:
— І я завжди говорю про те, що в кожного з них була різна концепція мистецтва. Тато говорив: “Лисичко, знай, що мистецтво — це велика брехня. І хто переконливіше збреше — той і буде кращим художником”. А мама з іншого боку казала: “Лисичко, мистецтво — це велика точність. І хто точніше намалює, той — кращий художник». І я виростала на якомусь стику між ними — увібрала гени й тата, і мами, тому якось так балансую між двома протилежними концепціями.
Сама Олеся Теліженко ще не сформувала остаточно свого поняття мистецтва. Проте говорить, що це — відображення внутрішнього стану художника.
— Мистецтво — це коли ти зображаєш себе і світ, у якому ти живеш, і себе в ньому, саме в конкретні моменти. І якраз це і цікаве для суспільства — бачити цей світ твоїми очима. Для мене мистецтво — це передати якесь своє бачення світу людям, показати, як я його сприймаю.
У своїй творчості надихається різними речами — це може бути й Ван Гог, і Пікассо, і просто природа чи розмови.
— Коли людина творча, то найважливіше — гнучкість мислення. Коли ти дивишся, обираєш тему і думаєш, як її трансформувати.
«Коли не знаєш, що намалювати — малюй Мамая»
Батько пані Олесі — Микола Матвійович Теліженко — пішов у засвіти у травні 2024 року.
— Коли вже тата не стало, я хотіла якось нагадати суспільству і місту, що такий художник був — на жаль, вже у минулому часі, — говорить Олеся Теліженко. — Але його роботи є, і вони створені для нас, тому ми маємо їх бачити. Вони — його послання до нас, до людства. Якщо життя — плинне, то мистецтво — вічне.
Тож у Черкасах Олеся Теліженко створила виставку пам’яті Народного художника України Миколи Теліженка. Майстра, який залишив після себе унікальний мистецький спадок. «Мамай: трансформація у часі» — це, за словами пані Олесі, перш за все виставка в пам’ять про тата. Вона приурочена фактично роковинам смерті митця, проте датами охоплює і день його народження — 15 березня. Саме у свої дні народження пан Микола любив робити персональні виставки.
— Якось я розмовляла з художницею та модним критиком Валентиною Клименко, яка захоплювалася татовими творами. творами. І вона озвучила ідею, що було б класно зробити виставку самих Мамаїв, бо у тата їх реально багато, — згадує Олеся Теліженко. — Ця ідея захопила мене і через роки я змогла її реалізувати.
Пані Олеся пригадує, як тато завжди говорив: “Не знаєш, що малювати? Малюй Мамая”. За словами мисткині, він уявляв у Мамаєві героя українського роду: такого українського Робіна Гуда, який допомагав простим людям, захищав українську землю і виборював її незалежність.
— Мистецтво потрібно споглядати й відволікатися від сірих буднів, щоб набиратися енергії. Кожну роботу Миколи Матвійовича можна годинами роздивлятися, бачити нові символи, поєднання. Я сама дивуюся, настільки різним він міг бути в кожній роботі: обирав різний стиль, різні матеріали, різі техніки та стилі.
Відкриється виставка 27 лютого о 16 годині в Черкаському художньому музеї та триватиме впродовж місяця. Відвідати її запрошують усіх охочих.
Ольга Ярмолич
