Ісландія, Франція, Німеччина, Іспанія, Польща, Італія, Угорщина, Ізраїль, США… За останні п’ять років подружжя, Михайло Косяков та Анастасія Тарасова побувала багато де. Та однією з найяскравіших мандрівок став перехід через Піренеї, який вдалося здійснити за 26 днів, подолавши через гори 750 кілометрів. Кожен день – низка випробувань: погодою, відсутністю комфорту та навіть їжі, а ще перевірка на фізичну витривалість та силу характеру.
– Мабуть, не було й дня, коли в голові не зринала думка все покинути і повернутися додому. Та зараз, згадуючи ті часи, щасливі, що не зійшли зі шляху й пережили цю неймовірну пригоду, – зізнається Михайло. – Бо, попри все, воно було того варте.
Прожили в Данії 3,5 року, мріяли переїхати до Нової Зеландії
Бажання подорожувати, говорить Михайло, родом із дитинства:
– Малим жив у бабусі, а на стіні, прямісінько над ліжком, висіла карта світу. Обожнював розглядати її, вивчати, де знаходяться інші країни й інші світи.
У 2013 році Михайло з дружиною поїхали на стажування до Данії, де прожили три з половиною роки. Відтак, мали національну візу, що дозволяла подорожувати всією Європою. Й кожної відпустки обирали нову країну для мандрівки.
– У Данії дуже хороший рівень життя, а тому високі ціни на все. Тож провести вихідні чи відпустку, приміром, в Іспанії, було втричі дешевше, ніж у Данії, – пояснює Михайло.
За кордоном працювали в теплицях – вирощували квіти. В Україну повертатися не планували, але обставини склалися по-іншому – подружжю не продовжили візу. Після судового процесу, який тривав майже рік і не приніс позитивного результату, вирішили влаштовувати життя вдома, у Черкасах.
– Власне, лишитися назавжди в Данії ми теж ніколи не планували. Хотіли їхати далі, кінцева точка – Нова Зеландія: там чудова природа і непогані перспективи влаштуватися на хорошу роботу. Проте, поживши стільки років закордоном, зараз і не шкодуємо, що заїхати аж так далеко не вдалося. Адже попри всі намагання стати своїм, ти назавжди лишишся мігрантом, чужаком. І це дуже важко. До речі, всі знайомі та друзі, які також мали досвіди життя закордоном, дотримуються цієї ж думки, – відзначає Михайло. – Зараз живемо в Черкасах, я займаюся веб-дизайном, дружина – фотограф.
Від Середземного моря до Атлантичного океану
З усіх поїздок чи не найбільше вразила мандрівка на Фарерські острови (це група островів на півночі Атлантичного океану між Шотландією, Норвегією та Ісландією, автономний район Королівства Данії з 1948, населення – 49 тис. осіб – авт.).
– Неймовірна, фантастична природа, дикі місця, зовсім немає дерев. Тільки камені, мох, океан, річки, водоспади й нереальна атмосфера, – пригадує поїздку Михайло.
Коли ж подружжя повернулося до рідних Черкас, з подорожами вирішили не зав’язувати. Навпаки, одразу запланували щось грандіозне, навіть подумували про навколосвітню мандрівку. Потім розглядали Шлях Святого Якова (або Ель Каміно де Сантьяґо – знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела. Входить до числа пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – авт.).
– Та цей маршрут надто популярний серед паломників і туристів. Нам же хотілося більше природи й менше цивілізації та людей, – говорить Михайло.
Тож, зваживши всі «за» і «проти», зупинилися на поході французькими Піренеями – від Середземного моря до Біскайської затоки в Атлантичному океані. Відстань близько 900 кілометрів. Згідно з офіційним путівником треба 52 дні для проходження маршруту.
– Ми ж були в дорозі 26 днів, подолавши 750 кілометрів та 34 500 метрів підйому, – розповідає Михайло. – Досвіду таких піших походів не було взагалі, не мали й спеціального екіпірування. Але надто цим не переймалися.
Швидко обрали й замовили рюкзаки, спальники, намет. Із продуктів придбали 11 пачок субліматів – їжі швидкого приготування, що складається зі сушених продуктів, які заливаються окропом. Також взяли по два кілограми кукурудзяних та гречаних пластівців.
– Дуже не закуповувалися, адже знали, що майже щодня на шляху траплятимуться населені пункти, тож без проблем у тамтешніх магазинах можна поповнити запаси, – відзначає Михайло. – До телефону закачали мапу з маршрутом – на цьому, власне, й усі основні приготування були закінчені.
Коли прибули до містечка, з якого починався шлях, у першу чергу сфотографувалися біля фрески, що знаменує початок дороги. Далі пройшли 200 метрів, зайшли до супермаркету, купили їжі й пішли в гори.
Ночували в гірських хатинах, купалися тільки в річках
У наметах Михайлові та Анастасії ночувати практично не довелося – рятували гірські хатини, які в Піренеях будують спеціально для мандрівників. Вони нічийні, зведені місцевими жителями, небайдужими людьми або ж якимись альпіністськими чи туристичними асоціаціями. У Європі це дуже поширена практика.
– Хатини траплялися різні: були дуже гарні, нещодавно збудовані з усім необхідним – пічками, дровами, сонячними батареями, зручними матрацами та теплими ковдрами; бували й занедбані, засипані снігом, напівзруйновані після зими, – розповідає Михайло. – Щодо душу, то купалися тільки в річках, на щастя, погода дозволяла – удень в середньому було п’ятнадцять-двадцять градусів, вночі – до нуля.
Попри, здавалося б ретельне вивчення маршруту, без пригод не обійшлося. На середині подорожі Настя й Михайло не помітили, що найближчі чотири дні їм не траплятиметься жоден із населених пунктів і, відповідно, не буде й магазинів з харчами.
– Тоді нас і врятували запаси, які взяли з України. На четвертий день, спустившись із гір, натрапила на ресторанчик, що тільки відкрився після зими. Нас зустріла гостинна власниця, розпитала, хто ми й куди прямуємо. Виявилося, що в цьому році першими йдемо через Піренеї, – говорить Михайло. – У тому ж закладі існує добра традиція – щороку фотографуватися з першими мандрівниками. Також нас нагодували смачним обідом, а в дорогу дали шоколаду, яблук та чаю.
Коли ж дісталися до магазину, після пережитого стресу, не бажаючи ще раз потрапити в таку ж халепу, Михайло і Настя накупили стільки їжі, що дещо довелося забрати з собою до України.
«Та дивна екскурсія до старовинного собору була схожою на якесь масонське дійство»
Під час подорожі, оминаючи непрохідну, засніжену гірську ділянку, подружжя змушене було зійти зі свого маршруту й на кілька днів стати на Шлях Святого Якова.
– Так потрапили до містечка Сен-Бертран. Того дня дощило, та, на щастя, нас люб’язно погодилася прийняти в себе одна місцева жителька – мадам Ушон: жіночка років дев’яноста, яка здає кімнати паломникам, – розповідає Михайло.
Сплативши по 15 євро з особи, мандрівники отримали затишну кімнату й смачну вечерю: близько двадцяти видів французьких сирів, йогурт, суп, вино… Там познайомилися ще з двома пілігримами – французом та італійцем.
– Після вечері мадам Ушон запропонувала провести екскурсію до кафедрального собору Нотр-Дам. На своїй машині вона підкинула усіх просто до храму, провела всередину через потаємні двері і показала всі куточки споруди, навіть ті, що були закритими для туристів. Для нас так і залишилось таємницею, ким саме була ця мадам Ушон. А от та дивна екскурсія була схожою на якесь масонське дійство.
Наступного дня, пройшовши кілька годин Шляхом, мандрівники зрозуміли, що треба повертатися назад у гори – надто цей шлях простий, залюднений, а тому – нецікавий. Зупинивши проїжджаючу машину, дісталися автобану, а звідти швидко потрапили назад у гори.
«Щасливі, що дійшли до кінця, подолали гори й перемогли самих себе»
Михайло відзначає, що, хоч середня висота гір не дуже велика (трохи більше 2 500 метрів), Піренеї мають лише кілька зручно розташованих перевалів. А тому вважаються одними з найважче прохідних гірських систем у світі.
– Увесь шлях – це глибокі й вузькі долини, постійно уверх-вниз, – говорить мандрівник.
Михайло зізнається, що спокуса просто махнути на все рукою і зійти з маршруту приходила мало не щодня. Адже це дуже велике психологічне й фізичне випробування.
– Хоча в повсякденному життя ми займалися спортом – їздили на велосипедах, відвідували тренажерний зал – та на ділі виявилися не готовими. Подумати не могли, що може бути аж так важко. Постійно ламало все тіло, ноги взагалі відмовляли, болів поперек, у дружини – плечі. Нам доводилося нести на собі рюкзаки з усією екіпіровкою – а це двадцять п’ять кілограмів кожен.
Та попри пережиті й подолані труднощі, свою мандрівку Михайло та Анастасія називають неймовірною пригодою.
– Щасливі, що не зійшли зі шляху, дійшли до кінця, подолали гори й перемогли самих себе. У майбутньому плануємо пройти через Піренеї ще раз – тільки вже високогірним маршрутом. А також мріємо про поїздку до Непалу, – відзначає Михайло. – А ще дуже хотіли б пройти маршрутом, що перетинає США від Мексики до Канади. І звісно, обійти всі Карпати.
