Тиша після бою: історія черкаського воїна Романа Онікса Онищенка
Шлях воїна ніколи не закінчується на полі бою. Часто найскладніша битва починається тоді, коли зброя замовкає, а натомість лунають питання: «Що далі?». Скільки часу потрібно, щоб адаптуватися до цивільного життя, коли за плечима — роки війни на межі між життям і смертю? Повернення до мирного життя для ветерана — це не просто зміна декорацій, а глибока внутрішня трансформація.
Військовий шлях Романа Онищенка з позивним «Онікс» розпочався ще у 2015-му. Саме тоді, навіть попри наявність відстрочки через батьків-пенсіонерів, він пішов на строкову службу, де і відслужив близько пів року. Згодом підписав контракт зі Збройними Силами та у 2020 році потрапив до зони бойових дій під час проведення ООС.
Трофеї Онікса. Книга — знайдена в одному з ворожих окопів
24 лютого Роман зустрів в одному із харківських шпиталів, тієї ночі в чоловіка саме було безсоння. Пригадує, що спершу не повірив. У тому, що повномасштабне вторгнення відбудеться, Роман був упевнений, проте все ж думав, що станеться воно кількома роками пізніше.
— Перше, що мені тоді впало в око — медсестри, що зазвичай ходили в білих медичних халатах, тоді прийшли у військовій формі й були дуже напруженими, — розповідає Роман Онищенко.
Після перших обстрілів міста чоловік відправив свою дівчину до Черкас, а сам чекав подальших розпоряджень, іще перебуваючи у шпиталі. Хлопці з його підрозділу одними з перших зіштовхнулися з російськими військами, він же доєднався до них згодом.
— За будь-яку ціну не допустити прориву противника в місто — такою була наша основна задача», — розповідає Роман. Практично весь час він прожив та провоював на Харківському напрямку: обороняв околиці міста, брав участь у контрнаступі восени 2022-го, зокрема — у звільненні міста Куп’янськ та прилеглих сіл. Далі — поранення…
«Темрява, наче вимкнули світло»
Підрозділ Романа Онищенка штурмував позиції противника, але (як це іноді буває) штурм «захлинувся» — треба було відступати. Бронетехніка була підбита, тож Роман забирав поранених на не броньованому пікапі. Вже дорогою до резервної точки евакуації підірвався на протитанковій міні. Отримав мінно-вибухову травму — уламки пошкодили всю праву частину тіла. Найбільше постраждало око, а ще рука, легеня та голова.
Свої відчуття під час поранення Роман описав у науковій статті:
«…Майже діставшись зазначеної точки, я побачив сержанта, який мене мав зустріти. Я дуже зрадів і навіть здивувався, адже був певен, що або мене знищить артилерія, або я потраплю на міну. Я почав усміхатись. До сержанта лишалось метрів 20, я вже розглядав його радісне обличчя. І темрява. Просто темрява, наче вимкнули світло. Нічого більше. Мені спершу навіть здалося, що я просто грав у комп’ютерну гру, сильно в неї занурився, і просто раптом комп’ютер вимкнувся або зламався. Все просто зникло…»
Упевненість у власній загибелі була цілковитою, пригадує Роман. Втім, страху в той момент не існувало, лише тривожність перед невідомістю та сміх через іронічність долі — здавалося дуже комічним подолати такий складний шлях, і, майже діставшись цілі, зникнути. Поміж емоцій був ще сум за мамою:
— Було навіть соромно, що кинув її в пошуках своїх ідей та амбіцій. А ще соромно, що не дотримався обіцянки повернутись. Та загалом хотілося просто заснути й не прокидатись ніколи, — згадує Роман.
Наступне, що почув Роман — крик сержанта і фразу в рації: «Онікс 200».
— Я це чую й думаю: «Будь ласка, замовкни… Не хочу, щоб ці слова були останніми, які я почую. А мама моя тебе взагалі побила б за них».
Коли ж Роман зрозумів, що свідомість «відходить у вічність надто довго» і він не «200», почав оцінювати обстановку.
З пікапа «Онікса», навіть попри мінну небезпеку та загрозу обстрілу, витягли побратими. Далі — евакуація, відмова від знеболювальних через ризик алергічної реакції на препарат та нестерпний біль. Найбільше чоловік переживав за пошкоджене око, хоча найбільше знати про себе давала саме рука:
— Біль наростав досить різко. Було відчуття, наче мені її розкроїли молотом і смажать після цього на грилі.
Евакуація пораненого відбувалася в декілька етапів: спочатку — до польового шпиталю, звідти — до Харкова на термінову операцію, потім — гелікоптером до Києва. Кілька операцій та тривалу реабілітацію потому Роман розпочав процес звільнення з армії через непридатність до проходження військової служби.
«У ветеранів реабілітація не закінчується до кінця життя»
Зараз Роман займається всім, на що не вистачало часу під час армії: ремонтом квартири, читанням книг, переглядом фільмів, комп’ютерними іграми. Захоплюється також моделюванням фігурок із настільної гри. У 2023 році вкотре став студентом.
Роман Онищенко вважає, що життя — це процес здобуття нової інформації. Сам після 9 класу вступив до Черкаського політехнічного технікуму, став електриком. Згодом — інженером-електриком після навчання в ЧДТУ. Після закінчення строкової служби вступив до військового вишу у Львові й після 4 років навчання закінчив його командиром механізованого взводу. Наразі Роман — студент 3 курсу Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького спеціальності «Філософія» — нею цікавився ще з часів навчання в технікумі.
Лижна підготовка в академії
Університет для нього, зізнається «Онікс», — це змога і соціалізуватися, й отримати нові знання та емоції.
— Хтось ходить до церкви та заглиблюється в релігію, щоб задовольнити якісь духовні питання. Я ж — до університету та філософії, — жартує чоловік.
Про військовий досвід до найменших подробиць знають як і одногрупники, так і викладачі — історіями цікавилися від самого початку навчання, тож зараз, каже Роман, вже й не має що розповідати.
Повертатися до цивільного життя спочатку було нескладно. Як не крути — трохи радієш, що це все позаду, ділиться Роман. Згадує, особливо добре було в перші місяці після повернення — зміг побачити маму, родичів, зустрітися з друзями. За 8 років служби такий шанс випадав вкрай рідко — близько одного разу на рік під час відпустки.
— Спочатку було відчуття ейфорії та зацікавленість, наче починається якесь нове життя. Повернення до цивільного життя я сприймав не як виклик, а як нову сторінку після цікавої подорожі, — зізнається ветеран.
Втім, через декілька місяців піднесений настрій почали псувати побутові виклики та проблеми зі здоров’ям. Ставало все важче. Окрім усього, давали знати про себе контузії.
— У ветеранів реабілітація не закінчується до кінця життя, — розповідає Роман Онищенко. Можна жити звичайне життя, але час від часу потрібно підлаштовувати своє здоров’я — проходити обстеження, лягати на операції, приймати ліки, зважати на певні заборони.
На шляху відновлення Романові допомагає і спілкування з іншими військовими. У Черкасах для цих цілей існує створена самими ж ветеранами Громадська організація«Ветеранів російсько-української війни «Честь Маю». Там, розповідає Онікс, можна знайти однодумців, заручитися підтримкою інших або самому стати опорою для того, хто цього потребує. Окрім ветеранів війни, ГО допомагає і звільненим зі служби, і чинним військовослужбовцям, і родичам загиблих.
Більш активні члени організації намагаються брати участь в політичному житті міста.
— Проте «Честь маю» — це перш за все про взаємодопомогу в намаганні створити простір для зустрічей та знайомства з побратимами. Це місце, де ти завжди знаєш, що тебе підтримують.
Роман каже: із часом не те, що стало легше. Скоріше, він просто вийшов на нове емоційне плато — рівнину, у якій тепер буде жити:
— У кожного свої виклики, у мене — такі. Треба приймати та розуміти їх.
Як ветерани шукають роботу?
Одним із таких викликів є пошук роботи. Ветеранам досить складно працевлаштуватися: знайти не те що гідну — роботу в принципі. Багато хто стикається з дискримінацією та упередженим ставленням. Варто розуміти, що ветеран, особливо після поранення, не може виконувати ту чи іншу роботу через фізичні обмеження, каже Роман, — про цю проблему знає із власного досвіду. Відмову роботодавці аргументують потребою ветерана в реабілітаціях та операціях час від часу — у таких співробітниках окремі компанії не зацікавлені.
На сьогодні законодавство передбачає низку пільг для ветеранів війни та членів їхніх сімей щодо працевлаштування. Зокрема, стаття 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту” особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, прирівняним до таких осіб, також гарантує позачергове працевлаштування за спеціальністю відповідно до підготовки та висновків медико-соціальної експертизи.
Втім, каже Роман Онищенко, основна проблема полягає в незнанні роботи цього закону й ігноруванні його роботодавцями:
— Наприклад, мені відмовили. Яким має бути подальший алгоритм дій? Куди звертатися? Чи маю я право вимагати, щоб на фірму, яка мені офіційно відмовила, наклали санкції? Закон наче є, але чи він працює? Роботодавцям здебільшого все одно, і вони його не дотримуються. А я не знаю, чи є взагалі якісь важелі впливу.
Фото часів контрнаступу
І все ж, за словами Романа, така трудова політика притаманна не всім роботодавцям: у Черкасах (й Україні загалом) є багато соціально відповідальних компаній, які дійсно зацікавлені в працевлаштуванні ветеранів й до того — проводять реабілітаційні чи культурні заходи для військових.
Аби змінити ситуацію з роботою для ветеранів на краще, вважає Роман, потрібно насамперед змінювати внутрішню політику підприємства, адже багато чого залежить від окремих людей:
— Якщо всередині компанії немає цієї соціальної відповідальності, то рішення про працевлаштування ветерана лягає моральною відповідальністю на плечі людини, яка його ухвалює.
Служба в армії — це не робота, а досить специфічний спосіб життя
Роман — командир механізованого взводу 92-ї механізованої бригади. Зі своїм підрозділом Роман прослужив 2 роки до початку повномасштабного, тож усіх — і солдатів, і сержантів, і офіцерів — знав дуже добре, адже бачив їх кожен день, жив із ними в землянках та напівзруйнованих будівлях, ділив їжу та воду.
У таких умовах, розповідає Онікс, підрозділ сприймається за другу сімʼю: з кимось ти краще знаходиш спільну мову, з кимось гірше, але все одно кожного сприймаєш як рідного.
«Онікс» (по центру) на параді до Дня Незалежності. 2021 рік
Мати такі родинні стосунки на фронті — морально складно, адже навколо — війна. Хтось отримує поранення, хтось гине.
— Взагалі пережити чиюсь смерть — складно. А коли гинуть побратими, яких ти добре знав — їхню сімʼю, життєвий шлях, біографію — сприйняти це ще тяжче.
Усвідомлення смерті товариша приходить не відразу — під час активних бойових дій на це часто немає часу. Проте, як вдається викроїти вільну хвилину, щоб якось помислити, обдумати те, що сталося, — страждає психіка.
Попри звільнення з військової служби, стан здоровʼя, відстань та війну, Роман все ж підтримує звʼязок із побратимами: частіше — телефоном, втім іноді вдається зʼїздити у Харків до тих товаришів, котрі ще служать. Зараз у роті залишилося не так багато людей із тих, кого Онікс знає особисто: хтось поранений, хтось звільнений із військової служби, хтось перевівся. Багато хто — віддав життя у боротьбі.
Один із трофеїв Романа Онищенка. Записки зі словами підтримки, знайдені на позиціях росіян
— Зараз командири взводів та командири рот — це ті люди, яких я знав ще солдатами. Вони пройшли свій шлях і створили свою сімʼю з новими людьми.
«Не всі усвідомлюють ціну, яку ми платимо за перемогу»
Перемога для нього, розповідає Роман, — це насамперед збереження державності хоча б у тих кордонах, які ми маємо зараз:
— З дивану споглядати війну і кричати «Штурмуймо Крим» — це, звісно, зручно. Але коли ти там і розумієш, якою ціною відбувається збереження того, що в нас уже є, то переосмислюєш багато моментів.
Після закінчення війни Роман особливих планів не будує: старається жити тут і зараз. Тож і перемогу хоче зустріти вдома — поспівати пісні та випити пива. Після звільнення побратимів — зустрітися із ними.
— У мене немає мрії, яку я б відкладав до кінця війни, бо жити треба в моменті. Крім того, немає великих очікувань від життя: є інтернет та доступ до інформації, світло, я живу попри все у вільній країні, на відміну від росіян. І для мене велике диво, що ми так стійко витримуємо цю навалу. Як на мене, перший крок до перемоги — вистояти.
На третьому році повномасштабної більшість людей сприймають те, що мають, як належне, і не усвідомлюють ціни можливості сходити в бар чи магазин. Суспільство не розуміє, що військові платять за їхню можливість жити цивільне життя. Тож зараз велика цінність — мати можливість робити звичайні побутові речі, каже Роман.
— Тож передусім — збереження незалежності та суверенітету. З територіальною цілісністю, на жаль, поки не вийде. Але, можливо, через 10–15 років наші землі вдасться повернути. Сподіваюсь, дипломатичним шляхом, а не ціною чийогось життя.
Підсумовуючи історію Романа, можна сказати, що його шлях — це типова, на жаль, для багатьох українських ветеранів розповідь про героїзм, випробування війною та адаптацію до мирного життя. Його приклад є нагадуванням про те, що війна має довготривалі наслідки, і суспільство несе відповідальність за підтримку тих, хто віддав за нього найцінніше.
