Російської мови в освітньому просторі й повсякденні на Черкащині стало більше, — Оксана Компанієць у подкасті “Свої люди”
Сучасна школа на Черкащині й загалом в Україні тримається курсу реформ і національно-патріотичного виховання. От тільки разом з оновленнями в освітньому процесі знайшлося місце для російської мови.
У другому епізоді подкасту “Свої люди” начальниця Черкаського обласного управління Державної служби якості освіти Оксана Компанієць розповідає, що нинішнє становище української мови й у школах, й у повсякденні доволі загрозливе. За останніми даними моніторингових досліджень, кожен п’ятий учень, котрий вважає своєю рідною мовою українську, у побуті послуговується російською. І лише трохи більше як 70% учителів говорять українською постійно — і на уроках, і на перервах.
Хто за це відповідає: учителі, батьки, діти чи всі разом? Як загалом змінився освітній процес і роль учителя останніми роками, що не так із патріотичними заходами, які зміни принесе реформа старшої профільної школи й коли пора до репетиторів — читайте у текстовому варіанті одного з епізодів нашого проєкту.
Українська проти російської: які результати моніторингу використання державної мови в школах?
Тетяна Очеретяна: Діти біля школи розмовляють російською мовою. Люди на тротуарах розмовляють російською. На це важко спокійно реагувати. Невже до цього часу – уже скільки років триває війна – людям не стали очевидними елементарні речі?
Тетяна Очеретяна
Напевне, у першу чергу це питання має лунати до батьків, бо саме в родині формується мовне середовище й любов до мови. Але біля школи лунає російська мова, у школі лунає російська мова. Тож хочу, щоб ми ще раз нагадали і розповіли нашій аудиторії про ті жахливо неймовірні результати опитування щодо української і російської мови в наших освітніх закладах.
Оксана Компанієць: Так, це дійсно надзвичайно складне і болюче питання, зокрема і для мене особисто, тому що я насправді теж не дуже розумію, чому так складається.
Так, упродовж трьох років спільно з Офісом уповноваженого із захисту державної мови Державна служба оцінювання якості освіти проводить дослідження щодо використання державної мови в освітньому процесі.
Оксана Компанієць
Ми всі знаємо, що, відповідно до чинного законодавства, освітній процес має відбуватися виключно державною мовою.
Минулого року ми отримали результат, який нас насторожив і досить неприємно здивував, бо за деякими показниками по суті простежуємо повернення до 2022 року. Це стосується і використання української мови і в повсякденному житті, і в освітньому процесі. Усе це надзвичайно неприємний факт, тому що за звітами навчальних закладів ми всі знаємо, як багато школи приділяють уваги національно-патріотичному вихованню й узагалі вихованій роботі.
А тут опинилися в ситуації, коли частка учасників освітнього процесу, які послуговуються виключно українською мовою, зменшується. Ідеться про спілкування й на уроках, і на перервах, бо це все – наскрізний процес.
Учителі говорять про те, що вони виконують вимоги закону й стовідсотково послуговуються українською мовою під час уроків, трішки менше – під час перерв. Але відповіді дітей дещо інші. Вони говорять, що лише трохи більше як 70% учителів завжди говорять на уроках українською, а на перервах – узагалі 65%. Тут ми схильні більше вірити і довіряти дітям, бо в них немає абсолютно ніяких, на мій погляд, мотивів говорити неправду.
Під час моніторингу ми простежили, як використовують мову і в онлайн-просторі, і в повсякденному житті, і в побуті. Це, на наш погляд – одні з важливих факторів, що впливають на загальну картину. І теж отримали інформацію про те, що й учні, і вчителі стали менше звертати увагу на мову контенту, який вони споживають, і на мову, яку вони використовують в міжособиснісному спілкуванні онлайн.
Порадували батьки. Серед них не зменшилась кількість тих, хто використовує в побуті українську мову. Це, можливо, свідчить про усвідомлений вибір батьків у цьому питанні.
При цьому насторожує те, що кожен п’ятий учень, котрий вважає своєю рідною мову українську, використовує в побуті російську. Причому батьки говорять про те, що немає ніяких факторів, які би заважали їхнім дітям використовувати в побуті українську мову.
Школярі пояснюють це звичкою, говорять про російськомовне середовище: це ж не тільки спілкування в інтернеті, а й оголошення, мова, яку вони чують від оточення, мова, якою їх обслуговують у всяких закладах, різних сферах і так далі.
Тобто на мовну ситуацію впливає багато чинників, і ми дійсно отримали неприємну статистику як для нашого регіону. Попри те, що наша область – центральна, деякі показники Черкащини гірші, ніж у середньому по Україні.
Хто відповідальний за українськомовний простір?
Оксана Компанієць: Педагоги мають слідкувати за тим, як вони говорять у закладі освіти – від дитячого садочка до університетів. У нас просто стільки російської мови навколо, якщо ще й в освіті транслювати її – це забагато.
На мій погляд, якраз заклади освіти мали би відіграти вирішальну роль у створенні українськомовного простору.
Цього року дослідження триватиме. Будемо відслідковувати результати далі й обов’язково обговоримо і представимо їх закладам освіти і громадськості.
Тетяна Очеретяна: Я сама особисто зіткнулася з проблемою використання російської. Везла чотирьох дітей із Черкаської області, із сільських населених пунктів, на відпочинок. Їхні батьки загинули на війні. Діти ж дорогою у своїх телефонах слухають російськомовний контент. Заводжу з ними розмову, а вони: “А немає українського, а ми звикли, а яка різниця, ну це ж тільки музика…”. І я пів дороги, доки діти мали час іще не спати у потязі, пояснювала, чому не можна слухати російську музику й послуговуватися цією мовою.
Пояснювала і показувала, як насправді багато є якісного україномовного контенту в ютюбі й тіктоці. Головне – мати бажання його знайти.
І цим контентом треба ділитися один з одним, бо місія збереження української мови лягає на плечі кожного з нас. Ми всі маємо нести цю відповідальність.
Не можу обійти увагою й заходи патріотичного виховання, тому що навіть серед своєї аудиторії в соцмережах я бачу, як багато освітян організовують хороші заходи. Це велика робота. Але, коли подивитися на звіти, проаналізувати соціологічні дослідження і те, що ми бачимо на вулиці, то виходить дисонанс.
Хто має оцінювати якість проведених патріотичних заходів? Можливо, їх і не треба так багато? Можливо, краще якісніше? Адже очевидно, що ми шкандибаємо: діти все одно піддаються на пропагандистські гачки, їх вербують, вони слухають російську музику і розмовляють російською… Тобто ми десь програємо.
Оксана Компанієць: Кожен заклад освіти (і ніхто, мабуть, крім них) має зробити паузу і проаналізувати ту політику, яку вони провадять, й обдумати ефективність патріотичних заходів, не зважаючи на їхню кількість. Ми говоримо про те, що дійсно сьогодні на дорослих лягає місія показати приклад і донести важливість пошуку хорошого контенту українською мовою. І вчителі тут грають надзвичайно важливу роль, і батьки.
Коли вчителі в школах дають цікавий матеріал українською мовою, показують і дають приклад у використанні українськомовних ресурсів – мені здається, це теж дієвий спосіб. Вочевидь, зараз на це не завжди не вистачає ресурсу, бо все-таки ми четвертий рік у війні і майже щоночі не спимо… Але варто розуміти, що це надзвичайно важливо, це – про наше майбутнє, про нашу безпеку, і, врешті, про наше виживання.
Однозначно треба повернутися не до кількості, а до ефективності заходів, до цікавості їхнього змісту, до залучення самих учнів при підготовці таких заходів, дослідницьких і пошукових робіт, усіляких проєктів – щоб вони були не лише глядачами. Ну і, звичайно, якщо школярі чують, що вчитель на уроці з ними говорить українською мовою, а, вийшовши за двері класу, на телефонний дзвінок відповідає російською, – це сильно впадає у вічі й запам’ятовується.
Учитель не може бути лише джерелом знань для учнів
Тетяна Очеретяна: Мені пощастило зростати й виховуватися в родині вчителів, в Сахнівській школі, і я цим завжди безмежно пишаюся. Звісно, особливості виховання були інші, та, попри все, і сьогодні для мене вчитель – дуже важлива людина. Бо працювати з дітьми – то дуже важка робота.
І все ж, мені здається, що нині образ вчителя дещо втратив свою яскравість і велич. І справжніх неординарних учителів можна порахувати на пальцях. Дехто зійшов до того, що зводить усю свою роботу до старань у тіктоці. Дехто втомився, і їм дуже складно, – напевно, вони потребують професійного психологічного розвантаження… Загалом мені здається, що вчителем зараз бути набагато важче.
Оксана Компанієць. Ми маємо потужні педагогічні традиції і насправді у нас багато дуже класних вчителів. Ми точно впевнені, що наша система освіти за великим рахунком встояла завдяки вчительству.
Проте час і справді не стоїть на місці, і розвиток суспільства й технологій вносить свої корективи і подекуди передбачає трансформації ролі вчителя в закладі освіти, в суспільстві. Сьогодні вчитель не може бути лише джерелом знань для учнів і студентів. Вчитель отримує роль наставника, його місія важлива у формуванні цінностей, із якими далі учні йтимуть у доросле життя.
Ця роль вчителя передбачає, звичайно, зусиль від всіх учасників освітнього процесу, бо це зовсім інший розподіл і зовсім інша взаємодія між усіма: між вчителем і батьками, між вчителем і дитиною, між дитиною і батьками. Усі дослідження свідчать про те, що кращі результати – у тих дітей, які отримають підтримку від батьків і від учителів.
Ми ж зараз маємо дещо складну ситуацію, тому що деяких наших учителів не вчили іншої ролі. Тому хтось із них не зовсім був готовий до таких трансформацій.
Проте насправді багато вчителів йдуть в ногу з часом, і це доводить сертифікація педагогічних працівників. Ця процедура масштабується: ми дивимося, як учителі ведуть уроки, організовують освітній процес відповідно до нових вимог, зокрема й нового професійного стандарту.
Наприкінці 2024-го Міністерство освіти і науки оновило професійний стандарт учителя, деталізувавши вимоги і ті компетентності, якими має володіти вчитель, щоб забезпечити формування відповідних компетенцій у компетентностей у дітей. І ми бачимо надзвичайно класні приклади.
Крім того, наші експерти вивчають досвід педагогів з інших областей. Днями ми спостерігали, як учителі з Охтирки й Запоріжжя проводять свої уроки. Їхня робота в тих складних умовах надихає і наших координаторів, і експертів.
Звісно, маємо говорити й про негативні речі. Мабуть, система освіти, якою б вона не була консервативною, має погоджуватися з тим, що вчительство має розвиватися, приймати іншу роль – гідно, не відчуваючи якоїсь неповаги до себе.
Треба просто розуміти, що взаємодія між дитиною і дорослим на сьогодні відбувається в іншому форматі. Повагу більшості дітей учителеві треба заслужити: об’єктивним оцінюванням, дотриманням принципів академічної доброчесності й тих принципів, про які педагог говорить під час уроків. Якщо ми говоримо про те, що ми любимо свою країну, то ми маємо це і показувати. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, то ми маємо це і показувати – як мінімум, не курити на перервах.
Є багато конфліктних ситуацій, і вони зумовлені, зокрема, і тією напругою, що є сьогодні в суспільстві. Декому справді потрібні курси, які допомагають підтримувати ментальне здоров’я. І вони сьогодні є обов’язковими в програмах підвищення кваліфікацій.
Заклад освіти – це маленька система всередині більшої системи. Але це точно не та робота, де ми можемо поставити собі 12 балів і сказати, що ми досягли того рівня, якого б хотіли. Важливо, щоб між батьками і вчителями було розуміння, що педагоги можуть дати і що вони зобов’язані дати з огляду на професійний стандарт і повноваження. Діти теж мають розуміти свою відповідальність за результати власного навчання.
Тобто, у складних системах немає якихось простих відповідей. Але коли ми всі будемо йти один одному на зустріч, чути один одного, приймати адекватну критику до себе і реагувати на неї, покращувати себе – тоді, мабуть, отримаємо кращий результат.
Проблеми позашкілля й репетиторства
Тетяна Очеретяна. Сьогодні чимало дітей, крім основного навчання в школі, мають іще заняття з репетиторами й силу-силенну усіляких гуртків. У такому позашкіллі дитина так само спілкується в соціумі і творчо розвивається, зважаючи на свої вподобання. Для чого тоді школа, коли є можливість ходити до репетиторів?
Оксана Компанієць: Насправді, не у всіх така можливість є. Ще одне питання – до батьків: яку вони мету ставлять у такому випадку перед собою і перед дитиною? Якщо дитині це ок – вона все встигає, з радістю йде до школи йтак само охоче – на гуртки, то це дуже добре, що є можливість такі бажання реалізувати.
Якщо ж ми говоримо про додаткові заняття через потребу, тому що в школі чогось не виходить чи немає контакту з учителем – це інша ситуація. Треба, щоб батьки реагували, спілкувалися з директором школи й з учителем. Тут, звичайно, дуже важливий зворотній зв’язок від школи – це дає свій результат, і він є надзвичайно важливим.
Насправді дуже добре, коли діти мають змогу після школи ще чимось займатися. Бо насправді третина громад в області не має закладів позашкільної освіти, які б займалися освітніми програмами й формуванням компетентностей учнів. У таких випадках є лише якась гурткова робота в школі – залежно від можливостей учителя.
Ідеться про те, що після децентралізації і створення громад ми певною мірою втратили позашкілля, котре потрапило під нестачу фінансів, перерозподіл цінностей і цілей усередині громад. Це також пов’язано і з відсутністю кадрів, тому що заробітні плати не такі великі в позашкіллі, як би цього хотілося. Тому ми дуже раді за ті громади, яким вдалося зберегти позашкілля.
Це насправді дуже важливо сьогодні. Адже позашкілля разом із основним навчанням у школі допомогає дітям формувати необхідні для життя навички, відповідальність за свої дії і вміння організовувати своє навчання, час і простір. Допомагає формувати додаткові компетентності, просто отримувати просто насолоду від того, що ти займаєшся музикою, спортом, малюєш абощо. Добре, коли є багато можливостей і добре, коли ці можливості реалізуються дитині на користь, для її розвитку.
Дивіться повний епізод подкасту на ютюб-каналі:
