Для Бориса Юхна – про театр

Для Бориса Юхна – про театр

Я був у Народному домі на місці Церкви восени 1959 року на виставі, на яку запросив струнку дівчину Людмилу, до якої тоді залицявся. Того року я прийшов до аеропорту як вчорашній старший механік велетенського бомбардувальника Ту-4, був прийнятий до праці і швидко опинився з малим літаком Ан-2 на авіахімічних роботах у Кам’янці. Ми їхали з другим пілотом Борисом Бовшиком (він походить з Канева) до аеропорту і побачили в автобусі Людмилу. Борис попросив мене дослідити, де вона живе. Я дослідив , але Борисові не сказав. Люда жила з мамою на схилі за парком, де потім був ресторан «Чайка». Я запросив її до театру і одягнув формений китель (маю світлину того часу), олійні плями на якому почистив бензином. У театрі від мене несло бензином, я ніяковів. Але, як писав Дмитро Молякевич, на це «кохана моя ноль, як кажуть, уваги звертала». Мушу зауважити, що тоді не усі пильнували за модою, і я мав сварки в автобусах з замазурами, коли заходив страшенно замазучений тип, що повертався додому з брудної роботи, не завжди тверезий і завжди зневажаючий міщан у чистому одязі. О, пригадав цікавий випадок. Кремезний дядько заліз у тролейбус з переднього входу і став штовхати жінок, обзиваючи їх коровами. Я назвав його хамом і дядько зажадав, щоб я пішов з ним у міліцію на вулицю Карла Маркса. Черговий записав усе до книги, дядько пішов і черговий з полегшенням зітхнув: «Лихо з такими хамами», – сказав він мені.
Для Бориса Юхна – про театр Я у почищеному кітелі.

До Черкас я вперше потрапив у 1954 році, коли у мами закінчилося 10-річне ув’язнення. Її кузинка Павуся була дружиною генерала і вони мали великий будинок перед ниніншнім дитячим парком, самі жили у Львові, а квартири винаймали іншим. Павуся прийняла маму спершу на веранду, потім у коридор. У Черкасах жила Анастасія, вдова Олімпія, розстріляного 1938 року петлюрівця. Олімпій був братом мого діда Саватія. Анастасія мила посуд у ресторані річкового порту і прийняла маму до своєї кімнати, яку наймала на старій Митниці. Я вчився у Кам’янці-Подільському, приїздив і був в обох помешканнях. Зі Львова приїздив також батько Павусі Сергій Павлович, старший брат мого діда, дуже добрий чоловік. Розповідали, що за німців він тримав готель з особливими послугами, у якому потім був театральний гуртожиток на вулиці Свердлова. Павуся за німців працювала в аптеці і потім Сергій Пальоха видав їй довідку, що вона була підпільниця і крала для партизанів бинти. Вона у розмові зі мною з того підпільництва кепкувала.

Черкаси були затишним єврейським містечком. На хідниках, вимощених цеглою, стояли круглі дерев’яні балії з кригою, яка охолоджувала пляшки з ситром. З річкового порту на гору вела єдина бруківка. Для людей були сходи. На широких зелених вулицях Митниці паслися кози. У річковому порті, крім ресторану, була крамниця та газетний кіоск, у якому Валя продавала видані у Москві російською мовою журнали про щасливе життя у Кореї, В’єтнамі, Болгарії. Валя мені подобалася і я, мабуть, єдиний, купував у неї журнали на рубель, подарований Анастасією Іванівною, яка приносила нам з мамою їжу, не спожиту ресторані і мучилася тим, що свого часу не залишила мене у себе, коли маму засудили. Вона відвела мене у дитячий будинок ім. Сталіна. Залишити мене вона не могла, бо усе життя була як перекотиполе. Розповідала про життя ресторану. Якось прибігла до неї стурбована офіціантка і попросила кісточку. Анастасія Іванівна знайшла їй кісточку у відрі з покидьками. Виявилося, що вибагливий відвідувач обурився, що смаженя подана без кісточки і довелося його вимогу уладнати, бо в Києві подавали м’ясо з кісточкою.

Для Бориса Юхна – про театр Тамара (зліва), Лев та Інна Мизнікова (потім Грабовська)

На лівий берег, у Красне, людей возив катер, а вантажівки – буксир з баржею. Я теж їздив на баржі.

Після театру я з Людою розлучився і маю той гріх на совісті, бо це для неї і її мами була прикрість. Хоча Ерос до нас не приходив. Мене теж кидали. Я довго дружив з Тамарою, задля неї став студентом Одеського кредитно-економічного інституту і поїхав з шлюбними намірами до Тамари у приміський радгосп. Тамара мені відмовила попри тривалу дружбу. Бо, як вона сказала, для родинного життя потрібні гроші. А у мене їх не було. Усе ж це було моє перше кохання і перший досвід спілкування з дівчиною (без близьких взаємин), то я досі маю фотокартки Тамари.

Настало щасливе одруження (ми прожили разом 56 років) і я став шукати фронтовий слід свого тестя Миколи Добровольського, батька дружини. В молоді роки робітника рафінадного заводу. До війни він був військовим, служив у Києві, потрапив у київське оточення, пройшов перевірку у спецтаборі НКВД в Мандрикіно на Донбасі, мав повернутися в діючу армію. Але та армія увійшла у Литву і на кордоні Східньої Прусії зустріла шалений опір і вже не мала резервів. Тоді у Москві вирішили з офіцерів, які були на окупованій території і пройшли перевірку , утворити штурмові батальйони і кинути в убій. Були збережені звання, але усі стали рядовими на два місяці. Після цього з бойовою характеристикою вони йшли до нормального війська. У 14-му штурмовому батальйоні було 920 бійців. Після форсування ріки Німан залишилося троє. Я їх розшукав – в Армавірі, на Уралі і на Черкащині. Один з них служив до війни разом з тестем і був його сусідом у авіамістечку в Києві. На Солом’янці. Під Києвом він потрапив у полон, втік, затримався Черкасах і там залишив дочку. Оту саму тоненьку Люду. Дивні життєві стежки. Могилу тестя я знайшов у місті Алітусі. На камені було його звання і прізвище. Вдался записати його на Пагорбі слави у Черкасах.

Для Бориса Юхна – про театр
Для Бориса Юхна – про театрВ Алітусі лежить 14-ий штурмовий батальйон

Отак я почав з театру, а потрапив у особисті історії. Але я теж був частинкою міського життя. А Борисові раджу поцікавитися артисткою Олімпією Добровольською, родина якої жила біля рафінадного заводу. Вона була дружиною артиста Йосипа Гірняка і 1920 року разом із Театром ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, приїхала до Черкас. Влітку 1922 року Гірняк і Добровольська переїхали у Київ до Леся Курбаса. Разом з ним були засуджені і з табору у 1940 році повернулися до Черкас, де жив батько Олімпії – Остап Добровольський. Працювали у Черкаському колгоспному театрі. У Нью-Йорку після війни вони заснували свій театр і грали у ньому до останніх днів. Відомі і шановані люди.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x