Знати своє: як розвивався краєзнавчий рух на Черкащині?

28 травня – Всеукраїнський день краєзнавства. Саме цього дня 100 років тому у 1925 році в Харкові розпочала роботу Перша Всеукраїнська конференція з краєзнавства, на якій було утворено Український комітет краєзнавства, що ознаменувало об’єднання і консолідацію усіх краєзнавчих сил України. Цю дату вважають офіційною датою початку організаційного становлення краєзнавчого руху в Україні. Від неї веде відлік своєї історії і Національна спілка краєзнавців України. Далі — добірка матеріалів з історії краєзнавчого руху у 1920-х і наступних роках на Черкащині, яку ми окреслюємо межами сучасної Черкаської області, від місцевого історика, краєзнавця й громадського діяча Василя Мельниченка.

1. ПЕРШІ КРОКИ: УМАНЩИНА

На Черкащині 1920-ті роки стали періодом помітного піднесення краєзнавчого руху, організаційному оформленню якого значною мірою сприяло проведення 28–31 травня 1925 року в Харкові Першої Всеукраїнської краєзнавчої конференції та створення при Народному комісаріаті освіти Українського комітету краєзнавства. Особливого розвитку набули дослідницько-пошукова, просвітницька, пам’яткоохоронна та екскурсійна робота.

Важливими краєзнавчими осередками у той час стали музеї, сфера діяльності яких охоплювала усі напрямки пізнання краю, об’єднуючи навколо себе різні верстви дослідників регіону. Перші музеї на території сучасної Черкащини були створені в Умані (1917) і Черкасах (1918) – найбільших тоді містах краю.

Відкриття «Історичного музею Уманщини» відбулося у листопаді 1917 року. Він складався з кількох невеликих відділів, які розмістилися у приміщенні Української гімназії імені Б. Грінченка. Його організатором і першим директором був згодом відомий український історик, археолог, етнограф та мистецтвознавець Петро Курінний.

Зі звіту «Сучасний стан історичного музею Уманщини», складеного його завідувачем П. П. Курінним і датованим 20 травня 1921 року дізнаємося, що «у 1921 р. історичний Музей Уманщини містився в помешканні 1-ої трудшколи і займав одну пристосовану залу, де експонувалися історичні й археологічні збірки. Ще шість кімнат і коридор було пристосовано під картинну галерею. Помешкання було кам’яне, у 2 поверхи, з водяним опаленням і захищене гратами. Меблі складали: 30 вітрин, 10 шаф, 5 столів, 1 комод». Штат музею складався з однієї особи – П. П. Курінного.

П. П. Курінний (в першому ряді четвертий зліва) з учнями та колегами. Початок 1920-х рр. Умань

Про тематичне наповнення музейних фондів дає уявлення наведений у цьому ж звіті перелік наявних експонатів, які автор звіту об’єднав у такі умовні групи: археологічні – зразки культур (палеоліт, неоліт, трипілля), зброя скіфська, грецька, римський посуд; церковні – збірка матерій (шитво), різьби по дереву, образів – українського, московського, італійського і голландського письма; архів – збірка королівських грамот ХVII–XVIII ст., документи військових уманських поселень ХІХ ст., архів Уманського поліцейського управління; нумізматика; світська старовина – портрети (царів, гетьманів, шляхтичів), українська порцеляна, зброя, булава гетьманська ХVII– XVIII ст.; етнографія – взірці місцевих керамічних, дерев’яних і металевих виробів, вишивка, хустки, килими; стародруки – українські і закордонні видання ХVI – ХІХ ст., бібліотека; відділ малярства: старе письмо (ймовірно репродукції або копії — авт.) – Леонардо да Вінчі, Мурільйо, Гвідо Рені, Рембрандт, Жан Фрьос, Біан, Лебрен, Айвазовський, Мальчевський, Водзіновський, Ян Матейко, Шишкін, Козловський, Розвадовський, Маляров, Галімський та ін.

П. П. Курінний (крайній зліва) з уманськими краєзнавцями Б. П. Безвенглінським, В. А. Стефановичем та К. І. Кржемінським. 20 травня 1924 р. Умань

До краєзнавчих пошуків і обстеження Уманщини залучалися місцеві краєзнавці В. Стефанович, Врублевський, Г. Кучеренко, а також учні шкіл. За результатами опрацювання зібраних матеріалів публікувалися повідомлення в записках Уманського наукового товариства «Вісник музею». Складалися збірки з дублетів музею, які передавалися до шкіл повіту для ознайомлення громадськості. На основі таких збірок були обладнані музеї в селах Дзензелівка і Кузьмина Гребля.

До краєзнавчої роботи активно долучався археолог, краєзнавець і музейний діяч Теодосій Мовчанівський. Працюючи директором школи у селі Краснопілка, він збирав та опрацьовував місцеві матеріали з українського фольклору та етнографії, досліджував археологічні та архітектурні пам’ятки Уманської округи. Він брав також участь у розкопках могильника білогрудівської культури та поселень трипільської культури. Разом з місцевими краєзнавцями, передусім вчителями та учнями очолюваної ним школи, він у 1924 році організував при сільському клубі краєзнавчий музей. Тоді ж його зусиллями було відкрито музей і у сусідньому селі Верхнячка.

Теодосій (Тодось) Мовчанівський (1899 – 1938). Народився в селі Берестівець на Уманщині

Уманський краєзнавчий музей був відкритий для відвідувачів по святах і неділях від 11.00 до 15.00. Впродовж місяця музей відвідували близько 2 тисяч жителів та гостей міста (безоплатно).

У 1924 році музей набув статусу державної установи і став називатися «Соціально-історичний музей Уманської округи». Йому було надане нове приміщення, в якому він знаходиться і нині. На основі наявних експонатів було сформовано експозицію із п’яти відділів: археологічного, соціальної боротьби, польського малярства, стародруків та картографічного.

2. РОЗГОРТАННЯ КРАЄЗНАВЧОГО РУХУ

У 1920-х роках важливу роль у системному вивченні краю відігравав створений у 1918 році музей у Черкасах, який тоді називався історико-педагогічним. Він складався з п’яти відділів – природничого, виробничого, історико-культурного, медико-санітарного та архівно-бібліотечного. У музеї була також меморіальна кімната Т. Г. Шевченка, в якій експонувалися оригінальні експонати, пов’язані з його перебуванням на Черкащині, діяв гурток друзів музею. Про інтерес до експозицій музею свідчило збільшення кількості відвідувачів.

Музей у Черкасах

Очолюваний Дмитром Бочковим музей у Черкасах вів активну краєзнавчу роботу. Його фонди у 1926 році налічували 16760 предметів. При музеї працював краєзнавчий гурток друзів музею. Для відвідувачів музей був відкритий з 10-ї до 15-ї години, квиток коштував 10 копійок. Екскурсії проводилися за домовленістю і при необхідності пояснення давались французькою та німецькою мовами. Значно зросла відвідуваність музею. Якщо у 1922 році музей відвідало 500 осіб, то у 1926 році – 18 268.

Краєзнавчі музеї почали виникати й в інших містах Черкащини, передусім у колишніх повітових центрах. З початку 1920-х років діяв музей в Золотоноші, який з утворенням у 1923 році округи, став окружним. У 1925 році музей мав 12 відділів. Найбільшу кількість експонатів мали природничий – 307, нумізматичний – 202, революційний – 140 (портрети ідеологів комуністичної партії, революціонерів-соціалістів) одиниць.

Золотоніський музей. Зліва направо: Опанас Гірс – директор музею, Андрій Терещенко – зберігач фондів, Іван Карий – краєзнавець. 1921 рік

У воєнному відділі налічувалося 118 експонатів, з яких 54 – раритетні предмети, зокрема 6 гармат часів Богдана Хмельницького, гаківниця з козацької «чайки», 4 лицарські обладунки, козацьке спорядження, кольчуга, клейноди, зброя XVI–XVIІ ст. – холодна, кременева (шаблі, пістолі, рушниці) й вогнепальна ХІХ ст.; колекція татарських бунчуків, а також зброя, снаряди, каски сучасного періоду історії.

Андрій Терещенко – зберігач фондів Золотоніського музей. 1923 рік

Церковний відділ представляли 106 ікон і 53 одиниці церковного шитва, одна риза, епитрахілів – 2, воздушків – 32, антиминс – 1, дароносиці –2, хрестів – 8, посохів, чаш – 6, серед яких в наявності було тільки 3 цинкові, а 3-х золочених не було, Євангеліє двопудове, Євангеліє в металевих оздобах – 10 шт., Євангеліє в шкіряних оздобах – 4 шт.

Музей володів предметами етнографії та декоративно-ужиткового мистецтва, серед них: рушники, килими, плахти, мундири, годинники, самовари, печатки, люльки козацькі, японські вази, статуетки та зонтик, підсвічники, канделябри, тарелі, статуетки, прикраси (брошки, запонки), статуї та ін. Всього таких речей налічувалося 70 одиниць.
Навіть частковий опис засвідчує цінність та різноманітність музейної збірки, зібраної на початку 1920-х рр. місцевими краєзнавцями Шульгою, Опанасом Гірсом, Андрієм Терещенком.

Після ліквідації у червні 1925 року Золотоніської округи і приєднання більшої її частини до Черкаської округи музей залишився без фінансування і фактично бездоглядним. Тому було прийнято рішення передати експонати музею до Черкаського окружного музею.

В 1921 році почав діяти музей у Чигирині. Його очолив палкий прихильник вивчення історії козацької держави місцевий вчитель Логвин Рвачов, який організовував для учнів екскурсії місцями історії козацтва, розповідав їм про минуле краю. Першими експонатами музею стали археологічні колекції, зібрані і впорядковані П. І. Яременком. Цінні експонати передав музею священик, краєзнавець, збирач старожитностей Олексій Єримович – палеонтологічну колекцію з детальним описом кожного предмета. Духовний сан не заважав його краєзнавчій діяльності. Пошуки історичних матеріалів, дослідницька праця піднімали його авторитет серед вірян – до нього в храм тяглися люди, які цікавилися минулим свого краю. Однак експонати чигиринського музею не мали умов для належного зберігання, і за пропозицією шкільного вчителя та краєзнавця Степана Івановича Яременка у листопаді 1924 року були передані до Черкаського окружного музею.

Відомо, що на середину 1920-х років вже діяв музей у Корсуні, експозиція якого складалася з 440 експонатів, включаючи 42 картини і скульптури. У 1925 році музей відвідало 3564 відвідувачі, для яких було проведено 80 екскурсій. Після перенесення у 1927 році центру укрупненої Шевченківської округи (центр – місто Черкаси) з Корсуня до Черкас музей у Корсуні спіткала доля музеїв у Золотоноші і Чигирині – його було закрито, а експонати передано до Черкаського окружного музею.

В історії краєзнавчого руху 1920-х років на Черкащині варто виділити постать Софії Терещенко. Її зусиллями у 1920 році у Звенигородці разом з братами Каленем та Никоном було засновано художню школу імені Тараса Шевченка. Школа мала великий авторитет серед земляків Шевченка – у ній не тільки вивчали мистецтво, а й цікавилися минувшиною краю. Так при школі виникає музей, до якого дорослі і малі зносили старі монети, козацьку зброю, побутові речі, картини з панських світлиць різних європейських шкіл, зразки народного мистецтва та ін. Музей розширювався і наповнювався новими експонатами.

Софія Терещенко у співпраці з Агатангелом Кримським вивчала історію і народні традиції Звенигородщини, збирала фольклорний та етнографічний матеріал про чумаків. У 1927 році стала членом Етнографічної комісії та Археологічного комітету ВУАН. За завданням Комісії Софія Мефодіївна досліджувала історію чумацтва, повсякдення і дозвілля чумаків, значення природи через концепт її сакралізації. У селі Орли біля Лисянки віднайшла старих чумаків та записала їх оповіді про чумацький промисел. Зроблені нею записи «Чумаки на Звенигородщині» увійшли до збірника «Чумаки», що виходив у Києві.

Софія Терещенко – організатор Звенигородського музею. 1920-ті рр.

Багато уваги приділяла вивченню народних звичаїв та обрядів Звенигородщини. Зібраний С. Терещенко матеріал склав основу збірника «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного», який був у 1930 році був підготовлений до друку за редакцією А. Ю. Кримського. Однак світ це унікальне видання побачило майже через 80 років, коли звенигородськими краєзнавцями було виявлено випадково уцілілий макет книги з правками редактора і видано в Черкасах у 2009 році.

Попри труднощі, пов’язані з обмеженим фінансуванням і реформуванням адміністративно-територіального устрою музеї у 1920-х роках утверджувалися не тільки як заклади вивчення, збереження та популяризації реліквій минувшини, а і як дієві організаційно-методичні центри краєзнавчого руху, залучення до краєзнавчої роботи різних верств населення. Особливо це стало відчутним після започаткування журналу «Краєзнавство», на сторінках якого публікувалися методичні матеріали, рекомендації, висвітлювався досвід краєзнавчої роботи.

3. В ЛЕЩАТАХ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Краєзнавчий музей у Золотоноші. 1920-ті рр.

Помітному пожвавленню краєзнавчої роботи сприяло створення у 1927 році відповідно до постанови Українського комітету краєзнавства «Кабінету виучування Шевченківщини» в Черкасах та «Кабінету виучування Уманщини» в Умані при окружних музеях Шевченківської (центр – місто Черкаси) та Уманської округ. Кабінети складалися з бібліотек видань про округи, картотек, картографічного та демонстраційного відділів. Завідування кабінетом здійснював один із працівників окружного музею.

Григорій Храбан — дослідник Уманщини. Репресований у 1938 р.

Про коло питань практичної роботи таких кабінетів можна судити з організації роботи кабінету при Черкаському краєзнавчому музеї. Серед основних його завдань визначено консультування краєзнавчого активу, періодичне проведення окружних та міських нарад краєзнавців, поповнення бібліографічного покажчика літератури, організація прилюдних доповідей і лекцій. Важливим напрямком роботи кабінету була організація експедицій у межах округи із залученням до участі в них науковців, здійснення листування з центральними науковими установами та відомствами у справі кращої організації «виучування Шевченківщини».

В Умані «Кабінет виучування Уманщини» був організований за таким же зразком як і в Черкасах. До участі в його роботі залучалися місцеві краєзнавці, викладачі аграрного і педагогічного технікумів, працівники окружної інспектури наросвіти і земвідділу. Журнал «Краєзнавство» у 1928 році зазначав, що «організація Кабінету дає надію, що розпочата краєзнавча робота не тільки не підупаде, а й матиме міцнішу базу і дасть змогу притягти до роботи як найбільші кола округи».

Протокол організаційних зборів з утворення краєзначого товариства в Черкасах. 1923 р.

Одночасно з розвитком музейництва на Черкащині у 1920-х роках започатковується пам’яткоохоронна робота, до якої активно долучилися ентузіасти краєзнавства. У 1923 році на Черкащині були утворені повітові, а згодом окружні комітети охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи (Повіткопіси/Окркопіси), пам’яткоохоронні функції яких з 1925 року перейшли до створеного Всеукраїнського Археологічного комітету (ВУАК) при Всеукраїнській Академії наук.

Уповноваженим комітету в Черкаській окрузі був призначений О. Олександрів. Йому на громадських засадах допомагали 16 членів і 10 кореспондентів комітету. Першими практичними кроками стало обстеження націоналізованих будинків міщан, поміщиків, дворян, ліквідованих та діючих культових приміщень, взяття їх на облік і під охорону ВУАК. Взяті на облік об’єкти і предмети археологічного і художнього значення фотографувалися і описувалися. Активісти комітету читали лекції в окрузі про пам’ятки старовини і природи та необхідність їх збереження.

За короткий час за участю краєзнавців було описано і взято на облік значну кількість предметів старовини та мистецтва в церквах, монастирях та інших культових спорудах різних конфесій, клубах, приватних колекціях і передано на зберігання та експонування до місцевих музеїв.

Серед взятих у 1920-х роках на облік і під охорону пам’яток – Іллінська церква в Суботові, Замкова гора в Чигирині з руїнами замка колишньої резиденції Богдана Хмельницького, Мотронинський та Медведівський монастирі, палац Корсунського замку та низка інших історико-культурних пам’яток.

Краєзнавчою громадськістю була схвально сприйнята постанова Шевченківського окружного виконавчого комітету «Про охорону пам’ятників культури й природи» від 6 січня 1928 року заборонялося «будь-яке використання пам’яток для господарських потреб (оранка, перекопка валів, могил, корчування лісу… всім особам і організаціям проводити на території Шевченківської округи розкопки з метою відшукання скарбів або речей музейного значення, археологічних пам’яток культури…, без дозволу на те Народного комісаріату освіти або його органів… За руйнування зареєстрованих пам’ятників застосовуються заходи соціальної охорони, як за знищення державного майна».

Як прояв громадської ініціативи розглядаємо краєзнавчі об’єднання, що почали виникати після утворення УКК. Прикладом може бути «Черкаське товариство краєзнавства» у Черкаській окрузі. Головними завданнями товариства його статутом 1926 року визначалися такі: «1) утворити тимчасове окружне бюро краєзнавства при окрмузеї на правах секції музейної ради; 2) провести облік краєзнавчої роботи та сил; 3) пропагувати краєзнавство серед широких мас населення; 4) налагодити справу збирання краєзнавчих матеріалів; 5) організувати і провести початкове дослідження природних багатств, експонувати їх в районах та окрузі; 6) закінчити дослідження гончарного виробництва на Черкащині; 7) ув’язати свою роботу з центральними науковими установами та відповідними відомствами у справі вивчення Притясминня, Ірдиню та Соснівки; розпочати підготовчу роботу щодо відкриття в окружному краєзнавчому музеї соціально-економічного відділу з підвідділами природних багатств, грунтів і сільського господарства; 9) приступити до складання карткового бібліографічного покажчика літератури про Черкащину та на предмети матеріальної культури та інших колекцій, розкиданих по музеях СРСР; 10) відшукати місцеві кошти на краєзнавчу роботу та клопотатися перед центром про субсидії».

У вивченні краю важливе значення мала організація на Черкащині краєзнавчо-екскурсійної справи, що органічно поєднувалася з дослідницько-пошуковою та пам’яткоохоронною роботою. До екскурсій широко залучались школярі. Так, в 1924 році для учнів шкіл Шевченківської і Уманської округ були організовані екскурсії за маршрутами, що включали міста цих округ та за їх межами: Корсунь – Київ – Катеринослав – Кривий Ріг – Звенигородка, Городище – Черкаси – Катеринослав – Херсон – Одеса – Миколаїв – Кривий Ріг – Городище, а також за маршрутом по рідному краю: Черкаси – Бужин – Чигирин – Суботів – Жаботин – Кам’янка – Сміла – Черкаси. Це були учні та вчителі Шполянської, Деренківської, Городищенської, Христинівської, Петропавлівської та Канівської трудових шкіл.

Роботу з організації краєзнавчо-екскурсійної справи проводили екскурсійні бюро, які діяли при окружних музеях. Так, Черкаське екскурсійне бюро обслуговувало міських екскурсантів і приїжджих з усієї Шевченківської (Черкаської до січня 1927 року – авт.) округи та інших округ України. Учасниками екскурсій були в основному школярі, а також вчителі, військові, робітники підприємств. Бюро проводило як місцеві екскурсії в межах округи, так і далекі. З січня по жовтень 1928 року було організовано екскурсії для 10558 чоловік переважно місцевого значення, у тому числі в екскурсіях до Канева на могилу Т. Г. Шевченка взяло участь 1130 екскурсантів, до Києва в трьох екскурсіях – 80, до Дніпропетровська і Дніпрельстану у двох екскурсіях 108, до Кременчука – 29 екскурсантів. Решта ж екскурсій була місцевого значення і в основному виробничі.

Важливим центром екскурсійних маршрутів національного значення у 1920-х роках став Канів. Тому відкриття в ньому екскурсійної бази було нагальною проблемою. Бо існуюча база працювала тільки влітку в школі неподалік від могили Т. Г. Шевченка, що було дуже зручно для екскурсантів. Але така сезонна і невелика база не відповідала статусу державного історико-культурного заповідника «Могила Т. Г. Шевченка». У зв’язку з цим, 2 травня 1928 року комітетом було прийняте рішення про будівництво готелю, відкриття якого відбулося 9 травня 1929 року. Це було велике двоповерхове приміщення, яке могло прийняти одночасно понад 100 екскурсантів. Біднота і сільські діти звільнялися від платні. Готель виконував усі основні функції екскурсійної бази, спрямовані на екскурсійно-методичне обслуговування відвідувачів Канівського заповідника.

Перший народний музей Т. Г. Шевченка “Тарасова світлиця” на Чернечій горі. 1920-ті рр.

В готелі було організовано роботу клубу з читальнею, бібліотекою, двома музейними кімнатами, літнім кінолекційним залом. На Тарасову гору подорожуючих супроводжував екскурсовод. Спочатку готель працював тільки влітку, а з грудня 1929 року екскурсанти обслуговувалися також і взимку.

У час піднесення краєзнавчого руху з-під пера українських істориків вийшла низка грунтовних праць, присвячених різним сторінкам історії краю. Зокрема, це «Канівецька сотня Переяславського полку за Рум’янцевською ревізією» (1926) та «Гуманщина в ХVІ–ХVІІ ст.» (1927) уродженця Черкащини М. Ткаченка, «Звенигородщина в ХV–ХVІІ ст.» (1927) В. Юркевича.

В кінці 1920-х років з утвердженням тоталітарної системи, негативні процеси все більше охоплюють різні сфери суспільно-політичного життя, не оминаючи і краєзнавство. В умовах набираючих обертів репресій, розпочався спад масовості в краєзнавчому русі і згортання краєзнавчих осередків. Проти краєзнавців фабрикували судові справи і піддавали репресіям. Так, 9 вересня 1929 р. була заарештована по підозрі в «належності до української контрреволюційної організації, що ставила за ціль повалення радянської влади» Софія Терещенко – відома дослідниця Звенигородщини. Не маючи достатніх доказів для звинувачення, окружний відділ ОДПУ визначив їй жорстку міру покарання – десять років таборів. Жертвою сталінських репресій став працівник Уманського музею М. І. Метельський, якому сумнозвісна «трійка» при Київському облуправлінні НКВС УРСР 4 грудня 1937 р. винесла смертний вирок.

Добре відомим дослідником рідного краю був П. В. Авраменко – вчитель історії в Лихолітській семирічній, а потім в Бурімській середній школах на Чорнобаївщині. У селі Лихоліти ним був створений оригінальний історико-археологічний музей, до експозиції якого увійшли зібрані під час археологічних розкопок разом з учнями речові пам’ятки. В 1937 р. він був репресований як «ворог народу» і 1938 р. помер в ув’язненні, а краєзнавчий архів потрапив до НКВС і був знищений.

Таким чином, форми і зміст краєзнавчої роботи 1920-х років на Черкащині, характеризуються створенням у цей час державних та громадських інституцій, які охоплювали широкий спектр проблем вивчення регіону. Найважливіші серед них – краєзнавчі музеї, що діяли в центрах округ та колишніх повітових містах, а також в окремих населених пунктах. При них на громадських засадах діяли комісії, секції, товариства та інші об’єднання краєзнавчого спрямування. У просвітницько-пошуковому русі брали активну участь різні верстви населення, передусім української інтелігенції, засвідчуючи її потяг до національного відродження. З їх середовища викристалізувалася ціла плеяда самовідданих організаторів-подвижників краєзнавства.

Значна робота проводилася з дослідження та охорони пам’яток археології, архітектури, природи, різних видів старожитностей та їх популяризації. Набувала поширення краєзнавчо-екскурсійна справа. Все це спряло зростанню інтересу людей до пізнання свого рідного краю.

Водночас все відчутнішою ставала ідеологічна регламентація з боку більшовицької влади, яка нав’язувала УКК, а відтак і низовим ланкам краєзнавчого руху відхід від суспільно-історичної та національно-культурної проблематики у краєзнавчих дослідженнях та спрямування їх на так званий «виробничий принцип».

Демократичний за своїм характером краєзнавчий пошук не вкладався в рамки тогочасної ідеології і не узгоджувався з монопольним правом більшовицької партії на істину.
Саме це й стало однією з причин ліквідації краєзнавчих осередків, незаконних репресій в середовищі дослідників рідного краю. На рубежі 1920–1930-х років краєзнавчий рух на Черкащині і в Україні почав згортатися.

В умовах утвердження тоталітарного режиму зазнали репресій і краєзнавці Черкащини, а краєзнавство на довгі роки згасло.

Василь Мельниченко