«Я й досі чекаю на дзвінок»: як рідні й друзі згадують про 25-річного загиблого захисника Антона Колеснікова з позивним «Боцман»

24 квітня 2022 року від нього був останній дзвінок. Тоді він сказав, що певний час буде без зв’язку, зателефонує  сам пізніше, бо йдуть на завдання. Та 28 квітня його мама й дружина на російському телеграмканалі побачили військові квитки українських захисників, загиблих у Попасній. Антон Колесніков загинув, коли йому було лише 25 років… Він марив морем, любив кораблі й хотів відновити пасажирські перевезення по Дніпру, із Черкас у Київ. Був допитливим, відповідальним, хоробрим та справжнім патріотом. Він любив Україну, тож в найтяжчі часи став на її захист і віддав найцінніше – життя.

Із дитинства Антон любив воду, усе, що пов’язане з Дніпром. У шість років він уперше побачив Чорне море, і це була любов на все життя.

– Маленьким Антон подивився фільм «Титанік» і так захопився, що як тільки навчився читати – відразу шукав усю можливу інформацію про цей корабель у книжках. Пам’ятаю, ми обійшли всі книгарні міста і знайшли лише в одній дитячій енциклопедії цілу сторінку, присвячену «Титаніку», – розповідає мама Антона Наталія Колеснікова.

Антон із Борисом Давидовичем Батраком

Одного разу, йдучи із репетиції танцювального колективу «Веселка» (вибір недаремний, адже Наталія Колеснікова свого часу танцювала в ансамблі народного танцю «Черкащанка»), 10-річний Антон зайшов до Клубу юних моряків. Там познайомився з викладачем Борисом Давидовичем Батраком (нині покійним), завдяки йому хлопець знайшов нове захоплення, що переросло в справу життя, а танці залишив.

– Антон цікавився морем, кораблями, це була його мрія дитинства, стихія, – говорить Юрій Іванович Жебет, керівник гуртка загін №1 старшин шлюпок Клубу юних моряків. – Він не просто хотів чогось навчатися, а прагнув утілювати навички в життя. Коли Антон приходив на заняття, він ніс із собою позитив, із ним приємно й цікаво було спілкуватися, на нього завжди можна було покластися. Коли вже навчався в Києві, завжди, як мав можливість, приходив до закладу. Ділився матеріально-технічною базою із Клубом юних моряків, розповідав хлопцям про свій досвід.

На тральщику “Черкаси”, 2010 рік

У 2010 році, у межах співпраці з командуванням тральщика «Черкаси», разом із вихованцями Клубу юних моряків Антон побував у Криму в м. Донузлав  на місці базування військових кораблів ВМС України.

У 2014 році, після початку збройної агресії росії в Україну та захоплення Криму, у нашому місті урочисто зустрічали екіпаж морського тральщика «Черкаси» на чолі з капітаном ІІІ рангу ВМС ЗС України командиром Юрієм Федашем. Антон  разом з друзями, вихованцями Клубу юних моряків, теж вітав екіпаж і саме з того часу почалося його знайомство, а згодом і дружба із Юрієм Федашем. Уже навчаючись у Києві юнак зустрічався з командиром і підтримував із ним спілкування.

Із викладачем Юрієм Івановичем

– Антон дуже любив читати, він – як ходяча енциклопедія. А тоді ще ж не був так поширений інтернет, тому всю інформацію знаходив у книгах. Якщо його зацікавлювала якась морська тема, то вивчав її досконало: знав про кожен корабель, судно. Його було цікаво слухати й дорослим. Син цікавився історією військового флоту, займався пошуковою роботою, збирав факти про кораблі Дніпровської флотилії, про що писав наукову роботу під час навчання в гуманітарно-правовому ліцеї,– говорить пані Наталія.

Антон Колесніков був дуже веселим і мав багато друзів, крім цього, ще й був великим романтиком.

– Пригадую його перші захоплення дівчатами, він не просто обирав банальний подарунок, а намагався зробити його особливим. Антон дуже гарно знав  історію міста, адже з 5-річного віку ми гуляли вулицями і я розповідала все про Черкаси, історичні події, архітектуру, назви вулиць. Тож і він водив дівчат на романтичні екскурсії містом, – ділиться мама.

У 5 класі Антон чітко знав, що буде командиром корабля і мріяв вступити в Академію військово-морських сил ім. Нахімова в м. Севастополь. Але анексія Криму завадила цьому. Тому після закінчення Черкаського гуманітарно-правового ліцею Антон вступив до Коледжу морського і річкового флоту Київської державної академії водного транспорту ім. Гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного на спеціальність штурман.

– Я навчала Антона, викладала в його класі українську мову та літературу. Він був дуже позитивний, спокійний, добрий, завжди готовий прийти на допомогу, захоплювався морем, кораблями, – ділиться спогадами Ніна Іванівна Соломаха, заступниця директора ГПЛ з виховної роботи. – У нас зараз у ліцеї біля кабінету директора висить ринда – це корабельний дзвін, який Антон відчистив і подарував школі. І в цей дзвін бив лише Антон, коли приходив у ліцей уже після випуску. Якщо ми чули дзвін – значить, Антон прийшов у гості. До речі, робив він це часто. Зараз дзвоном у ринду ми вшановуємо пам’ять наших випускників, які загинули на російсько-українській війні. Кожного першого понеділка місяця представники учнівського самоврядування б’ють у ринду та згадують усіх, чиї життя забрала жорстока війна. Тож Антон завжди з нами, у наших серцях та спогадах.

Антон Колесніков був не лише відповідальним учнем, а й хорошим однокласником та другом.

– Він завжди був активним, позитивним, хорошим другом, уважним і надзвичайно відповідальним. Антон ніколи не відмовив у допомозі, завжди брав участь у шкільних заходах, – ділиться однокласниця Яніна Шило. – Пригадую таку історію: Антон, коли займався в Клубі юних моряків, реставрував ліцейну шлюпку. Одного разу ми поїхали в похід класом, він нас катав на ньому. Це ж яким Антон був талановитим і здібним, що в юному віці таке зробив! А ще він був дуже хорошим товаришем і сусідом. Ми ж жили поряд, і коли він бачив, як моя мама йшла з сумками з магазину, завжди допомагав їй, це було так приємно…

На 2 курсі навчання в коледжі Антон  на рік поїхав на практику в Європу – на круїзний теплохід «Фіделіо». Тоді йому вдалося побувати в багатьох європейських столицях. Антон говорив: «Я побачив те й доторкнувся до того, про що читав у книжках».

Саме під час навчання в коледжі Антон зустрів своє кохання та майбутню дружину Валерію.

– Ми з ним познайомилися ще 2014 року, під час навчання в коледжі. Я була старостою групи, Антон став головою студентської ради. Він був дуже ідейною особистістю, не стояв осторонь проблем, хотів завжди впроваджувати зміни, щоб покращувати життя людей які його оточують. Він завжди в першу чергу думав не про власний добробут чи вигоду, а що він може зробити для інших. У нас зав’язалося спілкування, а 2015 року вже почали зустрічатися, – розповідає Валерія. – Антон із дитинства знав, ким хоче стати, цілеспрямовано йшов до цього. У 2015 році у нього була перша практика, і він пішов працювати на теплохід. І з того часу часто стосунки у нас були на відстані. Не всі могли б упоратися з таким, але ми змогли. Антон попри те, що прагнув розвитку і йшов до своєї мети, ніколи не забував про близьких, рідних, друзів. Коли він був далеко, ми сумували один за одним, та він намагався зробити все для того, щоб я не відчувала себе самотньою.

Антон Колесніков із мамою Наталією та дружиною Валерією

Як би далеко Антон не був від дому, завжди висилав квіти мамі, дружині й бабусі – кожен день народження, День матері й День закоханих.

У 2017-му юнак продовжив здобувати кваліфікацію штурмана, вступивши на бакалаврат в Київську державну академію водного транспорту. Паралельно з навчанням працював штурманом у Київському річковому порту на теплоході.

Антон говорив про Олега Кардаша: “Людина, яка мене багато чому мене навчила”

– Коли ми познайомили з Антоном, я працював на теплоході «Святий Андрій» старшим помічником капітана. Тоді Антон прийшов до нас на практику. Мені дуже тяжко говорити про нього в минулому часі, адже це був один із найкращих учнів, котрі були в мене, – розповідає Олег Кардаш, капітан теплоходу «Микола Дудка». – Він був дуже відповідальний, пройшов у нас практику, далі ми працювали разом, уже коли я був капітаном. Антон – це та людина, якій даєш завдання і на 100% знаєш, що воно буде виконане й перевіряти не потрібно. Він був дуже надійним, великим патріотом, любив Україну, був сміливим та відважним. Із першого дня знайомства і весь час ми підтримували з ним зв’язок. У перший день повномасштабного вторгнення мали зустрітися з ним у Києві, але, на жаль, не вдалося. Та й після цього я знав, де він, куди пішов, підтримував зв’язок із його мамою.

У 2018 році Антона призвали на строкову службу до лав Військово-морських сил Збройних сил України. Проходив її в Навчальному центрі ВМС у Миколаєві та на військовому кораблі «Балта» в Одесі на посаді комендора (морського кулеметника).

На вахті, теплохід “Святий Андрій”

– Коли син служив в навчальному центрі, у Миколаєві, побратими називали  Антона «депутат», тому що він завжди міг розмовою припинити будь-які суперечки, не доводити до конфліктів, якихось розбірок. За цікаві історії,  історичні та наукові факти – «вікіпедією», – пригадує мама.

Восени того ж року, коли Антон перебував на строковій службі в м. Одеса, вони з Валерією побралися. Це був день лише для них, їхнє свято, тому й батькам про одруження вони сказали згодом.

– Антон скрізь усе встигав, був відкритий до всього нового, вивчав те, що його цікавило, він завжди вбирав знання як губка, просив старших колег ділитися досвідом і при цьому завжди був готовий поділитися уміннями з іншими, – говорить Валерія. – Ми коли познайомилися, мені було 16, а йому вже 18. І тепер розумію, що тією особистістю, якою я є зараз, стала завдяки своєму чоловікові. Я навчилася ухвалювати рішення й не сумніватися в них. Адже Антон завжди знав, чого хоче від життя, до чого прагне, і завдяки ньому я теж цього навчилася: розставляти пріоритети, не зупинятися, не стояти на місці. Мій чоловік був мрійником, але потім бажання перетворював у реальність, реалізовував їх, поступово йшов до мети.

Попрацювавши в Києві на теплоході, що катає туристів по Дніпру, Антон загорівся бажанням відновити не просто туристичні маршрути, а перевезення пасажирів між містами, наприклад, Черкаси – Київ. Тож планував придбати прогулянковий теплохід. Валерія розповідає, що разом вони складали бізнес-план, розробляли маршрути, шукали джерела фінансування. За словами дружини, він  вкладав душу в кожну справу, за яку брався.

Під час служби в армії Антон Колесніков навчися робити матики – це такі килими, що плетуть із ниток канатів. Цього навчив Антона один старий військовий моряк. До слова, це ремесло вже майже забуте на флоті. Тож багато своїх робіт хлопець дарував побратимам. До речі, один із матиків зробив спеціально для Юрія Федаша.

Матик для Юрія Федаша

– У нас дома залишилася розпочата робота, вона так і висить, у мене руки не піднімаються її зняти. Мушу навчитися і закінчити  килим, – говорить мама.

Також Антон любив смачно готувати, випалювати картини по дереву, майструвати, займався реставруванням шлюпок і загалом мав золоті руки, був справжнім хазяїном та помічником для родини.

Маріуполь, “Корець”

У 2019 році Антон підписав контракт, і його направили на службу до Маріупольського гарнізону на військовий корабель «Корець», містами базування якого були Маріуполь та Бердянськ. За захист узбережжя Азовського моря був нагороджений медаллю «Операція об’єднаних сил. За звитягу та вірність», отримав статус учасника бойових дій – ветеран війни.

– Коли Антон служив на судні розмагнічування «Балта» в Одесі, йому запропонували вчитися обслуговуванню катерів «Айленд». Для цього потрібно було на пів року їхати в Америку. Та в день початку навчання його «Балта» вийшла на бойове завдання і Антон, на жаль, на «Айленд» не потрапив. Тоді він дуже засмутився, бо це була одна з його мрій, – зізнається мама.

До слова, коли почалася повномасштабна війна, саме «Айленди» вийшли в море на захист Одеси й екіпаж під командуваннях командира, який запрошував Антона на службу, загинув. Для Антона це стало величезним потрясінням.

Перед початком повномасштабного вторгнення передчуваючи війну, Антон казав, що в разі ескалації бойових дій, одразу стане на захист Батьківщини. Так і сталося.

– Напередодні війни Антон поїхав у справах до Херсона. І вже вранці 24 лютого 2022 року зателефонував  мені й повідомив, що почалася війна. Тоді син встиг виїхати останнім потягом із Херсона, – розповідає мама.

Того ж дня Антон спочатку вивіз родину з Києва, а далі прибув до Черкаського ТЦК, але там була величезна черга, тож став до лав  Черкаської 118 бригади ТрО. Позивний Антона був «Боцман». Його кликали на кораблі, річкової флотилії, на оборону Києва, але він відмовився. Вирішив, що тут потрібніший.

– Він був таким гіпервідповідальним, що у на початку повномасштабної не спав по кілька днів, бо облаштовував місце для побратимів на блокпості, – ділиться пані Наталія. – Ми його просили, щоб відпочив кілька годин, але ж ні, він не міг полишити незавершеною справу. Коли йому дали відпочити, спав Антон добу.

11 квітня 2022 року Антону виповнилося 25 років, вітали його під час служби, ще в Черкасах. А 18 квітня він із побратимами вирушили на схід нашої країни, як згодом дізналися рідні, у Попасну.

– Вони не були достатньо озброєні, не були достатньо навчені, не мали підтримки, – говорить пані Наталія.

Останній дзвінок від сина був 24 квітня ввечері.

– Я не пам’ятаю, коли був Великдень у 2023 році чи торік, але чітко пам’ятаю, що в 2022 році він припадав на 24 квітня. Саме тоді востаннє Антон вийшов на зв’язок.  Сказав, щоб йому не дзвонили, бо вони йдуть на завдання й будуть без зв’язку. Пообіцяв, що згодом зателефонує  сам, – веде пані Наталія.

А 28 квітня ввечері Валерія побачила на російському телеграмканалі фото військових квитків захисників м. Попасна, серед них був і квиток Антона.

– Ми не могли в це повірити, відразу почали телефонувати в штаб бригади, до рідних військових, які теж були там… Жодної інформації, лише «чекайте, немає зв’язку, вони виходять…» В Попасній було пекло, із хлопцями зв’язок втрачався, когось витягували пораненими, хтось гинув… – говорить мама.

Рідним Антона повідомили, що він загинув від втрати крові. За словами його мами, – через нестачу нормальних аптечок. З дому воїнам відправили медикаменти, але вони просто не встигли їх отримати. Тоді в Попасній зникли безвісти 28 черкащан.

– Ми чекали, шукали,  було морально важко, адже не було ні Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ні Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України… Сподівалися, що це неправда, що вони в полоні або десь поранені лежать у шпиталі. У таке не хочеш вірити, не хочеш думати про те, що твоєї дитини немає… Ти живеш краплею надії, що, можливо, таки він живий, десь у полоні, повернеться… Така тяжка втрата, життя закінчилося… Війна все перекреслила… Але, знаєте, десь отам в глибині душі, я досі чекаю на дзвінок, бо він пообіцяв, що зателефонує … Пішов цвіт нації, ті, хто любили Україну, переживали за неї, хотіли працювати на благо рідної країни, але віддали свої життя. Коли минає вже півтора – два роки й захисники повертаються із полону, а про черкащан не чули, то розумієш – мабуть, то правда…

Із старшим матросом Антоном Колесніковим попрощалися 17 жовтня 2024 року в Черкасах на площі Слави. «Боцман» повернувся додому «на щиті» після двох із половиною років пошуків, очікування, надії.

Указом президента України від 20 січня 2025 року молодшого сержанта Антона Колеснікова посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду отримали його мама та дружина.