Нова ДобаБлогиВалентина Коваленко

Валентина Коваленко: «Поема у пам’ять про геніяльного поета Тодося Осьмачку, гнаного московськими зайдами»

Оця свіжо надрукована поема «Ненароджене сонце або Великий Піст Зінька Самгородського» (початок — у попередньому числі Української літературної газети) — у пам’ять про геніяльного поета Тодося Осьмачку (16.05.1895 — 7.09.1962), гнаного московськими зайдами з України за щироземне правдиве Слово, та нагадування про петлюрівського козака із загону отамана Яблуньки (а згодом і отамана) Зінька Стригуна родом із мого Самгородка.

Писана ще в 1999 році, поема перечитується актуально, свіжо, бо північні зайди, а за Осьмачкою — «заволоки хижі з півночі», неослабно чатують і сьогодні на нашу землю і волю, посягають на наше існування як українців.

Нагадаю, моя поема — це творча реакція на «Думу про Зінька Самгородського» Тодося Осьмачки. Адже я — із Самгородка, що сусідить із поетовою Куцівкою, і мені страшенно цікаво було дослідити: хто ж такий отаман Зінько? І я не тільки «розкопала» історичну основу думи з її реальним прототипом Зіньком Петровичем Стригуном, а й створила свою художню візію повстанчої боротьби за національну свободу в роки громадянської війни на Черкащині, яка переживалася Т. Осьмачкою наскільки великотрагічно, настільки великою була його любов до рідної землі і настільки болючим усвідомленням того незаперечного факту, що народився саме «…українцем, а не людиною, бо ж кинутий разом зі своїм народом на незаслужену найтяжчу наругу північними «зайдами дикими».

Ті переживання сучасної йому болючої дійсності, гостре відчуття обтяженості історико-культурним і політичним досвідом свого народу не могли не озватися сильним «словом-погуком». Тому в 1928 році він звертається до тих трагічних подій у своєму «найосьмачковішому» творі «Дума про Зінька Самгородського». І тільки через 13 років, переживши поліційні переслідування та тортури, скитання та втечі, Кирилівську психлікарню, Осьмачка повертається до рідної Куцівки, викопує у брата на городі пляшку з рукописом і переписує першу з трьох пісень «Думи…», яка, за словами поета, «була дуже незадовільно… написана». За два роки, завдяки прихильності львів’ян до нашого поета, вона з’являється у збірці «Сучасникам».

До речі, це найулюбленіший твір Тодося Степановича. Розуміючи високу художню вартість своєї думи, з її читання він починав кожну творчу зустріч. Поет болісно реагував також і на неувагу еміграційної критики до цього твору. «…Таких, як мій «Самгородський» ви багато не нарахуєте», – якось сказав у одній із розмов Г. Костюкові.

Основними джерелами для її написання стали враження від розповідей поетової тітки Оксани, що жила в селі Самгородок на хуторі Погорілому і, навідуючи в Куцівці родичів-Осьмачок, розповідала про петлюрівського козака Зінька із загону Макіївського отамана Яблуньки; та, імовірно, особиста участь Осьмачки, за його словами, у рядах «чорних запорожців».

До речі, на території Черкащини діяли на той час декілька великих загонів повстанців, зокрема: «летючий» кінний Чорного Ворона, загони Яблуньки, Хмари, Голого, Грищенка, Зінька. Всі вони протистояли московському більшовизму. Знаючи Осьмаччину ненависницьку опозиційність до «заволок хижих з пічночі», не виключено, що в одному із цих загонів міг перебувати і він сам. Мислячи в руслі народно-пісенної традиції, письменник облюбував жанр думи і зміг якнайповніше передати епічно-легендарний дух і того часу змагань, і велич ватажка українських повстанців Зінька.

Щиро дякую головному редактору нашої Української літературної газети, голові НСПУ Михайлові Сидоржевському за щедро вділені сторінки і для мого (нашого) болю щодо порятунку України.