Заходжу до однієї школи у справах. Бачу свою знайому і пропоную їй запрошення на виставу. Одразу ж поруч, ніби з-під землі, з\’являються інші охочі потрапити на дійство. Запрошення блискавично розходяться.
– А можна і мені? – запитує прибиральниця.
– Перепрошую, але в мене більше немає запрошень. Давайте я наберу режисера і спитаю, чи залишися ще.
– Та пішов ти зі своїми запрошеннями і режисером! – миттєво випалює прибиральниця, різко розвернувшись та ідучи геть.
Я стою в легкому шоці. Охоронець природньо посміхається, ніби звик до подібної поведінки. На галас з\’являється завуч.
– Що сталося? – питає він.
– Я 20 років у школі працюю, а мені квитки не дають! – не стримує емоцій прибиральниця.
– Хто?
– А оно, стоїть, розпространяє.
– Так вдарте його шваброю по спині, – відповідає завуч з прихованим гумором.
Я вже почав пригадувати захисні протишваброві прийоми, але прибиральниця пішла на другий поверх, продовжуючи виказувати своє невдоволення неможливістю долучитися до прекрасного.
За кілька хвилин ми знову перетинаємося з прибиральницею у коридорі. Вона уже без швабри, але з відром. Це вже не так страшно, тож я наважуюся запитати:
– На коли Вам треба запрошення? На вівторок чи на середу?
– А на скільки? – спокійно питає жінка, наче нічого і не було.
– На 18.
– О, ні. Я не зможу.
Я знову відчуваю легкий шок і не можу знайти потрібних літературних слів.
– Ви не розтраюйтесь, – каже прибиральниця з посмішкою.
– І Вам гарного дня, – відповідаю я.
Завіса.