Нестерпна відстань: у черкаському театрі зіграють п’єсу про українських біженок
Обстріли, страх, поїзд, кордон, невідомість. З цього починався шлях мільйонів українців, котрі змушені були втікати від війни й розламати своє життя надвоє. Тоді в європейському маркеті вони купували маленьку упаковку кави (бо скоро ж додому!) і були дуже вдячні гостинним сусідам із Заходу. Тепер — лишилися наодинці з болем і тугою. Такі перипетії воєнних емігрантів з України лягли в основу експериментальної вистави «Відстань» — нової трагікомедії, створеної черкаським Театром Шевченка в межах грантового проєкту «TAW THEATRE AGAINST WAR» за підтримки Всеукраїнської Ліги Авторів.
Фото Андрія Шепеля
Готувати нову виставу почали наприкінці квітня. Тоді режисер-постановник, головний режисер Черкаського театру Шевченка Станіслав Садаклієв об’єднав дві п’єси —«Монологи біженок» Ірини Бесчетнової і «Девілштрасе» Катерини Холод — в одну цілісну історію. Вийшов експеримент: у черкаському театрі давно не робили вистави за творами сучасної української драматургії, до того ж тема вимушеної еміграції — доволі болюча.
Станіслав Садаклієв на допрем’єрному показі вистави «Відстань»
— На тему війни говорити важко. Але треба. Я вагався, обираючи ці п’єси. Погодився, бо вирішив, що це буде цікаво і нашим акторам, і загалом театру, і глядачам. Хотілося спробувати опрацювати сучасну українську драматургію. У такому експерименті — розвиток, сміливість і пошук, що дуже важливо у мистецтві. У цій доволі драматичній історії ми намагалися чесно працювати з болем і водночас — знайти в ньому іронію, гротеск, захисний гумор, — ділиться режисер.
Фото Андрія Шепеля
У центрі сюжету — п’ятеро українських жінок-біженок, кожна з яких розповідає глядачеві власну історію еміграції. Їхні монологи стають дзеркалом для тих, хто сам пройшов шлях утечі від війни й пошуків прихистку на чужих землях.
Невдовзі всі вони опиняються в міфічному соціальному центрі «Девілштрасе». На перший погляд, це — місце турботи, адаптації та терапії. Насправді — театр абсурду. Їм ставлять незручні запитання, їм не довіряють, їх намагаються «виховати». Але кожна з них — сильна. Кожна має свій біль, свою історію і своє право на людяність.
Фото Андрія Шепеля
Акторка і завідувачка літературно-драматургічної частини Анастасія Бринько грає Психологиню — героїню, яка під виглядом турботи намагається з’ясувати, чи не отримують біженки незаконних виплат.
— Увесь психологічний сеанс побудований саме на цьому: під формою того, щоб розслабити людей і повернути їх до нормального життя, замасковане бажання з’ясувати питання, що важливі для країни, яка прихистила цих переселенців, — пояснює Анастасія.
Очевидно, це така собі роль із подвійним дном: терапевтка чи інспекторка? Людина чи гвинтик у системі?
Фото Андрія Шепеля
Акторка Ірина Жара родом із Чернігова. Сьогодні там лишилися її батьки і друзі, але сама вона повертатися до міста не наважується: важко дивитися на руїни. За останні три роки чимало Ірининих знайомих вимушено емігрували за кордон, їхні історії стали основою для формування образу однієї з біженок на сцені.
Фото Андрія Шепеля
— Моя героїня — Перша біженка, звичайна дівчина, яка виїхала за кордон. У п’єсі немає інформації про те, звідки вона. Але я проживаю цю історію як жителька Чернігова, яка виїхала з-під обстрілів і руйнувань. Яка втратила друзів, будинок і не може повернутися додому, хоча дуже хоче, — розповідає Ірина.
В образі Ірини яскраво втілено типаж жінки, що через війну перебралася до Європи. Потрапляючи в «Девілштрасе», спершу вона намагається виправдати все, що відбувається, і справді хоче отримати допомогу. Але з часом розуміє, що працівники центру мають зовсім інші погляди, інший менталітет і підтримки там годі й чекати.
Заслужений артист України Павло Гончаров у новій виставі став іронічним втіленням ідеалізованої системи. Його персонаж пан Думкопф — гротескний образ недолугого консервативного світу, що намагається зрівняти всіх. І робить це до абсурду: у формі, у мисленні, в «інструкціях до життя». Водночас його роль — це нагадування: не всіх можна «виправити», не кожен знайде себе в чужому менталітеті.
Фото Андрія Шепеля
— Це історія про те, як людей, що звикли бути вільними, намагаються загнати в рамки. Комусь підходить нова реальність, а комусь вона чужа, — зауважує актор.
Фінал «Відстані» — несподіваний. Його не було в оригінальних п’єсах. Його створив режисер разом із акторками театру Анастасією Бринько й Аліною Стародуб. І цей незбагненний фінал залишає глядача наодинці з думками: що є нормальним і прийнятним і чи має еміграція сценарій для всіх?
Фото Андрія Шепеля
«Відстань» — не просто вистава. Це — спроба осмислити досвід людей, котрі вимушено стали біженцями через війну, й одночасно — зустріч із реальністю для тих, хто лишився вдома і шукає відповідей.
Фото Андрія Шепеля
Як розповів Станіслав Садаклієв, у межах грантового проєкту театральну співпрацю на тему війни запропонували ще кільком українським режисерам.
— Це непросто. Хочеться, щоб війна закінчилася, і потім уже рефлексувати. Та все ж у театру є місія порушувати актуальні проблеми. Якби ми мовчали про війну, це було б неправильно. Вистави мають бути різні й вони мусять бути актуальними, — каже Садаклієв.
Фото Андрія Шепеля
Тепер черкаські митці, як і решта творців експериментальних п’єс, створених у межах проєкту «TAW THEATRE AGAINST WAR», хочуть показати ці вистави за кордоном. Для тих, хто живе на відстані, але продовжує шукати себе. Станіслав Садаклієв каже, що сподіваються на гастролі до Фінляндії, однак поки це тільки у планах. Зараз же — прем’єри в Черкасах: усіх охочих запрошують до глядацької зали 10 й 11 липня.
Юлія Світайло
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин — на сайті.
