Недавно помер мій сусід в «Українському селі» Валентин Баклан. Колись він був моряком на радянському комерційному кораблі, але під час перебування судна біля берегів США стрибнув у море і залишився в Америці до кінця свого життя. Вочевидь, перед зарахуванням до команди він пройшов усі перевірки, але не знаю, чи мав право покидати судно. Коли б мав, то не стрибав би…
Вчений-океанолог Станіслав Курилов стрибнув за борт з пасажирського пароплава в Тихому океані 13 грудня 1974 року. Він був невиїзним. Пароплав «Радянський Союз» (колишній «Адольф Гітлер») здійснював круїз по Тихому океану з Владивостока до екватора і назад. У зв\’язку з тим, що пароплав не заходив в чужоземні порти, віз від мандрівників не вимагалося. Для С. Курилова участь в цьому круїзі була єдиним способом вирватися за межі СРСР. Він проплив понад сто кілометрів до Філіппін. Без води і їжі він провів в океані три ночі і два дні.
Cеред відомих втікачів була дочка Сталіна Світлана Алілуєва, особистий секретар Сталіна Борис Бажанов родом з Могилева-Подільського, олімпійські чемпіони Людмила Білоусова і Олег Протопопов, ряд інших.
Невиїзним був відомий вчений Петро Капиця, один із засновників фізики низьких температур і сильних магнітних полів, академік,перший директор Інституту фізичних проблем. За виступи проти створення радянської атомної бомби в 1945 році П.Капиця був усунутий з поста директора цього Інституту і 8 років перебував під домашнім арештом.
Якось моя дружина йшла по Бродвею, відомій вулиці Нью-Йорку, і побачила у кав’ярні світової слави балерину Майю Плісецьку та її чоловіка Родіона Щедрина. У розмові балерина натякнула, що часи змінилися й вона подорожує світом, а раніше була невиїзною з СРСР, бо походила зі сім’ї репресованих батьків. Її батька заарештували 1 травня 1938 року і розстріляли. Маму вислали у табір в Казахстані як дружину «ворога народу».
Молоді люди можуть не знати, хто такі «невиїзні». Заборону на виїзд за кордон накладали органи КГБ, але на місцях цю функцію передали також виїзним комісіям, що діяли при обласних комітетах Комуністичної партії. Стати «невиїзним» було досить просто, тому що в комісії сиділи люди недалекі, заочно навчені у Вищій партійній школі, неприхильно наставлені до освіченої молоді. Був фільм «З життя відпочиваючих», у якому зустрілися в кримському будинку відпочинку чи санаторії двоє, які побували туристами за кордоном. Враження вони мали досить особливі – про торгівлю та їжу. Але вони були з робітничої верстви, тому й подорожували без перепон.
Виїзна комісія не дозволяла на такі подорожі подружжям, бо вони могли удвох втекти з СРСР, а один мав залишатися закладником. У нашому науково-дослідному інституті працювала Надія, яка була туристкою в Парижі і на кілька хвилин випала з поля зору таємного інформатора від КГБ. Марно вона пояснювала, що задивилася на вітрину і відразу ж наздогнала групу. Не повірили.
Енциклопедія сучасної України пише: «Право на вільний виїзд з України та в’їзд в Україну громадяни України здобули лише після проголошення незалежності, оскільки за часів СРСР вони могли вільно виїжджати лише в інші республіки СРСР. Тільки обмежене коло осіб, після складних і тривалих перевірок на політичну лояльність, могло виїхати за кордон, причому право виїзду у капіталістичні країни надавалось у виняткових випадках, якими не вважались навіть смерть чи тяжка хвороба близького родича. Втеча за кордон у СРСР розглядалась як злочин і тривалий час каралася смертною карою».
Треба уточнити, що в «інших республіках» теж існували міста чи зони, на відвідання яких треба було мати дозвіл-перепустку. Хочу показати такий дозвіл на відвідання міста Кронштадт, виданий Управлінням міліції в Черкаській області 1960 року на один місяць.
Я теж мав честь бути невиїзним і це завдало прикрощів усьому Міністерству хімічної промисловості СРСР. Про це я вже писав у «Новій добі». Країна готувалася відзначити 30-річчя Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і керівники міністерства вирішили створити великий документальний фільм про співпрацю країн-членів РЕВ. Мені доручили писати сценарій. Були численні зустрічі у Москві в міністерстві і у висотній будівлі РЕВ, що нагадувала розкриту книгу. Досконало навчений фахівцями, я написав сценарій, за яким дві знімальні групи мали фільмувати у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Німецькій Демократичній Республіці та, зрозуміло, в СРСР. До виїзду залишалися лічені дні, коли стало відомо, що обласна виїзна комісія заборонила мені залишати країну. Для фільму це була перешкода, бо я був найкраще обізнаний у справі. Але проти «керівної і спрямовуючої сили» не підеш. Замість мене поїхала секретар партійної організації інституту, яка отримала цю посаду, тому що була дружиною номенклатурної особи, а на хімічній індустрії взагалі не зналася. Разом з кінооператорами ми зліпили фільм і його показали у різних закордонних установах. Звісно, про рівень висвітлення теми не йшлося…
Значне полегшення щодо виїзду сталося уже перед розпадом СРСР, коли право дозволу на виїзд дістали також відомства, установи, інші організації. У 1989 році я отримав на п’ять років службовий паспорт для відвідання Польщі. Відвідав.
Було б добре прочитати у «Новій Добі» спомини інших людей із СРСР про їхній досвід закордонних подорожей.
