Черкаські трансплантологи дають шанс на одужання пацієнтам з усієї України

Медицина сильніша за страх. Вона сильніша за біль. І здатна боротися з раком. Тим паче, коли за діло беруться лікарі Черкаського онкоцентру. Їм довіряють здоров’я, життя й сімейні подробиці — як не крути, сьогодні це звичні нюанси професійного життя наших медиків. За цим професіоналізмом — роки сумлінного навчання, постійні стажування й обмін досвідом. Що це, як не бажання змінювати світ?

Саме це простежуємо в очах, думках і прагненнях Богдана Скульського, героя нового епізоду подкасту «Свої люди». Завідувач блоку трансплантації кісткового мозку розкриває непросту, але вкрай важливу тему. Він доводить, що трансплантація — не чарівна паличка, проте багатьом людям вона дає шанс на повноцінне життя. Богдан Скульський розповідає не про себе, а про роботу всієї команди відділу гематології і трансплантації кісткового мозку, яка відкрита до постійного навчання та інновацій і нині буквально рятує життя пацієнтів з усієї України.

Богдан Скульський

— Богдане, чому ви обрали бути лікарем і чому саме онкологія? Коли вирішили це для себе остаточно?

— Насправді медичну сферу я обрав ще в 11 класі. Мені дуже не хотілося бути офісним планктоном, працювати десь в офісі з 8 до 17 і бути нещасним. Іноді я думаю, що це зіграло злий жарт, але з іншого боку вибір працювати лікарем з роками стає все більш і більш зрозумілим. Зараз уже залишається менше питань, чи зробив я правильний вибір. Якщо говорити вже про сферу онкології, то тут теж доля обрала замість мене, бо після завершення навчання, оскільки я вчився за державним замовленням, потрібно було шукати місце роботи. Звертався в різні заклади: було декілька варіантів, але все-таки вирішив спробувати залишитися тут, оскільки гематологія, онкологія й терапія — все це було десь поруч і саме ця галузь привабила в той момент.

— Чому акцент у вашій роботі — саме на трансплантації кісткового мозку?

— Тут теж цікавий момент, тому що моя кар’єра фактично розпочалась тоді, коли в Україні розпочався пілотний проєкт трансплантації кісткового мозку. А працювати в закладі, де виконують трансплантацію, і не бути зовсім дотичним — неможливо.

І от за часи інтернатури, за час спеціалізації ця сфера все більше і більше приваблювала, тому що вона досить інноваційна. Тут ледь не кожного місяця з’являються якісь новітні методи лікування й діагностики.

Цей молодецький запал приваблює, тому що важко себе підтримувати в медичній формі, якщо ти будеш користуватися рекомендаціями 2002 чи 2003 року. А коли все динамічно змінюється і ти постійно навчаєшся, це мотивує і допомагає бути в тонусі.

Гортайте далі, щоб прочитати більше, або дивіться подкаст повністю на YouTube:

— Як воно — бути лікарем під час війни? Емоцій і викликів багато. Як даєте з цим раду?

— Не хочеться казати, що важко, тому що ми все-таки в теплі, у відносній безпеці… Але морально, особливо у перші місяці, навіть перший рік повномасштабного вторгнення, було дуже важко. Тоді кількість пацієнтів збільшилася, прибували люди з окупованих і прифронтових територій, і навантаження було шаленим.

Але завдяки цьому ми побачили, що є пацієнти, яким ми можемо допомогти, і величезна кількість людей і досі звертається до нас, приїздять на контрольні огляди, і це дуже приємно. Ми спілкуємося з пацієнтами із Сумської, Херсонської, Харківської областей, які отримували тут лікування, а зараз в ремісії і приїздять, щоб побачити лікаря і поділитися тим, що в них все добре.

— Коли я вперше їхала на запрошення співпрацювати з онкоцентром, в мене був страх. Напевно, так у багатьох людей, коли вони чують слово “онкоцентр” і “рак”. Чи є у вас такий страх лікаря?

— Звичайно. Це нормально. Що дорослішим ти стаєш, то більше лікарів починаєш боятися (сміється, — ред.). Але якщо ми говоримо про загальне ставлення до медицини, то є розуміння, що якщо ти доглядаєш за своїм здоров’ям і вчасно слухаєш свій організм, то можна меншими силами і меншими вкладеннями полікуватися. Тому з одного боку це нормально — боятися онкологів, але з іншого боку краще побачити онколога один раз на рік і переконатися, що в тебе все добре, і наступний рік просто спокійно жити повноцінним життям.

— Майже шість років тому, в 2019 році, в Черкаському онкоцентрі розпочалася ера трансплантації кісткового мозку. Розкажіть про роботу відділу гематології і трансплантації кісткового мозку, зокрема про блок ТКМ. Які головні навантаження маєте загалом і чим ви унікальні?

— Варто зазначити, що за цих шість років відділ, який був на той час блоком, відділенням, зазнав значних змін, оскільки кількість пацієнтів щорічно зростає.

З 2021 року ми розпочали працювати з алогенними трансплантаціями, а це потребує значних людського, медичного й медикаментозного ресурсу, тож працювати тією ж самою структурою ставало все важче і важче. Тому в 2023 році, після останньої реформи, ми маємо блок трансплантації, де лікарі працюють з пацієнтами, яким або мають виконати або найближчим часом показана трансплантація, або вже здійснюють її, або супроводжують пацієнтів в посттрансплантаційному періоді.

І це допомагає надавати більш якісну медичну допомогу, адже, як я вже сказав, робота з трансплантацією – це щоденна праця й освіта. І наші пацієнти повинні отримувати найбільш сучасне, найбільш якісне лікування, адже від цього залежить не лише їхнє здоров’я, а часом і життя. Сьогодні в Україні лише три центри виконують алогенні трансплантації, тобто від донорів. І ми — одні з них, причому розпочинали це ще в 2021 році.

Щороку ми нарощуємо і загальну кількість виконаних трансплантацій, і кількість алогенних трансплантацій. Завдяки цьому ми даємо шанс людям з усіх регіонів України на одужання. Адже трансплантація, на жаль, — це не панацея, це шанс. При цьому дуже приємно бачити, що великий відсоток пацієнтів все-таки користуються цим шансом, вони живуть повноцінне життя, і це дуже надихає.

— За ці роки, відколи на Черкащині виконують трансплантації кісткового мозку, ми розказали нашій аудиторії багато успішних історій. І що мене особисто завжди вражало — це довіра між вашими пацієнтами і вашими лікарями. Як над цим ви працюєте, як це вибудовуєте? 

— У першу чергу потрібно бути відвертим з пацієнтом. Не можна людині обіцяти того, чого ти не зможеш зробити. І часом пацієнти приїздять на консультацію щодо трансплантації, але ми не можемо їм навіть запропонувати цей метод лікування, тому що він або не показаний в конкретній ситуації, або не принесе користі для цього хворого. Але коли людина чує про всі переваги й ризики, між вами не залишається тієї стіни, коли лікар сказав про все хороше, а про погане промовчав.

Насправді при спілкуванні з пацієнтом я починаю з поганого, а хороше залишаю як вишеньку на торті. Коли ти спочатку розповіси лише про хороше, то погане може проскочити повз, і тоді питань і недовіри стане більше. Тому важливо, щоб пацієнт розумів, з ким він працює, для чого це все пропонується і які в нього перспективи. Після цього в людини немає якогось блоку й нерозуміння, що з ним відбувається.

Часто доводиться працювати з пацієнтами, які лікуються вже кілька місяців, але все одно доводиться їм пояснювати, що в них за хвороба, чим вона небезпечна і що можна зробити для того, щоб зменшити цю небезпеку чи й вилікуватися, якщо це в наших силах. Це допомагає і нам підтримувати баланс, адже пацієнтів ми бачимо щоденно, деяких — щотижня протягом кількох місяців, кілька разів на тиждень. І ти не можеш не знати про людину все.

Тобто, якщо ти чогось не знаєш про пацієнта, то ти не допрацьовуєш. І тому іноді при спілкуванні складається враження, що ми старі друзі або ледь не родичі, бо знаємо один про одного все: про дітей, про онуків, братів, сестер.

Особливо приємно, коли це, наприклад, родинні донори. І ми потім зустрічаємося з цими людьми, які були донорами, через півроку, через рік на спільному візиті. Це завжди дуже приємно, тому що вони є прикладом того, що донорство — це безпечно. І вони допомогли своїй рідній людині, але в той же час кожен з нас може допомогти просто пацієнту, який потребує трансплантації кісткового мозку, ставши донором кісткового мозку.

— Трансплантація кісткового мозку – це досить складний, багатоступеневий процес. Тут важлива командна робота. Що ви особисто, як керівник, вкладаєте в принципи командної роботи? Що для вас означає команда?

— Як я вже казав, я прийшов працювати тоді, коли трансплантація в Черкаському онкоцентрі лише розпочиналася. І всі лікарі відділення були трансплантаційною командою, тому що всі продовжували вчитися. В когось був більший нахил в бік трансплантації, в когось менший, але всі працювали в цій сфері.

З часом, коли трансплантацій побільшало і інтенсивність роботи в цьому напрямку збільшилася, у нас почала відбуватися ротація. Тобто не всі лікарі постійно працювали з трансплантаціями, лише частина — спочатку один місяць, потім три місяці. За цей час ми зрозуміли, що класно працювати лише з одним напрямком. Так, ротація з одного боку дає користь, а з іншого — має свої мінуси. І зараз ми дійшли до того, що команда стає більш сталою.

Це допомагає покращувати й освітні процеси, адже щорічні відвідування конференцій (зокрема міжнародних) і стажувань є невід’ємною частиною нашої роботи. Там можна переймати досвід у колег, які працюють в цій сфері не 5 років, а 25 або і 35. І це допомагає уникнути підводних каменів у майбутньому, тому що кожен наступний крок має свої переваги, але так само має і свої ризики. І класно, коли ти знаєш про ці ризики і уникаєш їх, а не набиваєш ґулі собі на лобі.

— У яких країнах були ви і ваші колеги на конференціях і стажуваннях? 

— Якщо ми рахуємо всі стажування з початку трансплантації в нашому закладі, то першим таким найбільш масивним внеском було стажування в Латвії, адже на основі їхнього досвіду будувалася робота в нашому відділенні. Згодом були стажування в Сполучених Штатах, у Польщі, в Ізраїлі. Найближчим часом колеги поїдуть до Литви.

І важливо, щоб не одна людина їздила на всі ці стажування, а якомога більша кількість лікарів. Це не туристична поїздка, це деякою мірою мікс навчання та практики, адже ти можеш обговорити клінічні кейси, які ти бачиш, і зрівняти з клінічними кейсами своїх пацієнтів. Іноді можна поцікавитися й невдалими випадками — на жаль, такі теж трапляються.

Важливо розуміти, що навчатися на власних помилках теж потрібно. І головне, щоб вони не повторювалися, не ставали системними. Тому ми кожного року намагаємося відправити когось із членів команди на навчання за кордон.

У нас був досвід навчання в Україні, в дитячій лікарні «Охмадит». Це теж на початку програми алогенної трансплантації дало великий буст. Ми отримали досвід колег в реаліях України. Адже класно поїхати на стажування в США, подивитися, як там працює, і приїхати і депресувати тут кілька місяців, тому що тут все не так, як там.

Але в той же час, якщо ти розумієш, що ти робиш, то завжди знайдеш, що можна використати тут і як покращити результати лікування, процес лікування, робочі умови. Тому що ми завжди говоримо: пацієнти, пацієнти, пацієнти… Проте й медичний персонал теж повинен комфортно себе почувати на роботі: від санітарки і до лікаря. І це теж допомагає отримати певний досвід міжнародних стажувань.

— Тобто для лікаря сьогодні є мінімумом знати англійську мову?

— Ну, звичайно! Якщо ви хочете отримувати вчасну інформацію, то без знання англійської дуже важко.

Після стажування в Сполучених Штатах я відкрив для себе той же Twitter як не лише місце, де можна почитати пости якісь, де всі обговорюють політичну ситуацію або щось інше, а як освітню платформу. Адже величезна кількість професорів з усього світу діляться своїми публікаціями. І коли ти просто хочеш знайти якусь статтю, тобі потрібно за неї заплатити іноді 50-100 доларів. А там ти можеш це отримати безкоштовно. Тому що професор перед публікацією в якомусь журналі просто поділився з усіма цією статтею на певний час.

Тож протягом останніх кількох років я постійно використовую це як джерело інформації.

Узагалі що більше мов ти знаєш, то більше маєш шансів. І більше дверей можеш відкрити. Насправді знання англійської є важливим для стажування в європейських країнах, але при цьому спілкування з пацієнтами може бути ускладнене, тому що не всі знають англійську.

Тому ми не маємо ще таких вимог, щоб всі могли знати кілька мов, але це було б дуже круто, адже, скажімо, допомогло б налагодити співпрацю з колегами в інших країнах.

— Що таке трансплантація кісткового мозку?

— Коли ми говоримо про трансплантацію кісткового мозку в сучасному розумінні, ми частіше за все використовуємо термін «трансплантація стовбурових клітин», оскільки відсоток отримання цих стовбурових клітин саме з кісткового мозку, він зменшується останнім часом. Це пов’язано з важкістю отримання цього матеріалу, з важкістю транспортування, обробки. У сучасному світі ми отримуємо стовбурові клітини з периферичної крові, коли спеціальна машина протягом кількох годин відділяє стовбурові клітини, які придатні для трансплантації.

Якщо говорити більш глобально, то це часто єдиний шанс на одужання і життя для пацієнтів. При цьому найбільший відсоток з усіх можливих хвороб — це все-таки онкологічні захворювання, тому що й аутологічні, і алогенні трансплантації показані пацієнтам зі злоякісними захворюваннями крові. Це можуть бути і незлоякісні захворювання крові, як-от апластична анемія, можуть бути вроджені імунодефіцити.

Якщо ми говоримо про неонкологічні, негематологічні напрямки, то пацієнти з неврологічними та ревматологічними захворюваннями можуть потребувати трансплантації як одного з етапів лікування. Тобто трансплантація – це не завжди виліковування, але це завжди шанс на тривалішу ремісію, покращення якості життя. І часто жоден препарат, який продається в аптеці, за будь-які гроші світу не може дати той ефект, який може дати трансплантація.

— Чим відрізняються аутологічна й алогенна трансплантації?

— Коли ми говоримо про аутологічну трансплантацію, то пацієнт та донор – це одна і та ж людина. Тобто на певному етапі лікування ми проводимо забір стовборових клітин у пацієнта, заморожуємо їх, продовжуємо лікування і за досягнення ремісії проводимо аутологічну трансплантацію.

Якщо ми говоримо про алогенну трансплантацію, то тут донором стає інша людина. Буде він родинним чи неродинним — залежить уже від наявності родинного донора, бо в сучасному світі поки ще першою опцією залишається родинний донор. Тому ми обстежуємо братів та сестер, які можуть бути потенційними донорами, і чим більше їх є, тим більше шансів.

Усього 25% братів та сестер є між собою генетичними близнюками і трапляються випадки, коли навіть двійнята не сумісні, тож доводиться працювати з міжнародними реєстрами та шукати донорів у світі.

— Як стати донором? Як допомогти комусь у цій ситуації?

— На щастя, в Україні зараз досить гарно функціонує український реєстр донорів кісткового мозку. І саме в співпраці з ними ми отримуємо донорський матеріал з-за кордону або від неродинних донорів в Україні.

Для того, щоб стати донором кісткового мозку, потрібно зареєструватися у них на сайті, отримати набір для виконання букального мазка, коли присилаються такі палички з ватними спонжиками, де потрібно помазати щоку, щоб туди потрапила частинка слизової оболонки, відправити це в лабораторію і чекати, коли прийде лист щастя на електронну пошту або отримуєш дзвінок і повідомлять, що ви можете комусь допомогти. Це супер. Пацієнт потрапляє в лікарню, в нього є діагноз.

— Який цей шлях до трансплантації? Як усе це відбувається для пацієнта?

— Усе залежить від діагнозу. Тому що є захворювання, при яких потрібно виконувати трансплантацію в першу лінію, відразу при досягненні ремісії. Чи то алогенну, чи то аутологічну. Є захворювання, при яких лише за наявності рецидиву, якщо повертається хвороба через певний період часу, або хвороба була нечутлива до першої лінії терапії, тоді рекомендовано проведення трансплантації кісткового мозку. Частіше за все, при знайомстві з пацієнтом, ми можемо лише здогадуватися, чи буде потрібно проводити трансплантацію.

Найчастіше найбільший відсоток пацієнтів, які потребують трансплантації в першу лінію лікування, — це, наприклад, пацієнти з гострою лейкемією. Адже при детальному їх обстеженні вже на першому курсі лікування ми розуміємо, чи варто починати шукати донорів, чи варто дообстежувати рідних, чи потрібно продовжити стандартне лікування і лише у випадку повернення хвороби говорити про трансплантацію.

— Які є ризики для людини, котра стає донором? Чим це страшно? Чи це потім матиме якісь наслідки?

— Я от боюсь вдавати кров із вени. Для мене бути донором – це страшно, але я зареєстрований в реєстрі і очікую, коли отримають дзвінок або лист з повідомленням.

Чи це безпечно? Це повністю безпечно. Чи ми родинних донорів обстежуємо, чи це відбувається за кордоном, чи в Україні з неродинними донорами — спочатку збирається анамнез. Тобто ми розпитуємо пацієнта, чим він хворів, чи є якісь обтяжуючі фактори, які можуть не дозволити бути донором.

І тому іноді ми бачимо наявність донора, подаємо запит на контакт з цим донором, але вже після першого огляду ми отримуємо відповідь про те, що, на жаль, цей донор вилучений з реєстру, тому що він має медичні протипокази або якісь власні переконання. Тому що співпадіння в реєстрі – це не зобов’язання стати донором, це шанс для когось із пацієнтів. Але донори можуть відмовитися, і іноді це теж трапляється.

Як я вже казав, коли родинні донори у пацієнтів, то ми дуже часто бачимо цих донорів через півроку, рік, два роки, в залежності, коли ця трансплантація була виконана. І вони прекрасно себе почувають. У нас була пацієнтка, в якої сестра телефонує за кілька днів до госпіталізації і каже, чи критично, якщо ми посунемо трансплантацію на кілька днів, бо я хочу бігти марафон. І ми такі: це не критично, але не потрібно бігти марафон, давайте все-таки залиште це на трошки пізніше. Я впевнений, що вона пробігла марафон пізніше. Тому на здоров’ї це ніяк не позначається.

Якщо ми бачимо якісь ризики, то ця людина просто не стане донором. Досить велика кількість людей з усієї України приїжджає до нас на трансплантацію кісткового мозку. Ми потім з ними зустрічаємося вже після і після реабілітації.

— Який це шлях після трансплантації? Я знаю, що великий час реабілітації, але люди змінюються і люди розцвітають. Але є етапи, яких необхідно обов’язково дотримуватися. Що це за етапи? Розкажіть детальніше.

— При першому знайомстві з пацієнтами, після обговорення, що таке трансплантація і як вона відбувається, ми проговорюємо те, що досить тривалий період часу, 2-3 місяці, пацієнт повинен проживати максимально близько до трансплантаційного центру, адже візити відбуваються щотижнево, кілька разів на тиждень, адже ризики ускладнень досить високі. Чим раніше ми зможемо це виявити, тим кращі будуть результати лікування цих ускладнень.

Найближчі 3 місяці після трансплантації пацієнти приходять і кажуть: «У мене все добре, мене вже нічого не турбує, давайте мене відпускайте додому». Звісно, найчастіше вони так жартують, але про тривалі перерви між візитами ми говоримо вже після 100-го, 150-го дня після трансплантації. І тоді пацієнти можуть поїхати додому і приїздити раз на кілька тижнів на контрольні огляди, контролі аналізів.

В Україні зараз система побудована так, що центр, який виконав трансплантацію, супроводжує пацієнта не лише пів року чи один рік, а пожиттєво. Просто частота візитів стає дедалі менша і менша. Іноді пацієнти через два роки після трансплантації вже можуть мати візит раз на шість місяців, тому що в них все добре. Вони зателефонують, надішлють результати аналізів — ми переконаємося, що все дійсно спокійно, немає ознак повернення хвороби й ускладнення.

Але, скоріш за все, ця сфера буде розвиватися так, як це відбувається за кордоном, де величезна команда працює над реабілітацією пацієнтів. Адже реабілітація може бути не тільки фізична, а й ментальна. Бо пацієнт на тривалий час випадає з робочого процесу, зі спілкуванням з друзями й родиною. І це потребує роботи над собою і роботи цілої команди. Не можна, щоб лікар, який на візиті бачить пацієнта 15 чи 30 хвилин, це все пропрацював у повній мірі. Тому робота психологів, реабілітологів теж є дуже важливою.

Іноді трапляються випадки, коли пацієнти мають ускладнення, які не будуть лікуватися крапельницями чи таблетками. Потрібні фізичні вправи, відвідування реабілітолога, який навчить виконувати ці вправи вдома. І це не означає, що буде потрібно кожного дня ходити в реабілітаційний центр.

— Ви не один раз сказали про ускладнення. Які саме можуть бути ускладнення?

— Коли ми говоримо про аутологічні трансплантації, перше, що ми проговорюємо з пацієнтами, це ризики інфекції. Тому що хімієтерапією ми знищуємо кістковий мозок пацієнта, ми знищуємо його захист. Попри те, що пацієнт у цей час буде в стерильній боксовій палаті, де фільтрується вода й повітря, медичний персонал переодягається, коли заходить до цього пацієнта, — ризики все одно залишаються, адже на нашій шкірі, в нашому шлунково-кишковому тракті живуть бактерії, які можуть стати причиною цих ускладнень…

Дивіться продовження у повній версії подкасту «Свої люди»: